Юридичний вісник №2/2021
Постійний URI для цього зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Юридичний вісник №2/2021(Одеса : Гельветика, 2021)Документ Політична антропологія українського державотворення: традиції правосуб’єктності, суверенності та інтеграції в межах тюрко-візантійського фронтиру(Одеса : Гельветика, 2021) Мельник, Володимир Петрович; Мельник, В. П.; Melnyk, Volodymyr P.У статті вперше у вітчизняному історико-правовому дискурсі розкривається історіографічний та політико-правовий зміст української політичної традиції фронтиру. Позаяк політична антропологія вивчає насамперед політичні традиції, то фронтирність (політична, етнічна, культурна, юридична) визначена як предмет політико-антропологічного дослідження. При цьому автор звертає увагу на те, що політична антропологія має вагоме теоретико-методологічне значення і для політичної науки, і для юридичної теорії держави та права (зокрема, з точки зору елітології). Отже, із позицій політологічного аналізу політична традиція фронтиру характеризується легітимацією неформальних зв’язків між компліментарними соціоетнічними групами (східні слов’яни-тюрки-візантійці) та імперативним психологічним несприйняттям некомпліментарних соціоетнічних груп (східні слов’яни-тюрки contra германці). З позицій історико-правничого аналізу політична традиція фронтиру сягає корінням надання Римською/Візантійською імперією статусу «федератів» різноетнічним племенам Північного Причорномор’я. Автор розглядає феномен етнокультурної компліментарності, що з давніх часів забезпечував цивілізаційну близькість східних слов’ян та тюркських кочівницьких племен. Стверджується, що тюркські засади «елю», як общини «вільних людей», вплинули на конституювання українських політичних традицій, заклали підвалини притаманного українській етнічній психології антиінституціоналізму, передували козаччині. Підкреслюється, що політичний розвиток Київської Русі уможливився виключно завдяки творчій кооперації Східної Римської імперії (Візантії) із тюркськими племенами федератів. Прослідковується історія взаємин між Римською/Візантійською імперією та тюркськими федератами Південної України. Розкриваються ґенеза та ідеологічні конотації «київсько-руського міфу», «козацького міфу», «річпосполитського наративу», «російської імперської історіографії». Історіографічні екскурси чергуються з авторськими оцінками геополітичного і правничого змісту політичних процесів на українських теренах за часів т. зв. «Київської Русі» та «Козаччини». Артикулюється положення про рефлективний характер формування української національної ідентичності протягом XVIII–XIX ст., що цілковито співпав із постнаполеонівським творенням російської ідентичності, розвиваючись на противагу польським візіям «Східних Кресів». Засадничий висновояк статті – заклик до осмислення візантиністичних і тюркських передумов формування української державності як специфічно фронтирного політико-юридичного феномена.Документ Ґенеза філософсько-правового феномена справедливості судового розгляду в конституційному праві(Одеса : Гельветика, 2021) Завальнюк, Ігор Вікторович; Завальнюк, І. В.; Zavalniuk, Ihor V.У статті досліджено ґенезу науково-правових поглядів вітчизняних та зарубіжних учених і практиків з питань визначення філософсько-правового феномена справедливості судового розгляду в конституційному праві. Наголошено, що, досліджуючи ґенезу філософсько-правового феномена справедливості в конституційному праві співвідношення справедливості і права, великі мислителі минулого обґрунтували висновки щодо того, що категорії права і справедливості мають багато спільного в походженні, сутності, функціях і змістовому вираженні, водночас було б неправильним ототожнювати ці поняття, позаяк правові норми не завжди є справедливими, а справедливість не обмежується правовою сферою. Доведено, що справедливість значною мірою залишається явищем моралі, соціальним та етичним критерієм права. Аргументовано, що у розумінні більшості філософів і юристів справедливість означає насамперед рівність і еквівалентність. Ці поняття конкретизуються в низці правил, встановлених законодавством, у тому числі, які регулюють здійснення судочинства. До таких правил належать, зокрема, норми про незалежний і неупереджений суд, про рівне право на звернення до суду, про обов’язок сторони довести ті обставини, на які вона посилається. Визначено, що у сучасному конституційному праві вчені виходять з того, що, незважаючи на нерівність здібностей і можливостей людей, вони повинні мати рівні права, і справедливість полягає в тому, наскільки ефективно підтримується баланс таких прав на законодавчому рівні. Обґрунтовано, що Конституція України гарантує кожному рівні права на судовий захист у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності всіх перед законом та судом і у зв’язку з цим обмежувати право на судовий захист. Однак зазначено, що справедливість полягає не тільки в рівності, але у відповідних ситуаціях і в правильній, прогресивній нерівності. Доведено, що зміст конституційно-правового поняття справедливості зумовлений одночасним існуванням загальнолюдських цінностей і систем цінностей всередині суспільства. Вивчення справедливості як етико-юридичного феномена може відкрити загальне і незмінне в поглядах людей, усунути суб’єктивні, тимчасові і випадкові тлумачення, надати цій ідеї вагомої теоретичної і практичної значущості.