Юридичний вісник №4/2019
Постійний URI для цього зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Юридичний вісник №4/2019(Одеса : Гельветика, 2019)Документ Права людини в глобалізованому світі: універсалізм чи релятивізм?(Одеса : Гельветика, 2019) Дашковська, Олена Ростиславівна; Дашковська, О. Р.; Dashkovska, Olena R.Процеси світової глобалізації відчутно позначаються на всіх сферах життєдіяльності суспільства, зокрема на реалізації прав людини, що супроводжується на регіональному рівні окремими колізіями. У багатьох випадках межі реалізації прав людини зумовлені певними соціокультурними особливостями та усталеними звичаями, які не відповідають загальним цивілізаційним цінностям та перешкоджають упровадженню міжнародних стандартів прав людини в національні правові системи. Універсальний характер прав людини, закріплений у п. 5 Віденської декларації та Програмі дій з прав людини (1993), передбачає, що всі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними і взаємопов’язаними. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини, враховуючи процеси глобалізації, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою. Хоча значення національної і регіональної специфіки і різних історичних, релігійних і культурних цінностей, правових традицій необхідно мати на увазі, водночас держави, незалежно від їхніх політичних, економічних і культурних систем, мають обов’язок заохочувати і захищати всі права людини та основні свободи. У цьому твердженні виражені позиції, що є істотними під час розгляду ситуації щодо реалізації прав людини на регіональному рівні. По-перше, визнання прав людини як універсальних для міжнародного співтовариства означає їх глобальний характер. І, по-друге, незалежно від їхніх політичних, економічних і культурних систем держави зобов’язані заохочувати і захищати всі права і свободи людини. Міжнародні стандарти покликані скасувати відмінності щодо реалізації прав і свобод людини, які проявляються на глобальному і національному рівнях, стверджувати їх універсальний характер. Прихильність до традиційних духовних цінностей не можна ігнорувати в умовах сучасності, оскільки соціокультурна багатоманітність має величезний вплив на впровадження міжнародних стандартів прав людини в різні цивілізаційні простори. Права людини, які притаманні всім країнам і народам завдяки своїм природним властивостям, визнані у міжнародних документах як такі, що не підлягають жодним обмеженням і відхиленням, на регіональному рівні відрізняються у своїх підходах. На практиці це призводить до їх обмежень і подекуди порушень, що потребує реагування з боку міжнародної спільноти.Документ Інформаціна влада: зміст і значимість у сучасних умовах(Одеса : Гельветика, 2019) Антошина, Ірина Володимирівна; Антошина, І. В.; Antoshyna, Iryna V.Формування інформаційної влади безпосередньо пов’язане зі становленням інформаційного суспільства, в якому інформація стає головним економічним ресурсом, а інформаційний сектор виходить на перше місце за темпами зростання. Інтелектуальна власність стає основною формою власності, важливим стає людський капітал; інформація стає предметом масового споживання, формуються нові правові основи функціонування інформаційного суспільства. Тепер свобода слова й інформації на засадах верховенства права та повага прав людини – це основні постулати створення громадянського суспільства, заява про справжню демократію. Тому межі існування інформаційної влади мають бути узгоджені з правами та свободами людини. Отже, право на доступ до інформації стає одним із невід’ємних прав людини та громадянина. Пріоритетним завданням Української держави є забезпечення свободи слова, свободи інформації, права на висловлення думок і позиції громадянина, права на отримання й поширення достовірної інформації без перешкод. Сутність інформаційної влади зводиться до здатності поширення за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування певних ідей. Право на доступ до інформації стає одним із невід’ємних прав людини та громадянина. Пріоритетним завданням української держави є забезпечення свободи слова, свободи інформації, право на вираження думки й позиції громадянина, право на отримання й поширення достовірної інформації без перешкод. Найважливіше значення для подальшого розвитку українського суспільства полягає у взаємодії державної влади з інформаційною владою. У сучасних умовах інформаційна влада визначальним чином впливає на різні сфери суспільного розвитку, що трансформує багато політичних і державних інститутів. Ефективність державної влади багато в чому залежить від усебічного регулювання інформаційних відносин, що визначає характер її взаємодії з інформаційною владою.Документ Актуальні проблеми права інтелектуальної власності в Україні: конституційно-правовий контекст(Одеса : Гельветика, 2019) Крусян, Анжеліка Романівна; Крусян, А. Р.; Krusian, Anzhelika R.