Недержавне соціальне забезпечення як форма соціального захисту

Abstract

Дисертація є першим в українській науці права соціального забезпечення спеціальним комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем недержавного соціального забезпечення як форми соціального захисту. У дисертаційній роботі проаналізовано зміну предмета права соціального забезпечення та поширення диспозитивних засад у його методі через розширення видів суспільних відносин, які його становлять, та договірн их засад їх регулювання. Обґрунтовано висновок про поступове утвердження ідеї самостійної відповідальності за рівень життя та забезпеченості в контексті розбудови соціальної держави із поступовою відмовою від патерналістських настанов, що полягають у перекладанні обов’язку забезпечувати добробут на державу. Це відбувається, наприклад, шляхом добровільного приєднання до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування для окремих категорії населення, участі у недержавному пенсійному забезпеченні, благодійній діяльнос ті, наданні недержавних соціальних послуг тощо. Встановлено, що право на соціальний захист має комплексний характер та включає менш об’ємні за змістом права щодо здійснення окремих організаційно-правових форм соціального захисту, зокрема право на недержавне соціальне забезпечення. Сформульовано визначення поняття «право на недержавне соціальне забезпечення» як міри можливої поведінки особи, що забезпечується юридичними обов’язками інших осіб у наданні матеріальної допомоги, соціального обслуговування та інших видів підтримки з метою профілактики, подолання або зниження ступеня негативного впливу соціальних ризиків, що здійсню ються за рахунок недержавних джерел фінансування суб’єктами недержавного сектору. Визначено загальні риси з іншими соціальними правами та юридичну своєрідність права на недержавне соціальне забезпечення. Встановлено, що зміст права на недержавне соціальне забезпечення, крім правомочностей, включає в себе: 1) інституційну; 2) процедурну складові. У дисертації досліджено становлення та розвиток законодавства про недержавне соціальне забезпечення із поділом на відповідні етапи, виділено та розглянуто особливості кожного із цих етапів: перший етап – дохристиянський (до 988 р.); другий етап (кінець X ст. – початок XVIII ст.); третій етап (початок XVIII-XIX ст.); четвертий етап (XIX – початок XX ст.); п’ятий етап (1917 – 1996 р.р.); шостий етап (1996 р. по теперішній час). Досліджено зміст міжнародних та європей ських стандартів права на недержавне соціальне забезпечення на предмет відповідності їм чинного національного законодавства про недержавне соціальне забезпечення. Набуло подальшого розвитку наукове положення про кодифікацію соціально-забезпечувального законодавства шляхом розробки та прийняття истематизованих нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання окремих інститутів права соціального забезпечення, яким є, з-поміж інших, недержавне соціальне забезпечення. Обґрунтовано доцільність прийнят тя спеціального Закону України «Про недержавне соціальне забезпечення» та запропоновано його орієнтовн структуру. Проаналізовано співвідношення понять «соціальний захист» і «соціальне забезпечення». Доведено, що вони співвідносяться як ціле та частина, адже соціальний захист – це комплекс організаційних, юридичних, економічних і фінансових заходів, спрямованих на профілактику, подолання або зниження ступеня негативного впливу соціальних ризиків, за рахунок не заборонених законом джерел фінансування; соціальне забезпечення – організаційно -правова діяльність держави та суб’єктів недержавного сектору, що виражається у наданні окремих видів соціального захисту особам, які зіштовхнулися зі складними життєвими обставинами (соціальними ризиками), за рахунок державних і місцевих бюджетів та інших, не заборонених законом, джерел фінансування. Сформульовано визначення поняття «недержавне соціальне забезпечення» у декількох значеннях: 1) як організаційно -правова форма соціального захисту населення; 2) як правовий інститут у системі права соціального забезпечення; 3) як діяльність зобов’язаних суб’єктів недержавного сектору. Як організаційно-правова форма соціального захисту населення недержавне соціальне забезпечення полягає у наданні грошових виплат, медичної допомоги, соціальних послуг, пільг особам, які зіштовхнулися із соціальними ризиками, з метою профілактики, подолання або зниження ступеня їх негативного впливу, за рахунок відмінних від державних джерел фінансування суб’єктами недержавного сектору. Аргументовано виокремлення недержавного соціального забезпечення як самостійної організаційно -правової форми соціального захисту через визначення особливостей таких критеріїв розмежування організаційно -правових форм, як: 1) своєрідне джерело фінансування; 2) особливі види і обсяги забезпечення, умови їх надання; 3) особливе коло суб’єктів відповідних правовідносин; 4) особливі соціальні ризики, на профілактику, подолання або зниження ступеня негативного впливу яких спрямована підтримка недержавних суб’єктів. Визначено співвідношення понять «вид соціального захисту» та «вид недержавного соціального забезпечення». Доведено, що вид соціального захисту становить матеріальне чи нематеріальне благо, яке надається в рамках відповідної організаційно -правової форми соціального захисту з метою профілактики, подолання або зниження ступеня