Документ Директиви як джерело кримінального процесуального права Європейського Союзу(Одеса : Гельветика, 2021) Климкевич, Роксолана Андріївна; Климкевич, Р. А.; Klymkevych, Roksolana A.У статті досліджено одне з основних джерел кримінального процесуального права ЄС – директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС. Зазначені різні наукові підходи до класифікації джерел права ЄС, однак найбільш прийнятним вважаємо поділ джерел права ЄС на первинні та вторинні. У статті проаналізовані ознаки директив як джерела кримінального процесуального права ЄС. Однією з основних ознак директив є закріплення у них загального результату, якого необхідно досягнути із наданням можливості державам-членам самостійно вибирати шляхи та способи досягнення цього результату. Окрім цього, до інших ознак директиви належить конкретний часовий ліміт для імплементації її норм, а також настання різних правових наслідків у разі невиконання державою-членом цього обов’язку. До останніх слід віднести пряме застосування норм директиви після закінчення терміну, призначеного для її імплементації, та можливість особи посилатися на норми директиви у національних судах. Щодо імплементації норм директиви у національне законодавство, то держави також вільні у виборі способів та методів. Це може відбуватися шляхом прийняття спеціальних законів про імплементацію директиви, впровадженням нових статей у національні КПК, впровадженням нових статей у національне законодавство, що регулює питання співробітництва у кримінальних справах. У статті перелічені всі чинні натепер директиви у сфері кримінального процесу. Більшість з цих директив стосуються правової регламентації процесуальних прав учасників кримінального провадження (зокрема, права на переклад, права на інформацію, права на правову допомогу та інші), а також запровадження інструментів міжнародного співробітництва (наприклад, Європейського ордеру на проведення розслідування). На основі проведеного аналізу ознак директиви запропоновано власну дефініцію директиви як джерела кримінального процесуального права ЄС.Документ Особисті немайнові права чоловіка і жінки, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах(Одеса : Гельветика, 2021) Сафончик, Оксана Іванівна; Сафончик, О. І.; Safonchyk, Oksana I.; Шамота, Олександр Володимирович; Шамота, О. В.; Shamota, Oleksandr V.Незважаючи на значну розповсюдженість фактичних шлюбних відносин в українському суспільстві, законодавство України поки не забезпечує достатнього правового регулювання цих відносин, а доктрина національного права не надає вичерпних пояснень задля чіткого розуміння відмінностей між «фактичним шлюбом» та «зареєстрованим шлюбом». Відтак ціла низка проблем потребує юридичного вирішення та зумовлює актуальність дослідження. Дослідивши наукові праці українських дослідників у сфері права, дійдемо висновку, що для позначення цього явища в юридичній літературі використовується широкий спектр термінів, зокрема «фактичне подружжя», «подружжя де-факто», «фактичні шлюбні відносини», «незареєстрований шлюб», «конкубінат», «співжиття» тощо. Крім того, також вживається хибний, на нашу думку, термін «цивільний», або «громадянський» шлюб у розумінні незареєстрованих державою шлюбних відносин. Зустрічаємо також визначення, що «фактичні шлюбні відносини» – це «особисті немайнові відносини, а також відносини щодо спільно набутого майна та взаємного утримання між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, не перебувають у шлюбі між собою та в будь-якому іншому шлюбі». Однак чи можемо ми розраховувати на те, що такі відносини будуть забезпечуватись та захищатися на належному рівні. Тому питання врегульованості особистих немайнових правовідносин «фактичного подружжя» й досі лишається відкритим, та потребує конкретизації і подальшого втілення.Документ Господарсько-правове регулювання порушень, пов’язаних із неправомірним використанням ділової репутації суб’єктів господарювання(Одеса : Гельветика, 2021) Швидка, Тетяна Ігорівна; Швидка, Т. І.; Shvydka, Tetiana I.Ділова репутація – це вид нематеріального актива підприємства, що впливає на його вартісний характер. Серед нематеріальних активів вагоме місце в діяльності компанії на ринку займає торгова марка, постійна база клієнтів, креативний підхід до управління бізнесом, довіра клієнтів, патенти, інтелектуальний капітал тощо. Усе це формує ділову репутацію суб’єкта господарювання, що збільшує ринкову вартість активів, підвищує інвестиційну привабливість компанії на ринку. Ділова репутація ототожнюється з іміджем компанії, її місцем та статусом на ринку. Завдяки діловій репутації формується суб’єктивна оцінка діяльності того чи іншого суб’єкта на ринку, підвищується вартість цієї компанії. Серед розповсюджених проявів недобросовісної конкуренції є порушення умов використання ділової репутації суб’єкта господарювання, що має такі прояви, як «неправомірне використання позначень», «неправомірне використання товару іншого виробника»; «копіювання зовнішнього вигляду виробу» та «порівняльна реклама». Копіювання зовнішнього виду товару має ще назву «підробка», «фальсифікація», «контрафакція», проте між цими поняттями існують суттєві відмінності, що знаходить прояв передусім у сфері їх застосування. Так, поняття «фальсифікація» використовується в декількох сферах діяльності, в той час як «контрафакція» – тільки щодо порушень, що скоються у сфері інтелектуальної власності. Контрафакція є одним із видів фальсифікації