Стаття присвячена конституційно-правовому аналізу актуальних проблем права інтелектуальної власності в Україні. Обґрунтовано, що право інтелектуальної власності в суб’єктивному сенсі можна розглядати як конституційно визначене та гарантоване державою право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. За своєю юридичною природою право інтелектуальної власності є конституційним (основним) правом людини. Визначено конституційні основи права інтелектуальної власності та аргументовано пропозиції щодо їх удосконалення через внесення відповідних змін до Конституції України. Зокрема, аргументується, що, відповідно до міжнародних стандартів у сфері права інтелектуальної власності та спрямованості конституційно-правових перетворень у сучасній Україні на утвердження та забезпечення конституційно-правової свободи людини, необхідним є внесення змін до ст. ст. 41 та 54 Конституції України. Зазначено, що юридико-правовий механізм захисту прав інтелектуальної власності в Україні, який складається з нормативної та інституціональної частин, потребує свого суттєвого покращення. Адже, незважаючи на певні досягнення у сфері законодавчого забезпечення правової охорони інтелектуальної власності, недосконалість законодавства в цій сфері є одним із найголовніших факторів, що перешкоджають створенню в Україні ефективного механізму (його нормативної частини) захисту прав інтелектуальної власності. Акцентовано увагу на тому, що важливе місце у механізмі захисту права інтелектуальної власності посідають органи судової влади. У сучасних умовах значними інноваціями в цьому напрямі є запровадження в Україні інституту конституційної скарги та створення спеціалізованого суду, що має посилити механізм судового захисту прав інтелектуальної власності. Визначено недоліки щодо утворення, формування та функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Проаналізовано шляхи вирішення проблем щодо інституціональної частини механізму захисту інтелектуальної власності, зокрема, які пов’язані із запровадженням єдиного спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності.Документ Концепція перехідного правосуддя в Україні: уведення у площину юридичної науки(Одеса : Гельветика, 2019) Блага, Алла Борисівна; Блага, А. Б.; Blaha, Alla B.; Мартиненко, Олег Анатолійович; Мартиненко, О. А.; Martynenko, Oleh A.У статті досліджено процес упровадження концепції перехідного правосуддя до сфери інтересів національних вчених-правників. Автори відзначають, що наявні підходи до подолання наслідків збройного конфлікту (концепція побудови миру, реформа сектору безпеки, перехідне правосуддя) реалізуються в Україні фрагментарно. Однак, на жаль, цілісне законодавче бачення їх змісту, способів реалізації, а також їх потенційної взаємодії в державному управлінні ще не встановлено. Автори надають перевагу концепції перехідної правосуддя, тому стаття знайомить професійну аудиторію з поняттям, змістом, історією становлення й основними напрямами перехідного правосуддя, такими як кримінальне переслідування, репарації, оприлюднення правди та інституційні реформи. Акцентовано увагу на необхідності розроблення національної моделі перехідного правосуддя для подолання наслідків збройного конфлікту. Автори аналізують діяльність академічної спільноти й експертів громадських організацій протягом 2014 2019 років, що дає змогу розробити пакет рекомендацій державним органам у сфері здійснення перехідного правосуддя. Рекомендації включають такі аспекти, як запобігання безкарності й ефективне розслідування воєнних злочинів, відновлення правових зв’язків і надання правової допомоги цивільному населеннюокупованих територій, документування процесу збройного конфлікту, реконструкція історичної правди, надання компенсації жертвам війни.У статті робиться висновок, що формування сфери наукових досліджень, спрямованих на впровадження принципів перехідного правосуддя, є фактом української юридичної науки, що має місце. Автори роблять акцент на таких перспективних сферах юридичної діяльності, як інклюзивний розвиток української моделі перехідного правосуддя; розроблення інформаційної стратегії комунікації із цільовими групами щодо принципів, цінностей і світового досвіду перехідного правосуддя; розроблення так званої «дорожньої мапи» реалізації перехідного правосуддя; детальне опрацювання питань щодо притягнення до відповідальності воєнних злочинців, запровадження часткової амністії для деяких категорій учасників бойових дій, здійснення люстраційних процесів, відновлення прав жертв війни.Документ Злочин: важливість визначення(Одеса : Гельветика, 2019) Стрельцов, Євген Львович; Стрельцов, Є. Л.; Streltsov, Yevhen L.У статті досліджується один з основних інститутів кримінального законодавства – злочин. Підкреслюється, що значне реформування політичного устрою, моделі функціонування економіки, спрямованості соціальної політики, які відбуваються в конкретній державі, завжди потребують відповідних змін у всіх галузях законодавства. Такі процеси характерні сьогодні і для України, у якій уже низку років відбуваються спроби реформаторських перетворень основних процесів державного будівництва, і тому зміна законодавства як певного нормативного «інструмента» здійснення таких намірів є об’єктивною необхідністю. Тому і в нашій державі такі зміни торкаються всіх галузей законодавства, зокрема і кримінального законодавства. Такі зміни в цьому законодавстві торкаються (повинні торкатися) всіх інститутів кримінального законодавства, але є декілька, які, безумовно, є основними в цій галузі законодавства, бо саме вони визначають її зміст, предмет, основну функцію та інші її ознаки. Одним з основних, стержневих інститутів кримінального законодавства є злочин. Звертається увага на існуючу зарубіжну практику визначення цього інституту. Класифікуються держави залежно від наявних у них правил визначення поняття злочину. Встановлюється, що