Юридичний вісник №6/2020

Постійний URI для цього зібрання

https://hdl.handle.net/11300/17062

Переглянути

Зараз відображається 1 - 20 з 52

Юридичний вісник №6/2020
(Одеса : Гельветика, 2020)
Конституційні конфлікти: теоретичний аналіз у контексті сучасного українського конституціоналізму
(Одеса : Гельветика, 2020) Крусян, Анжеліка Романівна; Крусян, А. Р.; Krusian, Anzhelika R.; Krusian, A. R.
У статті досліджено конституційні конфлікти у контексті теорії та практики сучасного українського конституціоналізму. Наведено фактори, якими обумовлено наявність конфліктних взаємовідносин у системі конституціоналізму. Визначено, що науково-практична парадигма конституційного конфлікту в контексті теорії та практики сучасного конституціоналізму включає загальнотеоретичні основи конституційного конфлікту (поняття, природа, особливості, функції, причини виникнення, структура, наслідки конституційних конфліктів тощо); концепцію управління конституційними конфліктами (попередження (профілактика) конституційних конфліктів, аналіз конституційних конфліктів, вирішення конституційних конфліктів). Доведено, що за своєю сутністю конституційні конфлікти є порушенням взаємозв’язків та загостренням суперечностей на інституціонально-нормативному рівні системи конституціоналізму, тобто між органами публічної влади; між публічно-владними інститутами та іншими суб’єктами конституційних правовідносин; між фактичною та юридичною конституцією. Профілактика та вирішення цих конфліктів потребують удосконалення функціонального рівня сучасного конституціоналізму (зокрема, системи «стримувань та противаг», інституту конституційної відповідальності, конституційного контролю, конституційного законодавства). За змістом конституційний конфлікт виражається у конфронтації суб’єктів конституційних правовідносин щодо конституційних цінностей, принципів та норм або інших об’єктів конституційних правовідносин, що може бути спричинено деформаціями конституційної правосвідомості або неефективністю конституційного законодавства (нормативної основи сучасного конституціоналізму); обумовлено проявом соціальної активності суб’єктів конституційних правовідносин. Проаналізовано класифікацію конституційних конфліктів з акцентуванням уваги на характеристиці конституційної кризи. Особлива увага приділена аналізу попередження (профілактики) конституційних конфліктів у системі сучасного українського конституціоналізму.
Ґенеза та розвиток уявлень про природу «правової фікції» у вітчизняній та світовій юриспруденції
(Одеса : Гельветика, 2020) Невзоров, Ігор Львович; Невзоров, І. Л.; Nevzorov, Ihor L.; Nevzorov, I. L.
Актуальність статті полягає в тому, що існування сучасної світової юриспруденції неможливе без активного використання такого прийому юридичної техніки як «правова (або юридична) фікція». Про це свідчать багаточисленні нормативно-правові акти та наукові дослідження більшості країн світу. Використання правової фікції в багатьох галузях права робить її універсальним засобом подолання прогалин у законодавстві, слугує цілям вірного тлумачення нормативно-правових актів, створює підґрунтя для подальшого розвитку та вдосконалення наявних джерел права в кожній країні окремо та в міжнародних правових актах. Крім того, такий техніко-юридичний прийом «правова фікція» колись був широко розповсюджений у звичаєвому та релігійному праві. Визначено, що фікції як засіб юридичної техніки активно використовується у всьому світі. Як ми вже згадували, юридичні фікції з’явилися у сучасній світовій юриспруденції завдяки рецепції давньоримського права, яка тривала довгі роки. Із розширенням впливу права європейських країн фікція дедалі отримувала розповсюдження та світове визнання як ефективний прийом подолання відставань права від реалій життя. Фікція активно застосовується в міжнародних нормативно-правових актах. Фікція є відомим прийомом мислення, який складається в допущенні наявною відомої ненаявної обставини, або навпаки, ненаявним наявного, у вирішенні завдання за допомогою хибного положення; а юридична фікція в тісному сенсі – той самий прийом, але який допускається об’єктивним правом у відомих випадках. Своєю чергою, потреба у її існуванні зумовлюється необхідністю: а) захисту визнаних справедливими вимог із боку неповноправних осіб (наприклад, іноземців), які шляхом фіктивного допущення дорівнювалися до повноправних римських громадян і тим самим могли повноцінно заявити про свої права; б) захисту вимог, що витікають із нових ситуацій, не передбачених попередніми процедурами. У цьому випадку урочисті формули, якими надавалося право на позов, видозмінювалися стосовно нових обставин; в) захисту вимог, що визнаються лише на підставі преторського права і не втілюваних раніше в позовах у межах традиційних правових норм.
Історія адміністративно-правового регулювання статусу біженців та осіб, які потребують захисту, в Україні
(Одеса : Гельветика, 2020) Герасименко, Євгеній Станіславович; Герасименко, Є. С.; Herasymenko, Yevhenii S.; Herasymenko, Ye. S.