негативного впливу соціального ризику. Своєю чергою, як під видом недержавного соціального забезпечення доцільно розуміти напрям його здійснення , в рамка х яког о особа , яка зіштовхнулася з тим чи іншим соціальним ризиком або потребує профілактики його настання, забезпечу ється грошовими виплатами, соціальними послугами, натуральною допомогою та деякими іншими видами соціального захисту. На підставі аналізу чинного законодавства та з урахуванням правозастосовної практики недержавного соціального забезпечення доведено існування таких його видів: 1) недержавне пенсійне забезпечення; 2) благодійна діяльність; 3) недержавні соціальні послуги; 4) інші види, які не є в чистому вигляді недержавними, але можуть бути такими за певних умов. Виокремлено та розглянуто принципи недержавного соціального забезпечення. Сформульовано перелік та розкрито їх зміст, із поділом на: загальні – властиві соціальному захисту в цілому; внутрішньогалузеві – притаманні недержавному соціальному забезпеченню як окремому правовому інституту; спеціальні – властиві окремим видам недержавного соціального забезпечення. Обґрунтовано доцільність виділення такого принципу недержавного соціального забезпечення, як принцип позитивної правової відповідальності за рівень життя, який полягає в усвідомленні необхідності брати участь у недержавному пенсійному забезпеченні, благодійні й діяльност і, наданні недержавних соціальних послуг тощо та відмові від патерналістських настанов, що полягають у перекладанні обов’язків за свій добробут на державу . Запропоновано доповнити Закон України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» окремою статтею із переліком таких принципів благодійної діяльності, як: 1) законність; 2) демократизм; 3) відкритість та прозорість; 4) неприбутковість і безоплатність; 5) цільове використання ресурсів; 6) відносна самостійність та незалежність; 7) свобода об’єднань; 8) добровільність; 9) систематичність; 10) доцільність; 11) підконтрольність. Сформульовано поняття правовідносин із недержавного соціального забезпечення як урегульованих нормами права суспільних відносин щодо надання грошових виплат, соціальних послуг, медичної допомоги, пільг особам, які зіштовхнулись із соціальними ризиками, з метою профілактики, подолання або зниження ступеня їх негативного впливу, що здійснюється суб’єктами недержавного сектору за рахунок відмінних від державних джерел фінансування. Виділено та розглянуто юридичні властивості правовідносин із недержавного соціального забезпечення: 1) властивості, притаманні для правовідносин в цілому; 2) властивості галузевих соціально-забезпечувальних правовідносин, видом яких є правовідносини із недержавного соціального забезпечення; 3) властивості, характерні тільки для правовідносин із недержавного соціального забезпечення. До останньої групи властивостей входять: 1) виникнення зобов’язання у їх суб’єктів переважно внаслідок добровільно визначеного та взятого на себе обов’язку; 2) встановлення факту наявності відповідного соціального ризику згідно із законодавчо передбаченою процедурою – не є атрибутивним елементом фактичного складу для їх виникнення; 3) особливості регулювання відповідних суспільних відносин, які полягають у: «подвійному регулюванні» – із поєднанням централізованого та децентралізованого регулювання з переважанням останнього, яке може існувати на територіальному (місцевому), локальному та договірному рівнях; застосуванні особливого поєднання способів правового регулювання, серед яких основним є дозвіл, у той час , як припис застосовується для визначення умов реалізації права на той чи інший вид недержавного соціального забезпечення, а заборона – лише в поодиноких випадках; поєднанні координації з субординацією, що можлива лише у випадку вимоги зобов’язаного суб’єкту відповідної поведінки від суб’єкту, який претендує на соціальне забезпечення. Встановлено, що в період дії воєнного стану відбувається розширення кола соціальних ризиків як підстав для недержавного соціального забезпечення, серед яких: пошкодження або втрата житла; проживання на тимчасово окупованих територіях; внутрішнє переміщення; перебування в полоні та інші. Визначено коло суб’єктів, які надають окремі види соціального захисту в рамках недержавного соціального забезпечення, є недержавні пенсійні фонди, громадські об’єднання (благодійні, волонтерські організації тощо), релігійні організації, органи місцевого самоврядування, заклади соціального захисту приватної та комунальної форм власності, приватні підприємства та роботодавці-фізичні особи (у тому числі – особи, які займаються підприємницькою діяльністю), окремі фізичні особи. Запропоновано в якості суб’єкта-отримувача недержавного соціального забезпечення виділяти «вразливі групи населення» (окремих осіб в їх складі). Зазначена категорія має оціночний характер, а її зміст повинен бути розширений, шляхом закріплення на законодавчому рівні кола чинників, які впливають на можливість потрапляння у складні життєві обставини. Удосконалено науковий підхід до доцільності вкл ючення відносин із недержавного пенсійного забезпечення до предмету права соціального забезпечення, а не цивільного права, передусім, через їх мету – зниження впливу соціального ризику, який закріплюється у пенсійно му контракті як одному з видів соціально-забезпечувальних договорів. Запропоновано доповнити перелік форм благодійної діяльності