сьогодні є два основних способи визначення цього інституту: формальний і формально-матеріальний, а також є низка країн, у законодавстві яких цей інститут офіційно не визначається. Спеціальна увага звертається на національну практику визначення поняття злочину починаючи з понад 170-річної історії його визначення на теренах України, його визначення в чотирьох наступних кримінальних кодексах і закінчуючи його визначенням у чинному Кримінальному кодексі. Зазначено особливості визначення злочину в чинному кодексі, яке «складається», так би мовити, з положень низки кримінально-правових норм. Пропонується низка проміжних визначень та остаточний висновок, в основі якого простежується теза, що важливість законодавчого визначення поняття злочину є важливою умовою для його застосування, науково-практичного тлумачення, доктринального аналізу.Документ Право в теорії ризиків: ґенеза ризиків від правової до інформаційної складових (інституційний підхід)(Одеса : Гельветика, 2019) Василенко, Микола Дмитрович; Василенко, М. Д.; Vasylenko, Mykola D.; Козін, Олександр Борисович; Козін, О. Б.; Kozin, Oleksandr B.У статті розглянуто загальні проблеми теорії ризиків у різних сферах діяльності (від правової до інформаційної). Дається порівняльний аналіз визначень ризику в нормах різних галузей права (міжнародного, господарського, фінансового тощо). Встановлено відповідність стандарту ISO 31000, який встановлює можливі ризики в різних галузях діяльності людини та виявляє їхні основні властивості, в тому числі й у галузі суспільних ризиків. Обговорено питання виникнення та розвинення ризикових ситуацій та механізмів формування ризику. Виявлено різницю між оцінкою та аналізом ризиків. Приділено увагу питанням оцінювання інформаційних ризиків. Аналіз ризику розкривається як процес ідентифікації ризиків, визначення їх величини і виділення областей, що вимагають захисту. Показано джерела походження ризиків. Невизначеності інформації поділяють на «природні», які зумовлені неповнотою інформації, пов’язаної з тим, що в силу об’єктивних причин не всі фактори, що впливають на очікуваний результат, контролюються і прогнозуються. Отже, вони повинні розглядатися як випадкові. Також невизначеності інформації поділяють на «метрологічні», які зумовлені похибками визначення (вимірювання) рівнів змінних факторів; а також поділяють на поведінкові й на цільові. Оцінка ризику, що використовують у технічних системах, розглядається як процес ідентифікації інформаційних ресурсів системи, загроз для цих ресурсів, а також можливих втрат, заснованих на оцінці частоти виникнення подій і розміру збитку.Документ Референдум як форма безпосередньої демократії: історико-правові аспекти(Одеса : Гельветика, 2019) Кириченко, Віктор Миколайович; Кириченко, В. М.; Kyrychenko, Viktor M.; Соколенко, Юлія Миколаївна; Соколенко, Ю. М.; Sokolenko, Yuliia M.У статті визначено теоретичні та практичні проблемні питання інституту референдуму як форми безпосередньої демократії та напрями їх вирішення в законодавстві України. Розглянуто ґенезу появи терміна «референдум», розвиток інституту референдуму у Швейцарії та доведено, що понад 50% усіх проведених загальнонаціональних референдумів у світі припадає саме на неї, а також стверджується, що референдум у Швейцарії є справжнім механізмом впливу громадськості на вироблення державної політики. Обґрунтовано, що не можна змішувати або ототожнювати термін «вибори» з терміном «референдум» у зв’язку з тим, що їхня відмінність полягає в об’єкті волевиявлення виборців. Констатується, що після Другої світової війни і завершення процесів деколонізації референдум стає загальновизнаним, універсальним інститутом безпосередньої демократії та закріплюється в конституціях більшості держав світу. Наведено приклади проведення референдумів в Україні та звернуто увагу на те, що рішення референдуму від 16 квітня 2000 р. так і не було імплементовано до вітчизняного законодавства. Зазначено, що референдум, який вважається найдемократичнішою формою волевиявлення громадян, закріплено на конституційному рівні в 36 із 42 держав континентальної Європи. Наголошується, що референдум виконує в суспільстві визначальну роль, є способом формування громадської думки, формою реалізації політичних прав громадян, а також може використовуватися навіть у демократичній державі як противага представницькій демократії, але за дотримання певних умов. По-перше, питання, яке виноситься на референдум, повинно бути доступним для розуміння звичайному виборцю; по-друге, до початку проведення референдуму слід попередньо обговорити питання, що виноситься на розсуд виборців, насамперед у засобах масової інформації. Тільки за виконання цих умов референдум дає можливість народу висловити свою волю та уникнути політичного маніпулювання з боку держави. Наведено думки окремих науковців щодо поняття терміна «референдум». Констатується, що в юридичній літературі термін «плебісцит» вважається синонімом терміна «референдум». При цьому звернуто увагу на те, що смислове позначення цих термінів не завжди збігається, і тому в різних державах чинне законодавство по-різному підходить до зазначених інститутів. Тобто плебісцит розглядається як один із різновидів референдуму за предметом, водночас за своєю політико-правовою природою і порядком проведення вони є тотожними. Підтримано пропозицію В. Ковальчука про те, що в новому законі про всеукраїнський референдум повинно бути передбачено право на проведення консультативних референдумів, зокрема «плебісцитних референдумів». Обґрунтовано доцільність вивчення позитивного досвіду зарубіжних демократичних держав щодо проведення референдумів, внесення необхідних змін і доповнень до розділу ІІІ «Вибори, референдум» Конституції України та прийняття законодавчого акта про всеукраїнський референдум, відсутність якого негативно впливає на подальший розвиток демократичних засад, розвиток громадянського суспільства взагалі, та підвищення ролі громадян у прийнятті найважливіших рішень внутрішньополітичного та зовнішньополітичного значення зокрема.