Стаття присвячена дослідженню питання про історію адміністративно-правового регулювання статусу біженців в Україні, вивченню нормативно-правових актів у цій сфері, процесів, що привели до їх затвердження, та наслідків, викликаних ними. Запропоновано періодизацію цього процесу. Враховуючи зазначене, вважаємо за доцільне запропонувати таку періодизацію становлення та розвитку адміністративно-правового регулювання статусу біженців. Перший етап почався з розпадом Радянського Союзу та відзначався категорійним підходом до визначення біженців і надання ним допомоги. Початок другого етапу – становлення законодавства – почався з прийняттям Закону України «Про біженців» у 1993 році. Він характеризується розвитком та удосконаленням національного законодавства та приведенням його у відповідність до універсальних стандартів міжнародного захисту ООН та визначених законодавством Європейського Союзу. Сучасний етап почався з прийняттям та набуттям чинності Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у 2011 році. Україна вибрала своєрідний шлях запровадження міжнародних стандартів щодо захисту осіб, які не є громадянами України. Спочатку був прийнятий національний нормативно-правовий акт, він застосовувався певний проміжок часу. Країна отримала певний практичний досвід. Після цього акт привели у відповідність до міжнародних норм та вимог ситуації, яка існувала тоді. Вже 10 січня 2002 року Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців та Протоколу до неї. Аналіз історії розвитку адміністративно-правового регулювання статусу біженців та осіб, які потребують захисту в Україні, дає змогу зрозуміти тенденції його розвитку, вчасно реагувати на виклики сьогодення і вдосконалювати чинне законодавство. Зазначений аналіз здійснений задля формулювання окремих напрямів вдосконалення правового регулювання правовідносин у сфері надання захисту особам, які на нього потребують, зокрема, за допомогою адміністративно-правових інструментів. На підставі проведеного дослідження виявлено теоретико-правові проблеми, прогалини та неузгодженості в законодавстві України, розроблено пропозиції щодо напрямів їх усунення.
Конституція як основний закон: проблеми теорії і практики
(Одеса : Гельветика, 2020) Берченко, Григорій Валерійович; Берченко, Г. В.; Berchenko, Hryhorii V.; Berchenko, H. V.
У статті з’ясовано сутність конституції як основного закону. В літературі постійно точаться дискусії щодо того, коли саме у світі з’явилися перші конституції. Так само постає питання про те, хто від самого початку звернувся до поняття конституції в доктринальному розумінні, описуючи відповідне вже наявне поняття або пропонуючи запровадити конституцію як певну ідеальну модель на практиці. Паралельно не вщухають спори щодо співвідношення конституції та основного закону, сучасного змісту конституції як державно-правового явища. Робиться висновок про те, що вчення про конституцію формувалося поступово, еволюційно. Конституцію почали сприймати як державний устрій або форму правління, не одразу ототожнюючи її з окремим писаним формальним джерелом з відповідною назвою. Паралельно розвивалося вчення про основні закони, під якими розумілися саме норми й правила, хоча їх форма могла бути різною. Робиться висновок про те, що до появи конституцій у формальному значенні особливо важливо підкреслити її ґенезу: вона виросла з матеріального значення, будучи доповненою на певному історичному етапі значенням формальним. Термін «конституція» поступово витіснив термін «основний закон», хоча у деяких країнах досі залишився у вжитку з різних історичних причин як синонім конституції. Досить велику традицію вживання терміна «основний закон» мають німецькомовні країни. Сьогодні у Федеративній Республіці Німеччина конституція названа саме «Основний Закон». Відповідна мотивація щодо назви була обумовлена, за задумом авторів, тимчасовим характером дії ухваленого після Другої світової війни у 1949 році акта (який зберіг свою чинність досі). Сьогоднішня Конституція Угорщини 2011 року має також назву «Основний Закон». Іспаномовні держави також мають свій аналог «основного закону», що вживається як синонім конституції, а саме “Carta Fundamental”.
Мінімальна заробітна плата, справедлива оплата праці та гідний рівень життя людини в контексті міжнародного досвіду
(Одеса : Гельветика, 2020) Пижова, М. О.; Pyzhova, M. O.
У статті висвітлюються питання мінімальної заробітної плати, справедливої оплати праці та гідного рівня життєдіяльності людини в контексті міжнародного досвіду. Вказується, що ядром категорії гарантії реалізації прав працівників на справедливу оплату праці є питання мінімальної заробітної плати та справедливої оплати праці. Підкреслюється, що перші закони про мінімальну заробітну плату мали за мету служити гарантом захисту низькооплачуваних, найменш кваліфікованих працівників (зокрема, жінок), подолання бідності. Аналізуються Конвенції Міжнародної організації праці з порушеного питання. При цьому зазначається, що мінімальна заробітна плата має встановлюватися з урахуванням інтересів працівників, а також членів їхніх сімей, і водночас з урахуванням інтересів економічного розвитку. Саме від соціально-економічного становища країни залежить визначення критеріїв встановлення мінімального рівня основних життєвих потреб працівників. Констатується, що принцип забезпечення права кожного працівника на своєчасну та в повному розмірі виплату справедливої заробітної плати, що забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім’ї і не нижче мінімального розміру оплати праці, є ратифікованим Україною разом з Європейською соціальною хартією (переглянутою), проте опосередковано відбитим у національному законодавстві і це нині є великою проблемою. Вивчення досвіду зарубіжних країн та положень міжнародних нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що особливу увагу під час розбудови інституту оплати праці варто приділяти гарантіям прав працівників на справедливу оплату праці, оскільки ця категорія нерозривно пов’язана і з мінімальною оплатою праці, і зі справедливою оплатою праці, і з гідним рівнем життєдіяльності людини. А це своєю чергою є базисом, який тим чи іншим чином знаходить відбиття в конституціях держав.
