Юридичний вісник №3/2020

Постійний URI для цього зібрання

Переглянути

Нові надходження

Зараз відображається 1 - 20 з 46
  • Документ
    Юридичний вісник №3/2020
    (Одеса : Гельветика, 2020)
  • Документ
    Адміністративно-процесуальний статус сторін: проблеми визначення змісту та елементів структури
    (Одеса : Гельветика, 2020) Желтобрюх, І.; Zheltobriukh, I.
    У роботі здійснено критичний аналіз думок вчених стосовно визначення поняття «адміністративно-процесуальний статус сторін», щодо структури та критеріїв класифікації адміністративно-процесуального статусу, а також запропоновано ймовірні шляхи вирішення існуючих теоретичних проблем у науці адміністративного права і процесу. Зазначається, що представники науки адміністративного процесуального права хоча і оперують поняттям «адміністративно-процесуальний статус», але здебільшого не пропонують його визначення. Лише в поодиноких працях пропонується визначення адміністративно-процесуального статусу, які мають суттєві недоліки. Зокрема, більшість визначень адміністративно-процесуального статусу обмежується перерахуванням елементів, що, на думку науковців, входять до структури процесуального статусу. Іноді пропонується занадто розгорнуте визначення адміністративно-процесуального статусу, яке ґрунтується на загальних уявленнях про правовий статус. Такі визначення не розривають специфіку адміністративно-процесуального статусу, зводять нанівець науково-методологічне значення запропонованої дефініції. Обґрунтована думка про те, що основними і єдиними елементами адміністративно-процесуального статусу всіх учасників адміністративного процесу є процесуальні права та обов’язки. Такі ж елементи як правосуб’єктність, громадянство, законні інтереси, відповідальність, правові гарантії, цілі, завдання та функції юридичної особи та інше можуть виступати тільки як передумови набуття відповідного процесуального статусу або ж як додаткові умови реалізації окремих процесуальних прав та обов’язків. Запропоноване авторське визначення адміністративно-процесуального статусу сторін, під яким слід розуміти закріплену в адміністративному процесуальному законодавстві фіксовану модель поведінки безпосередньо зацікавленого у результатах розгляду адміністративної справи учасника адміністративного процесу, яка виражається в системі процесуальних прав і обов’язків, закріплених за сторонами справи.
  • Документ
    Алгоритм системного дослідження публічної адміністрації як наукової категорії
    (Одеса : Гельветика, 2020) Маслова, Анна Борисівна; Маслова, А. Б.; Maslova, Anna B.; Maslova, A. B.
    У статті, на підставі узагальненого аналізу наукових та публіцистичних джерел визначено алгоритм системного аналізу публічної адміністрації як наукової категорії. Висока результативність дослідження будь-якого явища, процесу, діяльності тощо залежить від ступеня повноти наукового осмислення досліджуваного предмету. Натомість комплексність та всеосяжність дослідження забезпечується за рахунок системного підходу, який уособлюється у системному аналізі. Відзначено, що наразі в сучасній адміністративноправовій літературі не так багато досліджень, предметом якої є публічна адміністрація, виконаних із використанням інструментарію системного аналізу. Встановлено, що публічна адміністрація це система, функціонування якої опосередковано певною метою, склад представлений компонентами – елементами і підсистемами, а структура – зв’язками (внутрішніми і зовнішніми), які, власне і надають публічній адміністрації властивості, необхідні для її системності, стійкості, упорядкованості та цілісності. У підсумку викладеного за допомогою таких операції як визначення конфігуратора; визначення проблеми і проблематики; виявлення цілей; побудова і використання моделей; декомпозиція; агрегування встановлено, що публічна адміністрація як система – це побудована на стійких внутрішніх і зовнішніх зв’язках вертикального та горизонтального характеру об’єктивно зумовлена сукупність її суб’єктів, метою якої є досягнення такого збалансованого стану її компонентів та їх стабільної взаємодії між собою, який має забезпечити належне гарантування суб’єктами публічної адміністрації прав, свобод та законних інтересів, фізичних і юридичних осіб у публічній сфері, а також ефективну реалізацію приватними особами свого адміністративно-правового статусу. Відзначено, що у вузькому розумінні публічна адміністрація розуміється як конкретний суб’єкт, наділений відповідними повноваженнями, що забезпечує виконання покладених на нього завдань, які в цілому відповідають загальному призначенню публічної адміністрації.