товарів, тому поняття «фальсифікація (підробка)» та «контрафакція» співвідносяться одне з одним як частина і ціле. Відповідно до угод, укладених з Європейським Союзом, Україна зобов’язалася привести своє законодавство у відповідність до законодавства ЄС. Необхідним згідно із цими зобов’язаннями є реформування законодавства у сфері захисту інтелектуальної власності, захисту патентів та створення компетентних органів, до повноважень яких входить вирішення проблем у галузі захисту інтелектуальної власності, адже порушення у сфері захисту від недобросовісної конкуренції та порушення у сфері захисту інтелектуальної власності тісно пов’язані між собою. Неправомірне використання товару іншого виробника за своєю суттю вважається протилежним неправомірному використанню позначень, оскільки за умови його вчинення позначення суб’єкта господарювання, які мають індивідуалізувати товар такого виробника, змінюються або не використовуються взагалі. Метою таких дій недобросовісного конкурента є привернення підвищеної уваги до свого товару за рахунок добре відомих на ринку зовнішніх характеристик товару добросовісного виробника.Документ Інститут третьої особи у кримінальному провадженні: становлення та законодавча трансформація(Одеса : Гельветика, 2021) Назаров, В. В.; Nazarov, V. V.; Смалюк, Тарас Васильович; Смалюк, Т. В.; Smaliuk, Taras V.Досліджено стан наукової розробки інституту третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт. На підставі аналізу нормативно-правових актів, пов’язаних із правовою регламентацією спеціальної конфіскації та арешту майна третьої особи, виокремлено редакційно невдалі формулювання з цих питань, що допускали варіативність тлумачення певних норм. Акцентовано увагу на тому, що ідея розробки інституту третьої особи полягала в запровадженні механізмів заморожування та спеціальної конфіскації засобів учинення злочинів і доходів, отриманих злочинним шляхом, введенні в дію низки суворих юридичних заходів за вчинення визначеного роду злочинів, дотриманні процедурних запобіжників, які надаватимуть будь-якій залученій у кримінальне провадження третій особі чіткої процедурної позиції в процесах щодо спеціальної конфіскації разом із правами, що належать стороні, яка захищається, зокрема щодо правової допомоги. Робиться висновок, що положення Закону України від 18 лютого 2016 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться в шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно вдосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації» істотно розширили сферу застосування спеціальної конфіскації в тому числі й щодо майна третьої особи, по-новому визначили мету арешту майна Проаналізовано наукові позиції та практику Верховного Суду щодо правової природи спеціальної конфіскації, міжнародні механізми втручання в право власності особи, позбавлення фінансової вигоди здобутої в результаті вчинення злочину. Обґрунтовано позицію щодо вдосконалення положень чинного кримінального процесуального законодавства, які регламентують порядок арешту майна третьої особи. Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно вдосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації» істотно розширили сферу застосування спеціальної конфіскації в тому числі й щодо майна третьої особи, по-новому визначили мету арешту майна Проаналізовано наукові позиції та практику Верховного Суду щодо правової природи спеціальної конфіскації, міжнародні механізми втручання в право власності особи, позбавлення фінансової вигоди здобутої в результаті вчинення злочину. Обґрунтовано позицію щодо вдосконалення положень чинного кримінального процесуального законодавства, які регламентують порядок арешту майна третьої особи.Документ Ґенеза встановлення відповідальності за «створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань»(Одеса : Гельветика, 2021) Устінова-Бойченко, Ганна Миколаївна; Устінова-Бойченко, Г. М.; Ustinova-Boichenko, Hanna M.; Богатирьова, Марина Олександрівна; Богатирьова, М. О.; Bohatyrova, Maryna O.; Черниш, Т. В.; Chernysh, T. V.У статті досліджено законодавство в історичному аспекті щодо формування ознак кримінального правопорушення «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань». Конституційні гарантії щодо захисту держави та населення від не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань викликають підвищений інтерес у відношенні зазначеного складу кримінального правопорушення. Необхідність заборони створювати воєнізовані та збройні формування поза межами впливу державної влади виникла з розвитком держави та укріпленням державної влади. Загроза впливу таких формувань на реалізацію державної влади зумовила необхідність контролювати діяльність збройних та воєнізованих формувань, дозволивши їх функціонування тільки під керуванням відповідних державних інститутів, та заборону їх ненормативного створення та існування. Перші закони, які забороняли створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань та встановлювали відповідальність за їх створення, були прийняти під час козацької доби. У 1715 році Петром І було прийнято «Воинской Артикул» та у 19 артикулі передбачалася відповідальність особи за такі дії. Під час періоду, коли Україна повністю втратила свою самостійність та автономію, діяли загальноімперські закони, які були спрямовані на абсолютну заборону створення воєнізованих або збройних формувань та встановлення суворої відповідальності за вчинення таких дій. Кримінальне законодавство 1927 року та 1960 року продовжувало конкретизацію кримінально-правових та кримінологічних характеристик складу злочину «Створення воєнізованих або збройних формувань». Прийняття Кримінального Кодексу України 2001 року посилило регулювання цієї сфери суспільного життя. Проаналізовані історичні аспекти реагування держави на «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань» вказують на те, що конкретизація характеристики зазначеного складу кримінального правопорушення є результатом багаторічної нормативної діяльності.