Документ Адміністративно-правове регулювання міграції у Канаді(Одеса : Гельветика, 2019) Дракохруст, Тетяна Вікторівна; Дракохруст, Т. В.; Drakokhrust, Tetiana V.У статті розглянуто розвиток міграційного законодавства Канади. Автор зосереджує свою увагу на тому, що сучасна міграційна політика Канади зосереджена переважно на бізнес-міграції. У статті розглядається також специфіка адміністративно-правового регулювання міграційного процесу в Канаді. Автор виокремлює, що Канада здійснює недискримінаційну та універсальну політику допуску в країну мігрантів, та зазначає, що вони поділяються на три групи чи класи, кожен з яких відображає категорії, визначені в законі про імміграцію: сімейна категорія – члени сімей канадських громадян чи мігрантів, які вже знаходяться в Канаді; біженці – особи, які відповідають визначенню Конвенції 1951 р. чи визначені урядом Канади; самостійні мігранти – відібрані в силу їхньої кваліфікації, роду занять, професійної підготовки чи рівня освіти. Автор акцентує увагу на тому, що якщо особа здійснила кримінальний злочин чи становила потенційну загрозу безпеці Канади, уже подавала клопотання про наданнястатусу біженця в Канаді, проте отримала відмову, або раніше була визнана біженцем в іншій державі, до якої могла повернутися, її клопотання до розгляду щодо надання статусу біженця не допускалося. Проте в канадському міграційному законодавстві передбачена можливість оскарження такого рішення в суді. Існуючі міграційні проблеми в державі розв’язуються як на федеральному, так і на провінційних рівнях. Чинне міграційне законодавство Канади передбачає поняття впорядкованого потоку мігрантів, а міграційна система включає в себе не лише контроль за чисельністю, але й за категоріями людей, які в’їжджають у країну. Йдеться насамперед про програму врегульованої, планової міграції. Автор робить висновки про те, що з кінця ХІХ ст. уряд країни систематично і цілеспрямовано виробляв міграційну стратегію, яка вміло відображала особливості внутрішньополітичного та внутрішньоекономічного розвитку країни і була тісно з ними пов’язана. На сучасному етапі в центрі міграційної політики Канади перебуває залучення в країну бізнес-мігрантів, які своїми знаннями та капіталами сприяли би процвітанню канадської економіки.Документ Роль органів прокуратури в системі запобігання та протидії корупції(Одеса : Гельветика, 2019) Курбатова, Ірина Сергіївна; Курбатова, І. С.; Kurbatova, Iryna S.У статті проаналізовано стан протидії корупції в Україні та роль органів прокуратури в організації протидії цим проявам. Наголошено, що сьогодні стан протидії корупції досить низький порівняно з розвиненими європейськими країнами, що заважає повноцінній реалізації гарантованих Конституцією прав і свобод громадян, всебічному розвитку громадянського суспільства та створює негативний імідж Української держави на міжнародній арені. Основна мета роботи полягає в тому, щоб на підставі узагальнення чинного кримінального процесуального законодавства, практики його застосування та аналізу спеціальної літератури визначити роль органів прокуратури у кримінальних провадженнях щодо корупційних злочинів. Сформульовано, що Україна використала досвід передових європейських країн у протидії корупції та з цією метою було внесено зміни у чинне кримінальне та кримінальне процесуальне законодавство, а також створено та унормовано діяльність таких органів, як САП, НАБУ, НАЗК, ДБР, на які покладено обов’язок організації та здійснення заходів щодо протидії корупційним проявам і реагування на вчинені корупційні злочини. Крім того, приділена значна увага співпраці України з європейськими інституціями щодо протидії корупції. Наголошено, що Українська держава виконала значний обсяг рекомендацій європейських інституцій, що дало змогу приєднатися до GRECO і, як наслідок, покращило співпрацю з ЄС у питаннях протидії корупції. Підкреслено, що сьогодні ще не повністю закінчено всі заходи, які спрямовані на реформування правоохоронної системи України з метою покращення ефективності протидії корупції, і цей процес необхідно вдосконалювати з урахуванням європейських і світових тенденцій.Документ Принципи політичного й ідеологічного плюралізму: проблеми реалізації в Україні(Одеса : Гельветика, 2019) Остапенко, Олена Геннадіївна; Остапенко, О. Г.; Ostapenko, Olena H.