  • Документ
    Comparative legal analysis types of administrative procedure
    (Одеса : Гельветика, 2020) Markova, O. O.; Маркова, О. О.
    У статті автор проводить порівняльне-правове дослідження видів адміністративної процедури, використовуючи досвід США, Франції та Польщі з метою формування концептуального огляду та системного підходу в питанні типології адміністративної процедури. Автор проводить моніторинг процедурного законодавства вищезазначених країн на предмет закріплення видів адміністративної процедури. У процесі дослідження автор приходить до висновків, зокрема: у США види адміністративної процедури залежать від типу нормотворчості. Відповідно до положень Федерального Акта США «Про адміністративну процедуру» виділяють: формальну нормотворчість, неформальну, виняткову, гібридну та погоджувальну. Підхід польського законодавця щодо видів адміністративних проваджень відрізняється від підходу американського законодавця диференційованим характером. У Кодексі адміністративного провадження відображається загальний підхід, оскільки представлені в ньому види проваджень охоплюють основні напрямки діяльності органів державного управління, а що стосується спеціальних, то законодавець передбачив спеціальне регулювання. У законодавстві більшості зарубіжних країн загальна модель адміністративної процедури закріплена на рівні Закону або Кодексу. Що стосується українського законодавства, то сьогодні Закон «Про адміністративну процедуру» відсутній, тому всі процедури автоматично стають спеціальними. Деталізація тих чи інших аспектів різних видів адміністративних процедур відбувається як на рівні спеціальних законів, так і на рівні підзаконних актів, що видаються іншими виконавчими органами. Перелік даних актів настільки великий і неоднорідний, що мови бути не може про повну відповідність закріплених у них положень одне одному. Більш того, таке різноманіття очевид- но викликає труднощі з пошуком прийнятної норми у стикається з тією чи іншою адміністратив- ною процедурою приватної особи, і навіть у посадових осіб. Проведений компаративіст- ський огляд видового різноманіття адміністративної процедури допо- може нам: по-перше, сформувати комплексне бачення і виробити уніфікований підхід, по-друге, пере- осмислити концептуальні рамки, в яких функціонує адміністратив- на процедура, по-третє, з’явиться можливість внести пропозиції в проектне законодавство.
  • Документ
    Гуманістично-антропоцентрична інтерпретація нового соціокультурного типу людини доби Відродженння
    (Одеса : Гельветика, 2020) Пилипишин, П. Б.; Pylypyshyn, P. B.
    У статті досліджено індивідуалізм шляхом аналізу гуманізму та антропоцентризму як аксіологічних новацій доби Відродження. Акцентовано, що індивід і індивідуальне «Я» людини існували в історії завжди, хоча і в різних формах та вигляді, проте розкриття індивіда, його індивідуального «Я» найбільш повно відбулося в епоху Відродження. Виявлено, що в епоху Відродження свідомість європейця піддалася радикальним нормативно-ціннісним трансформаціям. Так, Бог перестав бути першоджерелом світобудови, а на Його місце стає людина, яка керується не вірою, а розумом. Такий новий соціокультурний тип людини має на меті вже не дотримання релігійних норм, а самореалізацію, самоствердження, самовизначення. Останньому сприяє нова свобода, яка вже не обмежена феодалізмом, а передбачає свободу вибору. Доведено, що саме гуманізм та антропоцентризм стали двома найважливішими детермінантами для формування нового типу індивідуалізму – гуманістичного, який керується принципом самоцінності людини, гармонійності та ставить у центр її бажання чи-то духовні, чи матеріальні. Сформовано висновок, що гуманістично-антропоцентричні філософсько-правові ідеї стали підґрунтям для: перенесення філософсько-правових проблем з онтологічної сфери в етичну; розкриття гармонійної єдності божественного і природного, духовного та матеріального начал; вільного волевиявлення природних людських думок і почуттів; можливості діяти згідно з указівками власного розуму; визначення ідеалу людини через особисті чесноти, благородство та особисту відповідальність; розрізнення природного від духовного в людині; раціонально-морального самовизначення індивіда; обґрунтування особистої та зовнішньої свободи людини; вироблення антропологічного способу мислення про соціально-правове буття; тлумачення прав і свобод людини та громадянина; розвитку природного права; соціальної рівності та законності; захисту гідності особистості, її свободи відстоювання всебічного розвитку; відкриття індивідуальності як соціально-правового атома; виникнення поняття «особистість».