Документ Вирішення правових спорів із підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції(Одеса : Гельветика, 2021) Коротун, В.; Korotun, V.У статті аналізуються витоки проблеми розмежування судової юрисдикції на сучасному етапі правозастосовної діяльності Верховного Суду. Обґрунтовується теза, що у сучасних умовах проблема розмежування судової юрисдикції об’єктивно виникає у разі функціонування, щонайменше, двох підсистем судів певної юрисдикції. Робиться порівняльний аналіз окремих аспектів нормативного регулювання розгляду справ про судову юрисдикцію Великою Палатою Верховного Суду і Судом зі спорів про юрисдикцію (Tribunal des conflits) у Франції. Зазначається, що головна відмінність вирішення спорів про судову юрисдикцію у Франції полягає в економії часу і ресурсів учасників судового процесу, судової системи держави. Так, Суд зі спорів про юрисдикцію у Франції розглядає повторно справу (а не відсилає її до суду першої інстанції) лише у разі, коли адміністративний суд і суд загальної юрисдикції остаточно (рішення не підлягають оскарженню) прийняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору. На думку автора, у разі виникнення спору про судову юрисдикцію, коли суди різних юрисдикцій остаточно прийняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору, розгляд справи по суті спору мав би значно кращі наслідки для формування єдиної правозастосовної практики у судах України. Наведений у ЦПК, ГПК, КАС України перелік випадків, коли справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції, скоріше засвідчує про спробу законодавця запобігти формуванню негативної практики зловживання процесуальними правами учасниками судового процесу. З іншого боку, цей перелік спірний, оскільки учасник судового процесу, який не заявляв, не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб’єктної юрисдикції, міг помилятись і така помилка не має бути на заваді вирішення правового спору про судову юрисдикцію.Документ Порушення конституційного права на працю як прояв дискримінації за віком(Одеса : Гельветика, 2021) Грень, Н. М.; Hren, N. M.Статтю присвячено проблемі порушення конституційного права на працю як прояву дискримінації за віком. Вікова дискримінація є поширеною і трапляється у всіх типах галузей та професій у всьому світі. Дискримінація у ставленні до робітників старшої вікової групи включає ставлення як до таких, що мають усталені застарілі звички, технологічну необізнаність та відсутність енергії та гнучкості. Широко репрезентована статистика багатьох держав (Норвегії, Польщі, США, Нової Зеландії, Швеції) доводить, що дискримінація на ринку праці отримала безпрецедентне поширення та активізувалася проблема у зв’язку з економічними наслідками COVID-19. Констатовано, що дискримінація може мати не тільки індивідуальну стигматизацію, а й негативно відображається на всій сфері відносин у суспільстві, негативно впливає на економічний складник держави. До найпоширеніших наслідків дискримінації осіб старшої вікової групи належать: менш сприятливе ставлення до людей старшого віку в процесі найму та працевлаштування, що може призвести до вимушеного виходу на пенсію та неможливості змінити роботу; недостатня зайнятість осіб старшої вікової групи, наприклад неповна зайнятість; триваліші періоди безробіття. Протидія стереотипам, упередженням та віковій дискримінації у виробничому житті потребує широкого підходу. Факторами подолання дискримінації на робочому місці, на нашу думку, має стати комплекс гарантій, що вміщує чотири складники: нормативно визначену політику у сфері попередження та протидії дискримінації; інституційні, економічні та інші гарантії реалізації норм права; зміна ідеології та поведінки роботодавців може призвести до значного зменшення проблеми будьякої дискримінації, у тому числі за ознакою віку; подолання вікових стереотипів у суспільстві. Пріоритетним завданням є руйнування вікових міфів через усвідомлення сильних сторін старших працівників, зокрема, таких як надійність, зрілість суджень, відсутність імпульсивності, своєчасність, сильна робоча етика та досвід. Соціально-культурний складник розвитку суспільної свідомості є особливо актуальним, проте, на жаль, болючим питанням.Документ Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)(Одеса : Гельветика, 2021) Ільків, О. В.; Ilkiv, O. V.