Демократизація України, забезпечення політичної стабільності з метою недопущення дестабілізації суспільства зумовлені належною реалізацією таких засад конституційного ладу, як політичний та ідеологічний плюралізм, і вимагає належного впровадження пов’язаних між собою принципів політичного й ідеологічного плюралізму, закріплених на рівні міжнародного стандарту в Загальній декларації прав людини 1948 р., Конвенції про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., та у національному законодавстві, зокрема у ст. ст. 15, 37 Конституції України, ст. ст. 4, 12 Закону України «Про політичні партії в Україні». Сучасне українське суспільство потребує забезпечення стабільності держави, гідного рівня матеріального і духовного життя людей, що здатна забезпечити лише демократична система цінностей, яка ґрунтується на політичному плюралізмі, на вільній ринковій економіці, рівності громадян перед законом. Функціонування цієї системи цінностей у високорозвинених країнах Європи та світу підтримується відповідною інфраструктурою політичної соціалізації як засобу відтворення зрілої демократичної політичної культури. Складність політичної та економічної ситуації в країні, соціальне розшарування суспільства вимагають пошуку суспільного діалогу, компромісу і консенсусу між владою і народом. Захист національних інтересів в умовах формування української державності, пошук національної ідеї для формування громадянського суспільства вимагають вирішення гострих політичних проблем щодо визначення сутності і змісту патріотизму (з метою уникнення руйнівного псевдопатріотизму), визначення статусу мов у поліетнічній Україні, формування інформаційного простору, вільного від пропаганди, маніпуляцій свідомістю, незалежності й об’єктивності мас-медіа і найголовніше – підвищення рівня політичної і правової культури громадян, а також рівня захисту прав людини.Документ Практика ЄСПЛ щодо захисту права на доступ до публічної інформації(Одеса : Гельветика, 2019) Гуйван, Петро Дмитрович; Гуйван, П. Д.; Huivan, Petro D.Дана стаття присвячена дослідженню актуального питання правового забезпечення державних гарантій стосовно належної організації вільного доступу особи до інформації, що становить суспільний інтерес. Акцентовано увагу на вирішальному значенні, яке надається інформаційній свободі людини у міжнародному законодавстві. Підкреслено, що дотримання європейських принципів у даній сфері передбачає необхідність забезпечення інформаційної відкритості органів державної влади. Висловлено думку про існування суттєвих недоліків у національному регулюванні даного питання, і передовсім у правозастосовній площині. Адже система українського судівництва під час вирішення подібних спорів зазвичай перебуває, всупереч конвенційній вимозі про безсторонність суду, на боці більш економічно сильної сторони – органу владних повноважень. Оскільки виважена правова позиція судочинства з досліджуваного питання не сформована, а в певній частині є хибною, в роботі робиться висновок про необхідність вивчення практики Європейського суду з прав людини. На конкретних прикладах проілюстровано еволюцію юридичного підходу ЄСПЛ щодо усвідомлення та закріплення пріоритету права особи на доступ до публічної інформації над загальновизнаним та, здавалося б, непорушним правом держави (в особі органів управління) здійснювати свої владні повноваження щодо організації суспільного життя громади. Прокоментовано рішення Суду у 1990–2000-х роках, коли він неодноразово виносив вердикти, якими відхиляв прохання заявників визнати як порушення статті 10 Конвенції факт ненадання їм адміністративної інформації. Утім, ураховуючи, що правозастосовна концепція Суду має право на поступову зміну, і то відповідає свого часу задекларованому ним принципу, згідно з яким Конвенція є живим механізмом, у подальшому позиція ЄСПЛ кардинально змінилася. Наразі правозастосовний європейський орган часто робить висновок, що стаття 10 Конвенції накладає на держави не просто обов’язок надавати громадськості інформацію з питань, що мають публічний інтерес, але також містить позитивне зобов’язання збирати, обробляти та поширювати таку інформацію, яка за своєю природою не могла б дійти до відома громадськості.Документ Юридичні факти-стани в цивільному праві України: проблемні аспекти наукової концепції(Одеса : Гельветика, 2019) Спєсівцев, Денис Сергійович; Спєсівцев, Д. С.; Spiesivtsev, Denys S.Стаття присвячена розгляду основних теоретичних положень і проблемних аспектів наукової концепції юридичних фактів-станів як різновиду обставин, що, відповідно до норм цивільного права або актів саморегулювання цивільних відносин, спричиняють виникнення, перехід та/або припинення цивільних прав або виникнення, зміну та/або припинення цивільних правовідносин. Автор визначає, що наукова концепція юридичних фактів-станів не є новелою сучасної доктрини цивільного права. Такі вчені, як О. Іоффе, А. Стальгевич, Ю. Толстой, Р. Халфіна, В. Ісаков та інші, звертали на неї увагу в середині ХХ ст. Окремі вчені зазначають існування окремих обставин, що здатні спричиняти юридичні наслідки постійно, тривалий час або періодично. У зв’язку з цим вони і були названі «юридичні факти-стани». Однак відповідні теоретичні положення стали предметом дискусії. Зокрема, Р. Халфіна вказувала на те, що, зрештою, всі вчені доходять висновку, що юридичні факти-склади є діями або подіями. Автор визначає два основні проблемні аспекти аналізованої наукової теорії, що впливають на життєздатність її наукових положень. Першим є понятійно-термінологічний. Відповідно до загальноприйнятого розуміння «стан» є характеристикою певного явища, у зв’язку з чим належить до статики. Водночас юридичні факти забезпечують динаміку правової реальності. Другим аспектом є процесний (функціональний). Він демонструє складнощі в поясненні процесу постійного, тривалого або періодичного спричинення юридичним фактом наслідків, а також долю тих наслідків, що вже бути спричинені раніше. У результаті проведеного аналізу автор, базуючись на догматичних положеннях доктрини цивільного права, резюмує, що явище, яке називається «юридичний факт-стан», насправді являє собою умови юридичного факту або його наслідки. Хибна оцінка відповідних обставин як юридичних фактів є результатом застосування дослідниками неналежного наукового інструментарію.