такими формами, як меценатство, волонтерська діяльність, гуманітарна діяльність, донорство та трансплантаційн а діяльність, миротворча діяльність та іншими, не забороненими законом формами. Вдосконалено визначення поняття благодійної діяльності та запропоновано частину першу ст. 1 Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» викласти в такій редакції: «благодійна діяльність – це одноразова чи систематична участь благодійника у наданні майнової (фінансової) допомоги або здійсненні обслуговування, виконання інших робіт для досягнення визначених законодавством цілей, що не передбачає одержання лагодійником прибутку, а також сплати будь-якої винагороди або компенсації благодійнику (окрім випадків, коли таке майно передається на пільгових умовах) від імені або за дорученням бенефіціара». Запропоновано розширити законодавчий перелік видів благодійної діяльності, доповнивши частину першу ст. 5 «Види благодійної діяльності» Закону України «Про благодійну діяльність та благодійн і організації» п. 10 такого змісту: «10) донація крові та/або компонентів крові, трансплантація анатомічних матеріалів людини (органів (їх частин), тканин, анатомічних утворень, клітин людини або тварини, фетальних матеріалів людини)». Обґрунтовано доцільність доповнення Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» окрем ою статтею із визначенням сфер соціального захисту, на які поширюється благодійність , виклавши її у такій редакції: «1. Благодійна діяльність у сфері соціального захисту включає соціальну підтримку малозабезпечених осіб; соціальну реабілітацію безробітних, осіб з інвалідністю, інших осіб, які через свої фізичні чи інтелектуальні особливості, інші обставини не можуть самостійно реалізувати свої права та законні інтереси; надання допомоги постраждалим в результаті стихійних лих, катастроф природно го чи техногенного характеру, соціальних, національних, релігійних конфліктів, жертвам репресій, біженцям, внутрішньо переміщеним особам; сприяння укріпленню престижу та ролі сім’ї в суспільстві; захист материнства, дитинства, батьківства; соціальну реабілітацію дітей -сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, безпритульних дітей, інших дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах; надання безкоштовної юридичної та правової допомоги. 2. Закони України можуть визначати додаткові напрями благодійної діяльності у сфері соціального захисту». Аргументовано доцільність внесення змін до частини першої ст. 1 Закону України «Про волонтерську діяльність» у частині визначення волонтерської діяльності та волонтерської допомоги. Запропоновано під волонтерською діяльністю розуміти добровільну, соціально спрямовану, безкорисливу діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги. Своєю чергою, волонтерською допомогою слід вважати безкорисливе виконання робіт та надання послуг волонтерами, особам, які цього потребують. Доведено доцільність імплементації у національне законодавство зарубіжного досвіду щодо корпоративної волонтерської діяльності як колективної участі співробітників певної організації у волонтерських програмах (проєктах) і волонтерських акціях за підтримки своєї організації. Запропоновано виділити серед суб’єктів волонтерської діяльності нових осіб – координатора та затора із закріпленням в Законі України «Про волонтерську діяльність» їх правових статусів. Доведено соціально-забезпечувальну природу соціальних послуг, які надаються на основі договору представниками недержавного сектору через поширення на суб’єктів, які їх надають, державних соціальних стандартів, незалежно від їх форми власності та виду господарювання. Акцентовано увагу на необхідності посилення взаємодії між державним та недержавним секторами у сфері надання соціальних послуг в частині можливості запровадження інституту агентської діяльності (посередництва). Запропоновано імплементувати в національну юридичну практику досвід Великобританії щодо проведення он-лайн опитування та спілкування в реальному часі із отримувачами соціальних послуг через систему «e-government». Запровадити практику опитувань отримувачів соціальних послуг, шляхом доповнення подібною опцією порталу Дія, що позитивно позначиться на якості соціального обслуговування. Вдосконалено теоретичні положення щодо ролі роботодавця у соціальному захисті, шляхом визнання його не лише страхувальник ом у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування та через можливість на рівні колективно-договірного регулювання передбачати додаткові заходи соціального захисту, збільшувати обсяги існуючих заходів, а також через призму участі його у благодійній діяльності (як щодо своїх найманих працівників або членів їх сімей , так і інших осіб), соціального підприємництва. Акцентовано увагу на значенні діяльності органів місцевого самоврядування як суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин, особливо в умовах воєнного стану шляхом розробки та затвердження місцевих цільових програм, які фінансуються власним коштом або через залучення благодійників. Проаналізовано практику реалізації таких програм в окремих містах України в умовах повномасштабної російської агресії шляхом надання грошових виплат, не передбачених на державному рівні. Сформульовано інші теоретичні висновки та пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства із недержавного соціального забезпечення та практики його застосування.