Обмеження розвитку інституту судового захисту трудових прав в Україні в період 1937–1945 рр. (частина 1)
(Одеса : Гельветика, 2020) Боєва, Олена Сергіївна; Боєва, О. С.; Boieva, Olena S.; Boieva, O. S.
Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудових прав в Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 р. та за часів Другої світової війни. Наприкінці 30-х рр. ХХ сторіччя Україна починає втрачати свою суверенність та незалежність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конституційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст доповнень до Конституції УСРР, прийнятих у 1925 році, то можна побачити, що там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна республіка», згодом у Конституції УСРР 1929 р. зазначалася «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави не йшлося. Проте в Конституції 1937 року (найменування УСРР було змінено на УРСР на Надзвичайному XIV з’їзді Рад в січні 1937 р.) ці положення відсутні, є лише запис про об’єднання республік у союзну державу. Конституція УРСР 1937 р. замість з’їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом державної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР обирала Президію – колегіальний постійно діючий орган влади у періоди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загальносоюзних органів управління республіканськими об’єктами господарства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копіювання змісту загальносоюзних законодавчих актів, так і щодо застосування союзних нормативних актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули галузь трудового права. Теоретично прийняття у 1937 р. Конституції УРСР мало би бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до вдосконалення захисту прав працівників, проте демократичні засади й положення Конституції залишилися декларативними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов’язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за підприємствами, установами, заборонялося виїжджати на заробітки тощо. Наприкінці 30-х – початку 40-х рр. минулого століття у всій союзній державі (зокрема, в УРСР) задля збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підвищення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані тунеядці, дармоїди, нероби), притягувалися до адміністративної або кримінальної відповідальності; було більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, виробництво продукції з браком, недотримання правил техніки безпеки. У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гарантій працівників, взагалі була відсутня можливість захисту їх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регресивних ознак. Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був обумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (переважно чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. Задля забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгоспів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулювання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 1922– 1924 рр., за змістом яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим законодавством трудова повинність була передбачена лише за необхідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, а також лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Комісарів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівельних робіт, заготівку палива, безперебійного функціонування транспорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість Указів Президії Верховної Ради СРСР та Постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан, фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досягнення у сфері трудового права. Цей період характеризується мілітаризацією праці, мобілізацією працездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збільшенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введенням надурочних робіт. Унікальність цього явища щодо дослідження генези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції переважно були не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприємства разом зі своїми працівниками та їх родинами у зв’язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими військами території України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 р. до лютого 1943 р. здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві). Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорено принципам і положенням законодавства СРСР, як мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найкоротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було отримати перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.
Міське самоврядування у Великобританії за часів деволюції влади
(Одеса : Гельветика, 2020) Нестор, Наталія Володимирівна; Нестор, Н. В.; Nestor, Nataliia V.; Nestor, N. V.
Метою статті є проаналізувати історичний досвід міського самоврядування у Сполученому Королівстві в контексті британської муніципальної революції. Акт про місцеве управління 1972 року містив положення, відповідно до яких відбулась комплексна муніципальна реформа на території таких історичних частин країни, як Англія та Уельс (для Шотландії Парламентом Сполученого Королівства було прийнято окремий Акт з аналогічною назвою так само, як і для Північної Ірландії, це відбулося також у 1972 році): а) була оновлена система адмін істративно -територ іального поділу; б) місцеве самоврядування стало дволанковим у кожної з історичних частин Сполученого Королівства (по теперішній час у столиці та неметрополітенських графствах воно залишається дволанковим); в) була уніфікована не тільки кількість ланок органів місцевого самоврядування, але й матеріально-фінансові основи їхньої діяльності, адміністративний контроль за їх функціонуванням (він майже не застосовується у Сполученому Королівстві, однак є випадки, коли його здійснення є необхідним) тощо. У контексті дослідження міського самоврядування варто зазначити, що більша частина сіті отримала статус районів (дістриктів) для здійснення муніципального управління. Таким чином, під час розробки організації міського самоврядування особливості міських населених пунктів не враховувалися, адже райони охоплювали не тільки ці населені пункти, але й сільські. Іншими словами, управління на містах було спрощено та уніфіковано. Зміни ХХ – ХХІ століть є важливими в контексті дослідження міського самоврядування тому, що до повноважень представницьких органів Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії належить вирішення питань організації місцевого самоврядування загалом та міського самоврядування зокрема. Таким чином, Парламент Сполученого Королівства здійснює нормативно-правову регламентацію лише місцевого, у т.ч. міського самоврядування в Англії. Резюмовано, що у Сполученому Королівстві існують чотири системи місцевого самоврядування – по одній на кожну історичну частину країни. Відповідно, є чотири підходи до міського самоврядування. Загальна, «спільна» для усіх чотирьох історичних частин країни система місцевого самоврядування на сучасному етапі відсутня.