  • Документ
    Еволюція інституту князівської влади в Давньоруській державі (IX – XII ст.)
    (Одеса : Гельветика, 2020) Карпічков, Віталій Олександрович; Карпічков, В. О.; Karpichkov, Vitalii O.; Karpichkov, V. O; Савіцька, Вікторія Валентинівна; Савіцька, В. В.; Savitska, Viktoriia V.; Savitska, V. V.
    У статті досліджено еволюцію інституту князівської влади в Давньоруській державі та його особливості протягом IX – XII століть. Проаналізовано витоки влади Великого князя, історію її становлення, а також місце в системі адміністративного апарату Русі на основі систематизації і узагальнення інформації з різноманітних історичних джерел, пам’яток права, історичних та історико-правових досліджень вітчизняних і російських науковців. Визначено, що інститут князівської влади є найдавнішою, історично першою офіційною управлінською структурою в Давньоруській державі. Князь мав найвищу політичну, управлінську, фіскальну, військову та судову владу. До основних його функцій належали організація і особисте керівництво військовими походами; оборона земель і кордонів держави; ведення зовнішньої і внутрішньої політики; будівництво (та ремонт) міст, укріплень, сполучень на підконтрольних територіях; здійснення законотворчої та реформаторської діяльності; відправлення судочинства над своїми підлеглими і дружиною, а також стягнення данини з підконтрольних земель. Однак еволюція інституту князівської влади напряму пов’язана з процесом становлення державності на українських землях. Оскільки Давньоруська держава пройшла шлях від протодержави до одноосібної (майже абсолютної) монархії, згодом федеративної монархії та конфедерації самостійних князівств, то на кожному з цих етапів влада Великого князя різнилася. Досліджено обсяг повноважень Великого князя, його функції, порядок передачі влади, а також обставини, що вплинули на становлення та розвиток цього інституту в додержавний період (до XI ст.), в період становлення державності на Русі (кінець ІХ – X ст.), в період розквіту Давньоруської держави (кінець Х ст. – перша половина XI ст.) та в період феодальної роздрібненості (друга половина XI ст. – XII ст.). Також встановлено, що державна влада в Давньоруській державі органічно поєднувала в собі риси монархії (влада Великого князя), демократії (віче) та аристократії (князівська рада). Князівська рада та віче обмежували владу Великого князя і не давали їй стати абсолютною. Завдяки силі давньоруських звичаїв, військовій підтримці дружини і визнання народом Великий князь продовжував залишатися символом і гарантом могутності Давньоруської держави протягом всього часу її існування.
  • Документ
    Історико-правові передумови зародження біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією в Україні
    (Одеса : Гельветика, 2020) Бондарчук, Анжела Миколаївна; Бондарчук, А. М.; Bondarchuk, Anzhela M.; Bondarchuk, A. M.
    Статтю присвячено дослідженню історико-правових передумов виникнення біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією в Україні. Автором проведено аналіз таких історичних періодів розвитку торгівлі сільськогосподарською продукцією як період Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Великого князівства Литовського, період Гетьманщини та перебування українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій, визначено особливості кожного з наведених історичних періодів. Визначено, що першими правовими джерелами, в яких регулювалися торгівельні правовідносини, встановлювалися підстави для виникнення зобов’язання, укладення усних, а згодом і письмових договорів тощо були «Руська Правда», акти Магдебурзького права. Встановлено, що у більш пізні історичні періоди правовою основою регулювання торгівельних правовідносин були правові акти гетьманської влади, Литовські статути. У статті акцентовано увагу на тому, що саме в період Київської Русі були закладені основи централізованої товарної торгівлі через ярмарки, базари тощо. Обґрунтовано висновок про те, що оскільки на теренах українських земель протягом всього історичного процесу провідною галуззю було сільське господарство, то саме цей фактор вплинув на розвиток економічних правовідносин у сфері торгівлі сільськогосподарською продукцією, яка стала основним товаром на ярмарках, базарах, в інших місцях централізованої торгівлі, а згодом і на товарних біржах. Автором на підставі дослідження історико-правових передумов виникнення біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією в Україні встановлено, що перші товарні біржі з’явилися на українських землях у період перебування України у складі Російської імперії, що пов’язано з правлінням Петра І. Першу таку біржу було відкрито в Одесі (1796 рік), а згодом відкрилися біржі у Києві, Харкові та інших великих українських містах, більшість із них спеціалізувалася на торгівлі сільськогосподарською продукцією. Виявлено, що на українських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, першою була Львівська біржа, яка почала працювати як фондова, але внаслідок низького попиту на цінні папери набула статусу товарної.