У сучасних умовах реформування правових конструкцій виникає потреба уніфікації поняття права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. У статті досліджено поняття та характерні ознаки емфітевзису, проаналізовані передумови та підстави виникнення такого речового права за цивільним законодавством України, охарактеризовано право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) з точки зору приналежності його до речових прав на чуже майно. Автор аналізує характерні риси договору про емфітевзис, істотні умови для його укладення, предметний та суб’єктний склад цього договору. Підкреслюється така дефініція, що правам землекористувача, визначеним у договорі емфітевзису, кореспондуються обов’язки власника земельної ділянки. Уточнено ознаки способів захисту прав власника та користувача земельної ділянки, а саме: мета способу захисту може полягати у зміні суб’єктивного права та суб’єктивного обов’язку суб’єктів; спрямованість способу захисту зумовлена прямою залежністю між ускладненням (неможливістю) задоволення інтересу однієї особи та юридично значущою поведінкою іншої особи, між якими наявний правовий зв’язок. З’ясовано, що підставою припинення договірних відносин емфітевзису може бути вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності. При цьому визначальним є правовий режим земельної ділянки, яка є об’єктом емфітевзисних відносин. Відмова від договору або його розірвання можлива в односторонньому порядку у випадках, встановлених законом або договором. Припинення договірних відносин можна розглядати також як спосіб захисту у разі невиконання або неналежного виконання контрагентом своїх договірних обов’язків. Припинення емфітевзису зумовлене розірванням або відмовою від договору як підстави виникнення стосунків між власником земельної ділянки та користувачем.Документ Наближення понять еколого-правового лімітування скидання речовин законодавства ЄС та України(Одеса : Гельветика, 2021) Уберман, Володимир Ілліч; Уберман, В. І.; Uberman, Volodymyr I.; Васьковець, Людмила Антонівна; Васьковець, Л. А.; Vaskovets, Liudmyla A.У статті досліджено еколого-правовий під-інститут регулювання скидання забруднювальних речовин (РСЗР) у поверхневі води європейського екологічного законодавства і здійснено його порівняння з подібним під-інститутом у законодавстві України. Наголошено, що цей елемент інституційної структури водного законодавства є найбільш дієвим щодо впливу на якість вод. Визначено, що законодавче ядро РСЗР утворюється вимогами до обмеження скидання (емісії) у воду речовин, зокрема, із точкових джерел скиду, тобто до лімітаційного регулювання. Виявлено співвідношення поняттєво-категоріальних апаратів РСЗР у джерелах екологічного законодавства ЄС та України. Запропоновано пріоритетні кроки наближення українських еколого-правових понять до європейських та надано зміни деяких термінологічно некоректних перекладів. Для цього в обох законодавствах визначено джерела загальних та спеціальних вимог (норм), релевантних РСЗР. Виявлено, що у законодавстві ЄС до загальних стосовно РСЗР належать чотири директиви та один регламент, а до спеціальних – чотири директиви. В українському законодавстві загальними стосовно РСЗР слід вважати два закони та шість підзаконних актів, а спеціальними – шість законів. Розглянуто поняттєвий апарат, який стосується лише загальних вимог директив ЄС та законів України, утворюється як нормами-дефініціями, так і поняттями з окремих статей. Використано методику порівняльного дослідження, яка ґрунтується на системному аналізі поширення забруднювального впливу за структурою ланцюга дії емітованих речовин на склад та властивості поверхневої води. Ланцюг забруднювального впливу складається із 9 ситуаційних структурних елементів (ланок). Визначено, що найбільш важливими поняттями, які відсутні у Водному кодексі України і підлягають рецепції задля наближення, є: «пріоритетна речовина», «специфічна речовина», «комбінований підхід», «найкраща доступна техніка», «зона змішування» та «стандарт якості довкілля». Стверджується, що зона змішування у масиві води, безпосередньо прилегла до скиду забруднювальної речовини, де здійснюється найбільш значна зміна її концентрації, є об’єктом правовідносин у сфері забезпечення екологічної безпеки водокористування.Документ Правова природа секретного (таємного) заповіту в міжнародному приватному праві(Одеса : Гельветика, 2021) Михайлів, Марія Омелянівна; Михайлів, М. О.; Mykhailiv, Mariia O.У статті на підставі аналізу цивільного законодавства України та іноземних держав досліджено правову природу секретного (таємного) заповіту. Звертається увага, що спільним для держав, які передбачають можливість складення секретного (таємного) або закритого заповіту, є те, що зміст такого заповіту відомий лише заповідачу, інші особи можуть довідатися про зміст такого розпорядження лише після відкриття спадщини. Встановлено, що в державах відрізняються підходи до форми такого заповіту, місця його складення, місця зберігання та присутності свідків. Акцентовано увагу на тому, що в Україні не передбачена необхідність свідків ні під час складення такого заповіту, ні під час передачі останнього на зберігання нотаріусу. У зв’язку із цим з урахуванням специфіки такого заповідального розпорядження обґрунтовано необхідність передбачити в законодавстві положення, відповідно до якого передання секретного заповіту нотаріусу відбувалося лише в присутності двох свідків, які б засвідчували сам факт передання такого заповіту та могли б підтвердити, що така особа на момент передання такого заповіту не піддавалася сторонньому впливу. У статті звертається увага і на те, що, виходячи із принципів нотаріальної діяльності, визначення секретного заповіту, що передбачене ч. 1 ст. 1249 ЦК України, потребує доопрацювання та відповідних змін, зокрема, це пов’язано із тим, що нотаріус не може посвідчувати секретний заповіт, а лише засвідчити справжність підпису заповідача. Звертається увага на потребу виокремити секретний заповіт як окремий вид заповіту, якому притаманні такі ознаки: такий правочин є вольовим актом особи заповідача, який самостійно визначає на засадах таємності юридичну долю прав та обов’язків на випадок смерті, тобто зміст такого заповіту відомий лише особі заповідача; зміст такого волевиявлення заповідач відображає в письмовій формі, причому самостійно визначає спосіб вираження такої форми – власноручно чи за допомогою загальноприйнятих технічних засобів; спеціальний порядок вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із засвідченням справжності підпису заповідача на конверті, в якому міститься секретний заповіт. У підсумку викладеного запропоновано в Цивільному кодексі України закріпити спеціальну статтю «Секретний заповіт».