Поняття та сутність нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади
(Одеса : Гельветика, 2020) Бараненко, Д. В.; Baranenko, D. V.
У статті досліджені адміністративно-правові аспекти нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади. Зазначено, що нормотворча діяльність центральних органів виконавчої влади складає сутність і зміст нормотворчого процесу, який є різновидом правотворчості і полягає в діяльності уповноважених органів зі створення нормативно-правових актів у порядку, суворо регламентованому законодавством. Висловлено думку, що коло суб’єктів правотворчості набагато ширше, ніж суб’єктів нормотворення, що й підтверджує позицію відносно того, що правотворення є більш узагальненим, широким поняттям, ніж нормотворення, коло суб’єктів якого обмежується центральними органами виконавчої влади. До характерних ознак актів центральних органів виконавчої влади віднесено такі: це правила поведінки центральних органів виконавчої влади; ця поведінка спрямована на виконання нормативних приписів; виражається в певному правовому документі; видання таких актів здійснюється у процесі публічного управління; вони видаються уповноваженими на те державними органами чи їх посадовими особами; спрямованість їхньої дії може бути як загальною, так і індивідуальною; вони містять норми правової спрямованості; вони спрямовані на досягнення конкретно визначеного результату. Запропоновано класифікацію видів нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади за такими критеріями: залежно від рівня суб’єкта нормотворення; залежно від виду нормативно-правового акта, який створюється (класичний нормотворчий процес та додатково-умовний нормотворчий процес). Визначаються фактори, які зумовлюють необхідність реформування нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади Україні. Проводиться співвідношення правотворчої та нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади. Виділяються блоки нормотворчого процесу центральних органів виконавчої влади. Характеризується Концепція адміністративної реформи в Україні як основа реформування нормотворчої центральних діяльності органів виконавчої влади в Україні. З’ясовані ознаки та види підзаконних нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади. Надані пропозиції та рекомендації щодо удосконалення правового регулювання нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади.
Безпечні і здорові умови праці – важливий складник гідної праці
(Одеса : Гельветика, 2020) Яковлєв, Олександр Анатолійович; Яковлєв, О. А.; Yakovliev, Oleksandr A.; Yakovliev, O. A.
У статті розглянуто безпечні і здорові умови праці як один із ключових складників гідної праці, на підставі чого зазначено, що одним із пріоритетних напрямів реалізації державної політики щодо забезпечення практичної реалізації людського потенціалу нації є створення належних, безпечних і здорових умов праці. Аналіз поглядів науковців із досліджуваної проблематики свідчить, що вони одностайні в тому, що гідна праця для індивіда обов’язково має характеризуватися безпечними і здоровими умовами праці для його життя і здоров’я. Зроблено висновок, що забезпечення права на безпечні та здорові умови праці є основним складником концепції гідної праці, без якого неможливо реалізувати конституційне право людини на працю, забезпечити чіткий і прозорий механізм у справі її охорони тощо. Нині концепція гідної праці стає одним із головних напрямів діяльності у сфері праці й соціальної політики не лише для Міжнародної організації праці та Організації Об’єднаних Націй, а й для окремих країн. Нині Україна створює всі передумови, щоб гідна праця сприяла її економічному зростанню та підвищенню захисту прав працівників. Акцентовано увагу на тому, що найвищим завданням сучасного трудового законодавства має бути забезпечення всім громадянам України, які перебувають у трудових відносинах, захисту права на безпечні і здорові умови праці. Охорона здоров’я має бути пріоритетною в діяльності держави, оскільки вона відповідальна перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я й збереження генофонду народу України. Для створення сучасного й ефективного трудового законодавства й удосконалення права на належні, безпечні і здорові умови праці Україна має взяти до уваги міжнародний досвід, спираючись на міжнародно-правові акти й нормотворчу практику МОП, що є своєрідними стандартами, на які треба рівнятись.
Особливості реалізації принципу належного урядування у публічному адмініструванні
(Одеса : Гельветика, 2020) Муза, Олег Валентинович; Муза, О. В.; Muza, Oleh V.; Muza, O. V.