Документ Щодо вдосконалення планування публічних закупівель на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях в умовах децентралізації(Одеса : Гельветика, 2019) Сошников, Антон Олександрович; Сошников, А. О.; Soshnykov, Anton O.У статті досліджено підходи до здійснення планування публічних закупівель і запропоновано його вдосконалення, що дасть змогу більш ефективно випростовувати публічні кошти, в умовах децентралізації. Визначено особливості здійснення процедур закупівель на загальнонаціональному рівні, регіональному та місцевому рівнях. Проаналізовано вплив децентралізації на здійснення публічних закупівель. Обґрунтовується доцільність здійснення планування публічних закупівель на державному, регіональному та місцевому рівнях (через розроблення програм публічних закупівель), що потребуватиме законодавчих змін до чинної редакції Закону України «Про публічні закупівлі». Державна програма публічних закупівель буде включати закупівлі для забезпечення діяльності органів державної влади, юрисдикція яких поширюється на територію всієї України або для реалізації загальнонаціональних завдань чи проєктів, визначених Кабінетом Міністрів України. Регіональні та місцеві програми публічних закупівель міститимуть інформацію про пріоритетний перелік закупівель, планові показники в здійсненні закупівель на найближчі роки (на середньострокову перспективу), строки проведення закупівель тощо, що дасть змогу вирішувати соціально-економічні проблеми окремих адміністративно-територіальних одиниць і відповідних територіальних громад. Оскільки публічні закупівлі набувають значення превалюючого правового механізму реалізації програм економічного і соціального розвитку та інших програмних документів, які покликані вирішити конкретні проблеми суспільства, груп населення, територіальної громади чи його частини, відповідні програми публічних закупівель повинні враховувати положення прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди; прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період; загальнодержавнихпрограм економічного, соціального розвитку, інших державних цільових програм; прогнозів економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів і міст на середньостроковий період; програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів і міст на короткостроковий період.Документ Межі свободи договору крізь призму розумності, справедливості та добросовісності(Одеса : Гельветика, 2019) Никифорак, Володимир Михайлович; Никифорак, В. М.; Nykyforak, Volodymyr M.У статті проаналізовано необхідність законодавчого обмеження свободи договору. При цьому обґрунтовується, що необхідність встановлення меж свободи договору прямолінійно залежить від належної реалізації таких загальних засад цивільного права, як розумності, справедливості та добросовісності. На підставі проведеного аналізу положень цивільного законодавства України, а також доктрини цивільного права України було з’ясовано, що обмеження свободи договору в загалом можна класифікувати на дві групи: 1) встановлення меж свободи щодо укладення цивільно-правового договору; 2) обмеження свободи щодо виду, форми та змісту цивільно-правового договору. Перша група чинників зумовлює наявність таких «обов’язкових» договорів, як: 1) публічного договору; 2) договору приєднання; 3) договору за державним замовленням; 4) типового договору; 5) попереднього договору. Доцільність встановлення меж договірної свободи щодо наведених договорів обґрунтовується більшою мірою критеріями справедливості та добросовісності. Друга група обмежень зумовлюється суб’єктним складом правовідносин, предметом і цілями укладення цивільно-правового договору, а отже, має у своїй основі принцип розумності. У статті встановлено, що межі договірної свободи тісно кореспондують з інститутом фіктивних та удаваних правочинів. Окремо доводиться доцільність обмеження договірної свободи шляхом визначення понять «переважне право» та «обмежувальна умова». «Умовна несправедливість» переважних прав обґрунтовується наявністю певних, законодавчо визначених чинників, які передують виникненню цих прав, а отже, і підтверджують їхню допустимість із погляду права. У свою чергу, можливість встановлення обмежувальних умов у договорі комерційної концесії зумовлюється критеріями справедливості та добросовісності. Як висновок у статті обґрунтовується положення про те, що всі причини обмеження свободи договору пов’язані з необхідністю: 1) дотримання балансу інтересів окремих осіб і всього суспільства загалом; 2) безперервного розподілу (обігу) товарів, робіт і послуг серед суб’єктів цивільних правовідносин; 3) дотримання загальних засад приватного права – розумності, добросовісності та справедливості.Документ Співвідношення між зобов’язально-правовим та речово-правовим правочинами в світлі принципів роз’єднання та абстракції(Одеса : Гельветика, 2019) Погребняк, Володимир Яковлевич; Погребняк, В. Я.; Pohrebniak, Volodymyr Ya.