Теоретичні аспекти строків дії охоронного цивільного правовідношення

Abstract

Ця стаття присвячена науковому дослідженню питання стосовно сутності та місця в межах цивільного правовідношення суб’єктивного повноваження особи на захист свого порушеного права. Підкреслюється, що право на захист є наявною в уповноваженої особи можливістю застосувати заходи правоохоронного змісту для відновлення свого порушеного права. Автор обстоює тезу, за якою після порушення регулятивного зобов’язання припиняється подальше існування регулятивного відношення. Взаємин, які б опосередковували нормальний, правомірний розвиток суб’єктивного права та відповідного юридичного обов’язку, вже немає. Натомість виникає охоронне зобов’язання, якраз його елемент – охоронне суб’єктивне право триватиме після порушення і може бути належним чином реалізоване, в тому числі і за допомогою державного юрисдикційного органу – суду. У такому контексті наводиться обґрунтована критика застарілої концепції стосовно можливості примусової реалізації судом саме регулятивного права. Наголошується, що після закінчення строку на виконання регулятивного зобов’язання воно вичерпується за своїм змістом і припиняється. Натомість із самого юридичного факту – правопорушення виникає охоронне відношення, котре може реалізовуватися як у судовій формі (позовній), так і несудовій. До змісту такого охоронного зобов’язання, окрім додаткових вимог кредитора, пов’язаних із порушенням (штрафні санкції, відшкодування шкоди, припинення правовідношення тощо), входить і вимога стосовно виконання обов’язку в натурі. В останньому випадку захист права відбувається через реалізацію однакового з регулятивним зобов’язанням за змістом відношення – охоронного. Адже виконання зобов’язання після збігу встановленого на це строку не можна вже вважати належним, а саме зобов’язання слід кваліфікувати як таке, що не виконується належним чином. При цьому практичне здійснення примусу можливе лише через реалізацію домагання, яке входить до складу охоронного відношення.

Эта статья посвящена научному исследованию вопроса о сущности и месте в рамках гражданского правоотношения субъективного полномочия лица на защиту своего нарушенного права. Подчеркивается, что право на защиту является имеющейся у уполномоченного лица возможностью принять меры правоохранительного содержания для восстановления своего нарушенного права. Автор отстаивает тезис, по которому после нарушения регулятивного обязательства прекращается дальнейшее существование регулятивного отношения. Отношений, которые бы опосредовали нормальное, правомерное развитие субъективного права и соответствующей юридической обязанности, уже нет. Взамен возникает охранное обязательство, как раз его элемент - охранное субъективное право, которое продлится после нарушения и может быть должным образом реализовано, в том числе и с помощью государственного юрисдикционного органа - суда. В таком контексте приводится обоснованная критика устаревшей концепции о возможности принудительной реализации судом именно регулятивного права. Отмечается, что по истечении срока на выполнение регулятивного обязательства оно исчерпывается по своему содержанию и прекращается. При этом с самого юридического факта - правонарушение порождает охранное отношение, которое может реализовываться как в судебной форме (позывной), так и несудебных. К содержанию такого охранного обязательства, кроме дополнительных требований кредитора, связанных с нарушением (штрафные санкции, возмещение ущерба, прекращение правоотношения и т.д.), входит и требование по выполнению обязательства в натуре. В последнем случае защита права происходит через реализацию одинакового с регулятивным обязательством по содержанию отношения - охранного. Ведь исполнение обязательства по истечению установленного на это срока нельзя уже считать надлежащим, а именно обязательство следует квалифицировать как такое, что не выполняется должным образом. При этом практическое осуществление принуждения возможно только через реализацию притязания, которое входит в состав охранного отношения.

This article is devoted to the scientific study of the question of the nature and place within the civil legal relationship of the subjective authority of a person to protect her violated right. It is emphasized that the right to protection is available to the authorized person to apply law enforcement measures to restore her violated right. The author defends the thesis that after the violation of the regulatory obligation, the continued existence of the regulatory relationship ceases. There is no longer a relationship that would mediate the normal, lawful development of subjective law and the corresponding legal obligation. Instead, a protective obligation arises, and it is precisely its element – the protective subjective right will last after the violation and can be properly exercised, including with the help of the state jurisdiction – the court. In this context, there is a well-founded criticism of the outdated concept of the possibility of enforcement by the court of regulatory law. It is noted that after the expiration of the regulatory obligation, it is exhausted in its content and terminated. Instead, from the very legal fact – the offense arises a protective relationship, which can be implemented both in court (claim) and non-judicial. The content of this security obligation, in addition to the additional claims of the creditor related to the violation (penalties, damages, termination of employment, etc.), includes a requirement to perform the obligation in kind. In the latter case, the protection of the right occurs through the implementation of the same with the regulatory obligation in terms of the content of the relationship – security. After all, the fulfillment of the obligation after the expiration of the period set for this can no longer be considered appropriate, and the obligation itself should be classified as not being properly performed. In this case, the practical implementation of coercion is possible only through the implementation of harassment, which is part of the protective relationship.