У статті досліджено особливості реалізації принципу належного урядування в публічному адмініструванні. Автором підкреслено, що принцип належного урядування є засадничим у контексті вирішення управлінських завдань у разі виникнення проблем співвідношення публічного та приватного інтересів у публічному адмініструванні. Крім правових вимог до належного публічного адміністрування, принцип належного урядування містить вимоги організації взаємовідносин суб’єкта адміністрування та приватної особи. Це включає такі додаткові характеристики принципу належного урядування: підтримка взаємовідносин органів публічної адміністрації із зацікавленими сторонами в підготовці майбутніх управлінських рішень, що реалізує одночасно принципи прозорості, відкритості та партисипативності публічного управління; у процесі створення органів публічної адміністрації (органів виконавчої влади) необхідно чітко формулювати їхню мету та цілі діяльності, аби це відповідало реальним потребам держави і суспільства, очікуванням населення, соціальних груп, приватних колективних утворень, конкретної приватної особи; забезпеченість сфер публічного адміністрування сучасними інформаційно-технічними програмами, що дасть змогу максимально знизити можливе чиновницьке свавілля шляхом алгоритмізації управлінської діяльності; пошук людського потенціалу для реалізації цілей та завдань публічного управління; підготовка вищих керівних кадрів держави; законодавче регулювання етичної поведінки публічних службовців. Сформульовано особливості реалізації принципу належного урядування в публічному адмініструванні: є спеціальним галузевим принципом організації публічного адміністрування в державі; складає сукупність вимог, що висуваються до держави як демократичної та правової у сфері організації належної управлінської діяльності у різних сферах суспільного життя держави і суспільства, соціальної комунікації між державою і приватною особою, соціальними групами, колективними утвореннями; є міждисциплінарним принципом; застосування необмежене виключно конституційним та законодавчим регулюванням, передбачає організаційні механізми адміністрування; реалізація забезпечується іншими принципами публічного управління, що в сукупності характеризують належність («good») публічного адміністрування; «належність» публічного адміністрування нерозривно пов’язана з організаційними, інституційними, кадровими, фінансовими та матеріально-технічними можливостями держави з організації цілісної системи публічного управління та окремих сфер публічного адміністрування; рівень соціальних відносин та соціальна затребуваність у прийнятті управлінських рішень є фактором впливу на визначення стратегічних завдань публічного адміністрування у майбутньому.
Окремі методологічні аспекти дослідження провадження за нововиявленими або виключними обставинами
(Одеса : Гельветика, 2020) Мурзановська, Аліна Владиславівна; Мурзановська, А. В.; Murzanovska, Alina V.; Murzanovska, A. V.
У статті розглянуто питання щодо окремих методологічних аспектів дослідження провадження за нововиявленими або виключними обставинами, що пов’язано, з одного боку, з новелізацією глави 34 КПК України, а з іншого – необхідністю визначення сутності, поняття за значення нововиявлених та виключних обставин з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Проведений аналіз підстав перегляду за нововиявленими або виключними обставинами дав змогу дійти висновку про принципову зміну моделі перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, а також необхідність внесення змін до КПК щодо визначення переліку таких обставин, з огляду на їхню сутність, ознаки та особливості. Значна увага приділення значенню практики ЄСПЛ у процесі визначення напрямів удосконалення кримінального процесуального права з метою забезпечення його ефективного правозастосування під час здійснення відповідних проваджень. Підкреслено, що наявність такої підстави, як «встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом», не означає, що кожне таке рішення потягне за собою зміну або скасування будь-якого рішення, адже це відбувається, якщо Суд визнав порушення Конвенції: 1) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; 2) коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
Класифікація судової доктрини в доктрині податкового права
(Одеса : Гельветика, 2020) Смичок, Є. М.; Smychok, Ye. M.
У статті автором здійснено спробу класифікації судової доктрини в доктрині податкового права. Критеріями, що взяті за основу цієї класифікації, є: суб’єкт творення, орієнтаційно-цільове призначення, процес формування, елементи правового механізму податку. Мобільність і зміна податкового законодавства впливають на судову практику, а отже, і на судову доктрину в доктрині податкового права, тому це може сприяти доповненню критеріїв класифікації. Акцентовано увагу на деяких проблемних питаннях у межах деліктних податкових відносин, що є нині в практиці. Зокрема, в контексті критерію класифікації, що стосується процесу формування судової доктрини в доктрині податного права розглянуто тенденцію до перетягування юрисдикцій, коли податкові спори вирішуються господарськими судами. Тобто реалізацію господарської компетенції плутають із реалізацією владних управлінських функцій. Визначено, що концептуальне значення у формуванні податковоправової доктрини, що склалася в судовій практиці, мають судді Великої Палати Верховного Суду, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (незалежно від того, яким складом Верховного Суду рішення ухвалені, вони мають однакову юридичну силу) та Конституційного Суду України. Саме правові позиції, в яких здійснено об’єктивізацію волі суддів названих судів, являють собою підґрунтя (базис) для виникнення і формування судової доктрини в доктрині податкового права. Досліджувана судова доктрина відіграє не останню роль в удосконаленні податкового законодавства, бо її застосування і використання дають змогу заповнювати прогалини в чинному податковому законодавстві шляхом застосування аналогії закону або аналогії права, усувати суперечності між правовими нормами, здійснювати тлумачення податкових норм та сформувати єдині (концептуальні) підходи до розгляду податкових спорів, що забезпечує сталість та єдність судової практики в податковому праві. Зазначається, що анатомія податку складається з обов’язкових і факультативних елементів. Обов’язкові елементи характеризуються імперативністю, бо за відсутності хоча б одного із них податок буде вважатися не встановленим. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше успішно згруповано види судової доктрини в доктрині податкового права в найбільш загальні категорії за класифікаційними ознаками. Запропонована класифікація дасть поштовх подальшому науковому обговоренню цього питання і пропонуванню нових критеріїв класифікації.