Стаття присвячена розгляду основних наукових положень щодо розмежування зобов’язально-правового та речово-правового правочинів в юридичних механізмах виникнення та переходу суб’єктивних цивільних прав у контексті принципів роз’єднання та абстракції. Встановлено, що вони є результатом осмислення німецькими вченими-пандектисками юридичного механізму виникнення суб’єктивних цивільних прав на підставі цивільно-правового договору. Базуючись на цих принципах, зокрема німецьке цивільне законодавство розмежовує зобов’язально-правовий і речово-правовий правочини як підстави перенесення титулу. Для прикладу, укладення договору купівлі-продажу являє собою зобов’язально-правовий акт. За німецьким цивільним законодавством його не досить для переходу прав. Наступною стадією є вчинення речово-правового правочину – домовленості про перехід прав, що вчиняється продавцем і покупцем і може мати форму, зокрема фактичної передачі речі. Водночас у сучасних умовах концепція принципів роз’єднання та абстракції є предметом дискусії. Одним із її вразливих місць є вольовий аспект, адже відповідно до загальноприйнятої наукової позиції зобов’язально правовий правочин є каузальним і спрямовується на спричинення певних юридичних наслідків. Також речово-правий правочин вчиняється з тією самою метою, однак не має своєї власної каузи. У зв’язку з цим співвідношення між обома правочинами породжує питання необхідності існування речово-правового акту як окремого правочину в юридичному механізмі виникнення і переходу суб’єктивного цивільного права. Сучасні вчені зазначають, що подвійність правочинів забезпечує подвійний захист учасників відповідних правовідносин. У разі недійсності зобов’язально-правового правочину речово-правовий зберігає свою чинність. Тому реституція може мати місце лише у разі визнання недійсними обох правочинів. Автор резюмує, що розмежування зобов’язально-правового і речово-правового правочинів змушує учасників відповідних правовідносин бути більш уважними під час їх вчинення. Крім того, таке розмежування подвоює організаційні і фінансові витрати на передачу відповідного суб’єктивного цивільного права і створює додаткові навантаження на суди у разі виникнення юридичного конфлікту. У зв’язку з цим необхідність розмежування зобов’язально-правового і речово-правового правочинів у механізмі виникнення і переходу суб’єктивних цивільних прав зараз залишається дискусійною.Документ Господарський договір про надання маркетингових послуг в Україні(Одеса : Гельветика, 2019) Подоляк, Світлана Анатоліївна; Подоляк, С. А.; Podoliak, Svitlana A.У статті проводиться дослідження ефективності правового регулювання господарського договору про надання маркетингових послуг у законодавстві України в умовах ринкової економіки. Здійснюється аналіз сучасних підходів до загального визначення поняття господарського договору відомих українських учених-правознавців. За допомогою синергетичного методу досліджено господарський договір як відкриту самоорганізуючу соціально-правову систему. Розглянуто вербальну нормативно-правову модель системи «господарський договір», на базі якої розкрито його юридичну природу і сформульовано авторське визначення господарського договору як соціально-правової господарської системи, заснованої на угоді сторін, що слугує юридичною (правовою) підставою виникнення зобов’язальних правовідносин, за якими визнається юридичний (правовий) характер, та спрямованої на досягнення правової мети. Зроблено аналіз господарського договору про надання маркетингових послуг, розглянуто його конструкцію як соціально-правової господарської системи, виокремлено особливості окремих його структурних елементів. Доведено, що правова сутність господарського договору про надання маркетингових послуг повністю збігається із запропонованим нами визначенням господарського договору як соціально-правової господарської системи. Важливою відмінністю господарського договору про надання маркетингових послуг нами визначено особливе значення економічної мети договору – отримання ефекту результативності маркетингових послуг, який не виникає в момент їх завершення, наслідком чого може бути не гарантованість результату послуги, тобто слідування сформульованим рекомендаціям і пропозиціям, зокрема втіленим у маркетингову програму або стратегію, не гарантує одержання запланованого результату. Проведений аналіз чинного законодавства України в сфері надання послуг довів, що українське законодавство досі не передбачило механізмів правового регулювання господарських договорів про надання маркетингових послуг, які мають свою специфіку та особливості. Запропоновано основні напрями вдосконалення господарського законодавства України в цьому питанні.Документ Основи профілактики злочинів, що вчиняються під час порушення правил безпеки(Одеса : Гельветика, 2019) Федчун, Наталія Олександрівна; Федчун, Н. О.; Fedchun, Nataliia O.