Документ Правовідносини з надання адміністративних послуг: особливості змісту, види та наслідки порушень(Одеса : Гельветика, 2021) Осіпова, О. О.; Osipova, O. O.У статті досліджено правову природу відносин із надання адміністративних послуг, розглянуто їх структурні елементи такі, як суб’єкт, зміст, об’єкт. Особливу увагу приділено аналізу змісту правовідносин із надання адміністративних послуг і констатовано факт неповного правового регулювання прав і обов’язків учасників названих відносин. Виділено основні правові ознаки об’єкту, яким виступає адміністративна послуга. Вказано на види послуг за їх юридичним наслідком. Встановлено сутність, види та дворівневу структуру порушень зазначених правовідносин і їх значення для здійснення судового захисту порушених прав. Розглянуто види можливих порушень, що є підставою для звернення за судовим захистом. Звернуто увагу на вплив особливостей правової природи адміністративних послуг на характер порушень відповідних правовідносин і вибір засобів процесуального захисту порушених прав. У результаті проведеного дослідження зроблено висновок, що для правовідносин із надання адміністративних послуг характерні такі особливості, як складний характер наслідків їх порушень та одностороння відповідальність суб’єкта надання; порушення правовідносин із надання адміністративних послуг виражаються у протиправних діях/рішеннях суб’єкта владних повноважень та інших уповноважених осіб і виступають підставою звернення до суду за захистом порушених прав; права та обов’язки суб’єктів правовідносин із надання адміністративних послуг потребують більш повного законодавчого врегулювання, особливо щодо обов’язків та відповідальності органів (посадових осіб), що надають такі послуги. Внесено пропозиції щодо доповнення Закону України «Про адміністративні послуги» від 6 вересня 2012 року № 5203-VI окремим розділом, що регулює права та обов’язки учасників та щодо запровадження механізму дисциплінарної відповідальності посадових осіб суб’єкта надання адміністративних послуг за допущені ними порушення, встановлені законним рішенням суду.Документ Генезис судово-медичних знань та напрями їх використання в розслідуванні насильницьких і корисливо-насильницьких кримінальних правопорушень(Одеса : Гельветика, 2021) Кривда, Людмила Русланівна; Кривда, Л. Р.; Kryvda, Liudmyla R.; Кривда, Р.; Kryvda, R.На даний час особливо актуальним є питання ефективного розслідування злочинів із застосуванням міждисциплінарного та інтеграційного підходу, оскільки злочинність здатна не тільки пристосовуватися до різноманітних способів приховування злочинів, а й вдосконалювати засоби здійснення правопорушень за допомогою сучасних знань завдяки відкритому інформаційному доступу до специфічних ресурсів. Ці обставини призводять до того, що виникає потреба в застосуванні не тільки фахових юридичних знань органів, які здійснюють кримінальне провадження, а й у використанні спеціальних знань різних галузей науки, техніки, мистецтва, ремесла (медицини, автотехніки, економіки тощо). У статті досліджено генезис використання судово-медичних знань у розслідуванні кримінальних правопорушень. Використання такого типу знань хронологічно розглядається за об’єктами судової медицини таким чином: дослідження живих осіб і трупів, дослідження речових доказів, дослідження матеріалів кримінальних та цивільних проваджень. Метою статті є огляд й упорядкування сформованих спеціальних судово-медичних знань за визначеними критеріями, структура яких дозволить відійти від часових та географічних обмежень щодо поділів історії судової медицини. Для досягнення мети були використані як загальні, так і спеціальні методи пізнання (аналіз, синтез, дедукція, індукція, аналогія, абстрагування). За допомогою історико-правового методу було досліджено генезис поняття «спеціальні знання», порівняльно-правового методу – аналіз норм матеріального і процесуального права національного та законодавства німецькомовних країн, наукових категорій, визначень та підходів. Теоретичну базу дослідження цього поняття становлять роботи: Р.С. Бєлкіна, В.Г. Гончаренка, Г.І. Грамовича, Б.В. Романюка, Н.І. Клименко, В.К. Лисиченка, Є.Д. Лук’янчикова, О.І. Мотляха, Ю.Ю. Орлова, І.В. Пирога, М.А. Погорецького, М.В. Салтевського, О.В. Таран, В.В. Тіщенка, Л.Д. Удалової, В.Г. Хахановського, С.С. Чернявського, Ю.М. Чорноус, В.Ю. Шепітька, М.Г. Щербаковського та ін.Документ Класифікація суб’єктів корупційних кримінальних правопорушень(Одеса : Гельветика, 2021) Надточиєва, Анна Петрівна; Надточиєва, А. П.; Nadtochyieva, Anna P.