Правові засади використання даних дистанційного зондування землі як доказів у вітчизняному судочинстві для захисту об’єктів археологічної спадщини
(Одеса : Гельветика, 2020) Малолітнева, Веста Костянтинівна; Малолітнева, В. К.; Malolitneva, Vesta K.; Malolitneva, V. K.; Гурова, Анна Михайлівна; Гурова, А. М.; Hurova, Anna M.; Hurova, A. M.
У статті досліджено питання допустимості, належності та достовірності доказів в контексті їх тлумачення в межах цивільного, господарського, адміністративного та кримінального процесів. Конкретизовано правові ознаки даних ДЗЗ як електронного доказу, зокрема визначення електронного цифрового підпису як його обов’язкового реквізиту, а також на перспективу передбачено можливість використання інших інструментів криптографічних шифрувань, зокрема приватних ключів в мережі блокчейну. Допустимість розглядається в двох ракурсах, а саме позитивному та негативному. Останній аналізується в контексті ризиків завдання шкоди правам та свободам людини й громадянина, розкриття комерційної таємниці та навіть посягання на національні інтереси в разі неналежного порядку використання даних ДЗЗ. Відповідно, авторами здійснюється широкий опис національних режимів надання доступу до даних ДЗЗ різної роздільної здатності, особливостей їх експортного контролю, а також специфіки міжнародного-правового регулювання використання космічних знімків. З точки зору достовірності досліджувались особливості використання висновку експерта в судовому процесі будь-якої юрисдикції та висновку спеціаліста в кримінальному процесі. В результаті автори дійшли висновку про необхідність доповнення переліку експертиз аналізом даних ДЗЗ та забезпечення проведення атестації судових експертів. В контексті залучення спеціалістів для надання висновків у кримінальному процесі запропоновано створити перелік акредитованих спеціалістів задля цього, а також передбачити порядок їх взаємодії з правоохоронними органами в КПК України. Крім цього, авторами запропоновано передбачити за спеціальними органами, до повноважень яких належить здійснення нагляду (контролю) за законодавством про охорону культурної спадщини, повноваження щодо збирання даних ДЗЗ як доказів доведення правопорушень у цій сфері.
Шляхи вдосконалення структури методики розслідування корисливо-насильницьких злочинів, що вчиняються неповнолітніми
(Одеса : Гельветика, 2020) Федосова, Олена Валеріївна; Федосова, О. В.; Fedosova, Olena V.; Fedosova, O. V.
Криміналістична методика є важливим і невід’ємним інструментом діяльності органів досудового розслідування, оскільки вона розробляє найбільш раціональні й оптимальні способи розслідування окремих видів кримінальних правопорушень. Для того, щоб вона повною мірою виконувала покладене перед нею завдання, її структура в умовах інтеграції кримінально-правових наук має бути логічною й відповідати основним методологічним засадам. У зв’язку з цим питання стосовно структури методики розслідування окремих груп (видів) злочинів вважаємо важливим і актуальним. Мета статті зумовлена необхідністю провести аналіз наукових поглядів щодо методики розслідування злочинів та запропонувати структурні елементи методики розслідування корисливо-насильницьких злочинів, що вчиняються неповнолітніми. Розглянуто поняття та структурні елементи криміналістичної методики розслідування злочинів. Показана роль оперативно-розшукового забезпечення в кримінальному провадженні та зроблено висновок про необхідність його включення як окремого елементу до структури методики розслідування злочинів. Запропоновано перелік структурних елементів методики розслідування корисливо-насильницьких злочинів, що вчиняються неповнолітніми. Наголошено, що важливу роль оперативно-розшукове забезпечення кримінального провадження відіграє під час подолання протидії розслідуванню і організації безпеки працівників суду і правоохоронних органів, осіб, які надають допомогу, сприяють оперативно-розшуковій діяльності, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей та близьких родичів цих осіб. Природно, що для успішної реалізації цих питань слідчий та оперативні підрозділи застосовують весь арсенал сил та засобів оперативно-розшукової діяльності. Визначено, що окремі методики розслідування корисливо-насильницьких злочинів, що вчиняються неповнолітніми, слід формувати з урахуванням їх класифікації. При цьому варто зосередити увагу на тих категоріях корисливо-насильницьких злочинів, що найчастіше вчиняються неповнолітніми. Для цього необхідно здійснити аналіз судово-слідчої практики та з’ясувати, які проблеми виникають під час їх розслідування. Формування окремих методик розслідування корисливо-насильницьких злочинів має базуватися на відомостях, закріплених у базовій методиці.