Стаття присвячена визначенню основних засад профілактики злочинів, що вчиняються під час порушення правил безпеки. Зазначається, що не кожна аварія або інші негативні наслідки на транспорті або виробництві є результатом злочинного порушення правил безпеки, але механізм порушення спеціальних правил безпеки, їхні детермінанти переважно збігаються. Ситуація і, наприклад, транспортний засіб як джерело підвищеної небезпеки виступають зовнішнім фоном, умовою вчинення злочину. Лише поведінкою суб’єкта (людський фактор), що взаємодіє із ситуацією і джерелом підвищеної небезпеки, загроза, що призводить до суспільно-небезпечних наслідків, реалізується в дійсності. Необхідно зазначити, що причини порушень правил безпеки полягають у невідповідності особистості (або її поведінки) вимогам ситуації або стану технічного засобу, тобто кореняться в суперечності між цими сторонами. Отже, об’єктивні чинники сприяють створенню кордону, меж, у рамках яких особа може вибрати як неправильний (необережний), так і правильний (тобто такий, що не порушує інтересів суспільства) варіант поведінки. Психологія порушення правил безпеки складається з діалектичного співвідношення дефектів свідомості, що виражається у зневажливому ставленні до безпеки на транспорті або виробництві, до життя і здоров’я людей, та психофізіологічних станів особистості. Зазначене дає змогу пов’язати необережні дії порушників із сутністю вини як негативним (не досить уважним) ставленням суб’єкта до виконуваних ним обов’язків. Взаємодія «небезпечної ситуації – людського фактора – джерела підвищеної небезпеки» вимагає триєдиного вектора профілактичної діяльності через нейтралізацію небезпечного потенціалу ситуації, мінімізацію «людського фактора» та врахування небезпечних властивостей джерела підвищеної небезпеки.Документ Вдосконалення виявлення обсягів корупції у приватній сфері України(Одеса : Гельветика, 2019) Христич, Інна О.; Khrystych, Inna O.; Христич, І. О.У статті розглянуто головні аспекти щодо виявлення обсягів корупції у приватній сфері України. Проаналізовано, що необхідно відносити до корупції у приватній сфері. Корупційну злочинність у приватній сфері, як правило, поділяють на: корупційні неправомірні дії, що вчиняються щодо юридичних осіб приватної сфери; підкуп-продажність усередині компанії; використання службовцями приватних комерційних структур для одержання неправомірної вигоди. При цьому необхідно мати на увазі, що показники, які характеризують корупційні прояви у приватній сфері, не є стабільними, вони систематично видозмінюються. Підкреслено, що методи, які використовуються для збирання, обробки та аналізу тієї чи іншої інформації, поділяються на статистичні, соціологічні, психологічні та економічні. При цьому зазначено, що, на жаль, в Україні, як у більшості інших країн світу, основні методи дослідження і встановлення обсягів корупційних діянь – це соціологічні методи масового опитування у вигляді анкетування та інтерв’ю. Розкрито досвід міжнародної громадської організації по боротьбі з корупцією та дослідженню питань корупції у світі Transparency International, обчислення «Індексу сприйняття корупції»; «Барометра світової корупції», «Індексу хабародавців». При цьому відмічено, що в інших країнах світу широко використовуються і статичні звіти, що в нашій країні практично недоцільно, тому що навряд чи вони дадуть реальну картину щодо рівня корупції, особливо у приватній сфері. Зроблено висновок, що реальний обсяг поширення корупції в нашій країні, особливо у приватній сфері, можна встановити лише під час перепису населення шляхом суцільного або вибіркового опитування всіх громадян.Документ Еволюція правових засобів саморегулювання майнових цивільних відносин(Одеса : Гельветика, 2019) Васильєв, Владислав В.; Васильєв, В. В.; Vasyliev, Vladyslav V.Стаття присвячена розгляду сутності основних засобів саморегулювання майнових цивільних відносин і їхніх інструментальних особливостей в аспекті процесу еволюції. Встановлюється, що першим нормативним соціальним регулятором суспільних відносин у доправову епоху виступило табу як заборона певної поведінки. При цьому в юридичній літературі висловлюється думка, що однією з перших сформувалась заборона перешкоджати доступу членів групи до мисливської здобичі. Автор формує висновок, що джерелом табу виступав страх перед невідомим. Відповідні заборони формувались індивідуумами самостійно як реакція на зовнішні небезпеки, в чому знаходили прояв їх самоорганізація і нормативність відповідного регулятора. Визначається, що табу стало передумовою формування звичаю як усталеного правила поведінки. При цьому еволюція звичаю демонструє те, що засоби саморегулювання майнових відносин випередили виникнення засобів їх централізованого регулювання. До виникнення права звичай мав соціальний характер і вже виступав інструментом упорядкування суспільних зв’язків майнового характеру. У свою чергу формування права як феномена надало певним звичаям правового характеру, оскільки на ранніх стадіях розвитку держав саме звичай отримав офіційне визнання. Лише згодом державні утворення почали активно використовувати нормативно-правові акти для регулювання майнових відносин. Виникнення договору пов’язують із виникненням приватної власності. Встановлюється, що цей засіб саморегулювання майнових цивільних відносин став найбільш прогресивним. Його перевагами є те, що він здатен індивідуально регулювати практично будь-які відносини. Автор доходить висновку, що формування односторонніх актів як засобів саморегулювання майнових цивільних відносин супроводжувалось розвитком конструкції юридичних осіб. Однак у подальшому виникли нові інструменти правового регулювання одностороннього характеру, які врегульовували відносини, що в силу специфіки не могли впорядковуватись договором.