Статтю присвячено аналізу наявних підходів до класифікації суб’єктів корупційних кримінальних правопорушень та виробленню авторського бачення функціональних ознак суб’єктів корупційних кримінальних правопорушень, які можуть бути покладені в основу їх класифікації. З’ясовано теоретичне та практичне значення проведення класифікації суб’єктів корупційних кримінальних правопорушень, систематизації та впорядкування, поділу на види, групи та відмежування останніх наукою кримінального права. З’ясовано, що виділення ознак окремої класифікаційної групи спеціальних суб’єктів є передумовою коректного визначення ступеня суспільної небезпечності правопорушення, врахування таких ознак під час юридичної оцінки поведінки суб’єкта правопорушення важливе для реалізації принципу диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання. Визначено, що серед суб’єктів корупційних кримінальних правопорушень можуть бути як загальний суб’єкт, так і спеціальні суб’єкти кримінальних правопорушень. Функціональна діяльність спеціальних суб’єктів корупційних кримінальних правопорушень полягає в постійному, тимчасовому здійсненні функції представників влади, виконанні організаційно-розпорядчих чи адміністративно господарських обов’язків (у тому числі відповідно до спеціальних повноважень). Окремо виділено серед службових осіб посадових осіб, доведено доцільність включення посадових осіб до кола службових осіб у контексті кримінально-правового регулювання. Зроблено висновок, що суб’єкти корупційних кримінальних правопорушень можуть бути класифіковані відповідно до характеру їхньої діяльності та функцій суб’єкта кримінального правопорушення. Серед суб’єктів корупційних кримінальних правопорушень виділено осіб, які здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування; осіб, які виконують організаційно-розпорядчі функції; осіб, які виконують адміністративно-господарські функції. Крім того, серед суб’єктів корупційних кримінальних правопорушень мають бути диференційовані службові особи публічного права та службові особи приватного права.Документ Щодо питань правового регулювання, сутності та основних інтересів сторін за договором бербоут-чартеру(Одеса : Гельветика, 2021) Колодін, Артем Олексійович; Колодін, А. O.; Kolodin, Artem O.У статті визначається, що регулювання приватноправових договірних відносин, пов’язаних з перевезенням за договором чартеру, не підлягає нормативній міжнародній регламентації. Це означає, що морське перевезення за договорами чартеру в міжнародному сполученні підпадає під дію норм застосування національного права. Для сфери застосування чартеру як об’єкта договірних відносин з перевезення служить вантаж, який через певні обставини (великий обсяг партії, специфічну регулярність відвантажень тощо) не може бути переданий для доставки публічному перевізнику – транспортному підприємству загального користування. Йдеться, як правило, про міжнародні морські перевезення масових вантажів на великі відстані. Для великих партій сировини, енергоносіїв, металів, сільськогосподарської продукції та іншого публічні перевізники не являють для вантажовласників інтерес. Ті в основному працюють на головних магістральних маршрутах переміщення товарів міжнародної торгівлі, встановлюють високі ціни, пристосовують судна для перевезень генеральних вантажів, як правило, контейнерів для розміщення в них великотоннажних контейнерів на лінійних судах-контейнеровозах. Правова регламентація договору чартеру, а також зміст і умови документа чартеру залежать від того, до якого виду національне право відносить той чи інший договір чартеру. ЦК України кваліфікує чартер як договір фрахтування без підрозділу його на види. Одним з різновидів договору чартеру натепер є договір про користування чужим судном. Договір бербоут-чартеру можна визначити як угоду, згідно з якою орендодавець передає фрахтувальнику корабель без екіпажу й обладнання (можливо, з частковим екіпажем і обладнанням) на певний термін, зазначений у договорі, або на невизначений термін, а фрахтувальник зобов’язується виплатити орендодавцю узгоджену плату.Документ Поняття цивільно-правової відповідальності сторін за договором(Одеса : Гельветика, 2021) Приленський, Ігор Генрихович; Приленський, І. Г.; Prylenskyi, Ihor H.Статтею визначено поняття договору, що він являє собою домовленість двох або більше сторін, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання сторонами обов’язку договору вони підлягають цивільно-правовій відповідальності. У статті зазначається наявність різних видів юридичної відповідальності. Відзначається, що поряд з кримінальною, адміністративною та дисциплінарною відповідальністю важливе місце посідає саме цивільна. Вона є одним зі способів впливу на учасників цивільних правовідносин, що визначається межами дозволеної та необхідної поведінки. Цивільно-правова відповідальність настає за порушення договірних зобов’язань майнового характеру або за заподіяння майнової чи немайнової (моральної) шкоди. У статті акцентовано увагу на тому, що умовами цивільно-правової відповідальності є: 1) протиправність поведінки правопорушника (поведінка, яка порушує норму права незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомірність такої поведінки); 2) наявність негативних наслідків у особи, суб’єктивне право якої було порушено (шкода); 3) причинний зв’язок між поведінкою правопорушника та негативними наслідками; 4) вина правопорушника. При цьому загальною формою відповідальності виокремлюють обов’язок боржника відшкодувати збитки кредитору, заподіяні правопорушенням. Стягнення збитків можливо застосовувати незалежно від існування таких положень у договорі. Відшкодування збитків спрямовується на відновлення майнового стану потерпілої особи, що існував до самого правопорушення та за допомогою майна такого правопорушника, а тому носить компенсаційний характер.