Забезпечення збереження інформації під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій
(Одеса : Гельветика, 2020) Бегма, Андрій Петрович; Бегма, А. П.; Behma, Andrii P.; Behma, A. P.; Ховпун, Олексій Сергійович; Ховпун, О. С.; Khovpun, Oleksii S.; Khovpun, O. S.; Часова, Т. О.; Chasova, T. O.
У науковій статті приділено увагу негласним слідчим (розшуковим) діям як одному з видів доказів у процесі розслідування кримінального провадження. Розглядається вплив такого виду доказів на швидкість та об’єктивність досудового розслідування. Проведення таких дій потребує ретельної підготовки слідчого та прокурора, оскільки неправильне отримання дозволу, проведення негласних слідчих (розшукових) дій та закріплення їх результатів з порушенням дають змогу в подальшому визнати доказ недопустимим. Проведення негласних дій обмежує конституційні права осіб, тому після проведення таких дій та закріплення результату підозрюваний, захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про такі дії. Досліджено теоретичну складову частину проведення негласних дій та позиції науковців щодо збереження інформації під час їх проведення, розглянуто питання правового регулювання негласних дій та роль результатів як доказів. Окрему увагу приділено дослідженню рішень, винесених Касаційним кримінальним судом Верховного Суду по виправдувальних вироках. Однією з підстав залишення виправдувального вироку в силі стало визнання результатів негласних слідчих (розшукових) дій недопустимими. До основних порушень слід віднести не розсекречення матеріальних носіїв інформації; не роз’яснення прав; не доведення законності підстав проведення дії, оскільки не надано відповідної постанови прокурора, а також ухвали апеляційного суду про дозвіл на здійснення аудіо-, відеоконтролю за особою; ігнорування реалізації права на захист; протоколи негласних дій є допитом, а не втручанням у приватне життя. Під час проведення першочергових (невідкладних) дій в ході розслідування кримінального провадження важлива швидкість реакції, тому розширення повноважень деяких процесуальних суб’єктів буде слугувати позитивним елементом розкриття злочинів. При цьому існує думка серед практиків і науковців про те, що розширення повноважень може обернутися зловживаннями з боку посадових осіб, а інформація, отримана під час негласної дії, буде використана в корупційних або особистих цілях інших осіб.
Проблеми правового регулювання договору аутсорсингу в Україні
(Одеса : Гельветика, 2020) Подоляк, Світлана Анатоліївна; Подоляк, С. А.; Podoliak, Svitlana A.; Podoliak, S. A.
У статті проводиться дослідження правової сутності договору аутсорсингу, його місця в законодавстві України. Здійснюється аналіз правової природи договору аутсорсингу на базі авторського підходу до універсальності конструкції господарського договору. Доведено, що правова сутність господарського договору аутсорсингу повністю збігається із запропонованим нами визначенням господарського договору як соціально-правової господарської системи, сформульовано його визначення як правової категорії – господарський договір надання послуг аутсорсингу. Проведений аналіз наявних, у тому числі в міжнародній практиці, підходів до застосування аутсорсингу дав змогу визначити основні переваги, недоліки, ризики. До основних переваг належать економія часу, зменшення витрат, концентрація керівництва на ключових питаннях, задачах та видах діяльності, підвищення якості робіт, які виконуються, більша пристосованість організації до змін на ринку. Серед головних недоліків визначаються можливість виникнення проблем у координації та контактуванні, питання контролю, ймовірність виникнення конфліктів, забезпечення безпеки даних, залежність від аутсорсера, а також вартість його послуг. Особливістю застосування аутсорсингу є також можливість виникнення ризиків застосування аутсорсингу: недотримання аутсорсером строків, можливість послаблення або втрати контролю над процесом або аутсорсером, фінансовий стан аутсорсера. Договори аутсорсингу можна класифікувати залежно від різних критеріїв та ознак, що має практичне значення для правового регулювання: за видами аутсорсингу, за формою аутсорсингу; за галузевою належністю діяльності організації; залежно від галузі аутсорсингу; залежно від участі в уставному капіталі; залежно від часу виконання послуг аутсорсингу. Надано рекомендації щодо обрання відповідного рівня процесу аутсорсингу для оцінки ефективності та доцільності його застосування. Проведений аналіз чинного законодавства у сфері надання послуг довів доцільність виокремлення господарського договору надання послуг аутсорсингу як правової категорії в Господарському кодексі України та його законодавчого закріплення.
Семантика категорії «організаційно-правовий механізм реалізації конституційного права на житло»
(Одеса : Гельветика, 2020) Федорчук, І.; Fedorchuk, I.
Стаття присвячена дослідженню семантики категорії «організаційно-правовий механізм реалізації конституційного права на житло». Зазначено, що якісне дослідження будь-якої проблематики потребує, перш за все, чітко окресленого понятійно-категорійного апарату, його глибокого розуміння, що своєю чергою є неодмінною передумовою вмілого оперування термінологією у процесі аргументування своєї позиції щодо предмета дослідження. Метою статті є розкриття семантики категорії «організаційно-правовий механізм реалізації конституційного права на житло» з подальшим формуванням авторської дефініції досліджуваної категорії. Шляхом використання методів лексикосемантичного аналізу, фрагментації та дефрагментації лексичних одиниць, наукової компіляції вивчено змістове навантаження основних понять та категорій – механізм, механізм реалізації, механізм права, механізм реалізації права, організаційний механізм, правовий механізм – котрі утворюють досліджувану категорію. На основі отриманого матеріалу сформульовано авторське розуміння категорії «організаційно-правовий механізм реалізації конституційного права на житло». Запропоновано під організаційно-правовим механізмом реалізації конституційного права на житло розуміти систему законодавчих, підзаконних і локальних нормативно-правових актів, що корелюються з положеннями Конституції України щодо права на житло і спрямовані на урегулювання сфери суспільно-правових житлових відносин, та органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що взаємодіють із метою перетворення норм права, закріплених у названих нормативно-правових актах, на практичні правомірні активності суб’єктів права у сфері суспільноправових житлових відносин.
Обов’язкова імунізація як умова доступу до закладів освіти: дискримінація чи законодавча вимога щодо реалізації права?
(Одеса : Гельветика, 2020) Гуцуляк, О. І.; Hutsuliak, O. I.
У статті обґрунтовано необхідність встановлення балансу між індивідуальним правом (інтересом) особи відмовитися від імунопрофілактики шляхом щеплень та загальним правом (інтересом) суспільства, інших осіб на санітарноепідемічне благополуччя. Автор демонструє, що в контексті права на санітарно-епідемічне благополуччя варто розглянути імунопрофілактику як умову доступу до певних форм освіти. Доведено, що заборона відвідування закладів освіти і дитячих закладів оздоровлення та відпочинку дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, не може вважатися дискримінацією, а є особливою вимогою, передбаченою законом, щодо реалізації права на освіту. Такий висновок зроблено, по-перше, завдяки з’ясуванню, що право на освіту та його доступність не порушується з огляду на наявність різних форм отримання освіти; по-друге, з огляду на «тест на порівнюваність» (comparability test), «тест на виправданість» (justification test), «тест на пропорційність» (proportionality test). Також було доведено, що карта профілактичних щеплень не є лікарською таємницею і доступна медичним працівникам освітніх закладів. Запропоновано оновити законодавство у сфері громадського здоров’я, зокрема обґрунтовано необхідність уточнення нормативної вимоги надати інформацію про проведення щеплень як умови вступу до закладів освіти через недосконалості сучасної нормативно-правової регламентації зазначеного правила та задля забезпечення «колективного імунітету» як засобу превенції поширення інфекційних захворювань у дитячих колективах, отже, захисту дітей з реальними медичним протипоказаннями до вакцинації.
Особливості реалізації функцій прокуратури на регіональному рівні: адміністративно-правовий аспект
(Одеса : Гельветика, 2020) Мазурик, Р. В.; Mazuryk, R. V.
У науковій публікації досліджуються адміністративно-правові засади та особливості реалізації функцій прокуратури на регіональному рівні. Методологія дослідження ґрунтується на органічному поєднанні філософських, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів дослідження. Серед останніх більшою мірою застосовуються методи юридичної догматики та юридичного моделювання. Зазначається, що сучасний стан організації та діяльності регіональних прокуратур потребує суттєвого удосконалення, що зумовлено низьким рівнем довіри громадян до органів прокуратури загалом та об’єктивною потребою реформування прокуратур на рівні областей, створення якісно нової моделі організації та діяльності прокуратури з використанням найкращого міжнародного досвіду та здобутків доктрини адміністративного права. Аналізуються актуальні питання реалізації функцій прокуратури на регіональному рівні в контексті рівня їх адміністративно-правового забезпечення. Зазначається, що органи прокуратури на регіональному (обласному) рівні забезпечують реалізацію основних функцій прокуратури відповідно до Конституції, Закону України «Про прокуратуру» та наказів Генерального прокурора, а також здійснюють координацію та контроль виконання функцій прокуратури місцевими прокуратурами. Зокрема, прокурори регіональних (обласних) прокуратур підтримують публічне обвинувачення та здійснюють представництво інтересів держави в апеляційних судах. Крім того, прокурори регіональних (обласних) прокуратур забезпечують участь у судових засіданнях починаючи з першої інстанції в господарському та адміністративному процесі, що цілком узгоджується з їх функціональним призначенням як прокурорів обласного рівня. Підкреслюється необхідність збільшення кількості прокурорів регіональних (обласних) прокуратур, які здійснюють безпосереднє процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, представництво інтересів держави в суді та нагляд за додержанням законів у процесі виконання судових рішень у кримінальних справах, а також застосування інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, із метою забезпечення реалізації принципу незалежності прокурорів та підвищення ефективності їх діяльності. Формулюється висновок щодо перспективності окремого доктринального дослідження цієї тематики, враховуючи загальні тенденції щодо реформування всієї системи органів кримінальної юстиції.

Переглянути

Нові надходження