Документ Cтроки оскарження повідомленя про підозру: практичні і теоретичні аспекти(Одеса : Гельветика, 2021) Лаврова, В. В.; Lavrova, V. V.У статті досліджено колізію між строками подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача чи прокурора, передбачені ч. 1 ст. 303 КПК, встановленими в ч. 1 ст. 304 КПК, та строками оскарження повідомлення про підозру, визначеними в п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК. Проаналізовано норми п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК та ч. 1 ст. 304 КПК із точки зору їх співвідношення як загальної та спеціальної норми. На основі проведеного аналізу визначено, що спеціальною нормою є п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК, а загальною нормою є ч. 1 ст. 304 КПК, оскільки: 1) поява строків оскарження повідомлення про підозру є результатом диференціації (спеціалізації) правового регулювання, для досягнення найбільшої ефективності правового регулювання, а саме врахування особливостей повідомлення про підозру, як юридичного факту; 2) за критерієм об’єму правового регулювання п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК є значно вужчою, оскільки стосується лише повідомлення про підозру, тоді як ч. 1 ст. 304 КПК поширюється на різні рішення, дії і бездіяльність; 3. п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК є похідним від ч.1 ст. 304 КПК, яка є первинною щодо нього; 4. співвідношення між ч. 1 ст. 304 та п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК характеризується співвідношенням понять «рід – вид»; 5) п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК встановлено для зміни способу і меж регулювання оскарження повідомлення про підозру, а саме первинно впроваджено вказане оскарження (до цієї норми такого права не існувало) і встановлено його особливості. За результатами проведеного дослідження встановлено, що при вирішенні колізії між ч. 1 ст. 304 КПК та ч. 1 ст. 203 КПК слід керуватися загальними засадами кримінального провадження, а саме принципом верховенства права та принципом верховенства спеціальних норм, тобто колізійним правилом «спеціальний закон скасовує дію загального». Отже, п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК має пріоритет в застосуванні перед ч. 1 ст. 304 КПК. Запропоновано викласти ч. 1 ст. 304 КПК у такй редакції: «1. Скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача чи прокурора, передбачені частиною першою статті 303 цього Кодексу, за винятком повідомлення слідчого, дізнавача, прокурора про підозру, можуть бути подані особою протягом десяти днів з моменту прийняття рішення, вчинення дії або бездіяльності. Якщо рішення слідчого, дізнавача чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії».Документ Нова концепція процесуального становища потерпілого та його представників у кримінальному провадженні з урахуванням засади процесуального віктимоцентризму(Одеса : Гельветика, 2021) Щиголь, Олег Володимирович; Щиголь, О. В.; Shchyhol, Oleh V.У статті висвітлюються проблемні питання, пов’язані з недосконалістю законодавчої регламентації процесуального становища потерпілого та його представників у кримінальному провадженні. Робиться висновок, що наразі останні є надто обмеженими в своїх можливостях, особливо порівняно зі сторонами обвинувачення й захисту. Водночас наявні процесуальні права часто є неефективними (недостатньо ефективними), створюючи для потерпілого та його представників невиправдані перешкоди. В умовах змагальності потерпілий виведений з протиборства (протистояння) сторін, не маючи здатності реально впливати на хід провадження та відстоювати в ньому свої права й інтереси. У ряді випадків потерпілий залежить від сторони обвинувачення, що нівелює його самостійний, автономний статус. Відтак обґрунтовується необхідність перегляду чинної нормативної моделі, а також запровадження якісно нової концепції, котра б надавала потерпілому і його представникам широкий спектр процесуальних прав та їх гарантій, дозволяючи їм ефективно здійснювати кримінальну процесуальну діяльність та загалом досягати поставлених цілей у кримінальному провадженні. Із цією метою автор: 1) пропонує виокремити самостійну засаду кримінального провадження – процесуальний віктимоцентризм – та закріпити її в КПК України. Зміст останньої полягатиме в якнайкращому забезпеченні прав та законних інтересів потерпілого у ході здійснення кримінального провадження. Зазначена засада має стати панівною ідеєю, базисом концепції процесуального становища потерпілого та його представників. Її неухильне дотримання в правозастосовній площині слугуватиме запорукою належного захисту прав потерпілого та досягнення завдань кримінального провадження; 2) формує нову концепцію процесуального становища потерпілого та його представників, згідно з якою останні будуть представлені у кримінальному провадженні в ролі самостійної сторони, діючи нарівні зі стороною обвинувачення та стороною захисту. Потерпіла сторона стане рівноправним суб’єктом кримінального процесу, беручи повноцінну участь у доказуванні, а також вирішенні всіх питань, котрі так чи інакше стосуються інтересів потерпілого.