  • Документ
    Политико-правовой статус императора Восточной Римской империи в VI веке: титул, юрисдикция и субъектность
    (Одеса : Гельветика, 2020) Мельник, Віктор Мирославович; Мельник, В. М.; Melnyk, Viktor M.; Melnyk, V. M.
    У статті детально проаналізовано історико-юридичну проблему статусу імператора Східної Римської імперії у VI столітті. Особливу увагу автор концентрує навколо доктринального питання про необхідність розширення застарілого традиційного історіографічного уявлення про територіальну юрисдикцію владних повноважень східно-римських імператорів. Синтетичний підхід, побудований на стрункій системі зведеного аналізу великої кількості першоджерел, юридичних норм, імператорських рескриптів, нової фахової літератури, дозволяє небезпідставно стверджувати: протягом всього VI століття Західна частина Середземноморського регіону продовжувала визнавати верховну політичну владу «єдиного» римського імператора – східного. Варварські завоювання, здійснені під час Великого переселення народів, не зруйнували інституційну базу римської цивілізації. Де-юре ці завоювання були санкціоновані західними та східними римськими імператорами з огляду на застосування ними норми правового режиму foedus. Із використанням міждисциплінарного поєднання методологічних принципів класичної історії права з останніми хронографічними та фактографічними досягненнями історіографії, загальної теорії політики, історії політичних учень, науки публічного управління та адміністрування автор висуває, відстоює і аргументовано доводить тезу про здійснення імператорами Зеноном Ісавром (476–491), Анастасієм І (491–518), Юстином І (518–527) та Юстиніаном Великим (527–565) не лише формального, але й фактичного (політичного) сюзеренітету над колишніми провінціями Західної частини Римської імперії. Автор нівелює стандартне твердження про падіння Римської імперії у V столітті, стверджуючи про неперервність і державно-інституційне продовження існування Імператорського Риму в ранньому Середньовіччі. Константинополь (де-юре – «Новий Рим») продовжував утримувати верховну правову і політичну владу на теренах Західної Європи, зберігаючи та охороняючи установи і юридичні інститути доби домінату.
  • Документ
    Застосування розсуду під час визначення підстав для початку досудового розслідування
    (Одеса : Гельветика, 2020) Торбас, Олександр Олександрович; Торбас, О. О.; Torbas, Oleksandr O.; Torbas, O. O.
    У статті автор аналізує можливість застосування розсуду слідчим та прокурором під час визначення підстав для початку досудового розслідування. Автор зазначає, що хоча КПК України і передбачає обов’язок вносити відомості до ЄРДР про початок досудового розслідування, практичне тлумачення ст. 214 КПК України дає змогу стверджувати про можливість застосування розсуду під час здійснення зазначеної процедури. У підзаконних нормативноправових актах надається тлумачення, відповідно до якого особа, уповноважена на прийняття заяв та повідомлень, може самостійно вирішувати, чи міститься в таких заявах відомості про кримінальне правопорушення, таким чином, самостійно вирішуючи подальший рух кримінального провадження. Задля уникнення такого тлумачення ст. 214 КПК України автор пропонує в кримінальному процесуальному законодавстві закріпити термін «заяви та повідомлення про кримінальні правопорушення», якими мають визнаватися усні чи письмові звернення заявника або потерпілого до органу досудового розслідування чи прокуратури, зі змісту якого можна зробити попередній висновок про наявність події кримінального правопорушення. Пропонується як окрему ознаку таких заяв та повідомлень визначити «можливість зробити попередній висновок про наявність події кримінального правопорушення». Очевидно, що таке формулювання є оціночним, проте встановити будь-які чіткі критерії в даному разі неможливо. Також пропонується внести зміни до ч. 1 ст. 214 КПК України та викласти її в такій редакції: «Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язані перевірити заяву чи повідомлення на відповідність вимог, передбачених п. 71 ч. 1 ст. 3 КПК України та внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань...». Такого роду зміна не дасть змоги в подальшому здійснювати занадто широке тлумачення ст. 214 КПК України та забезпечить максимально об’єктивну та фахову оцінку заяв та повідомлень про кримінальні правопорушення.
  • Документ
    Правові засади визначення джерел та об’єктів шкідливого впливу водного транспорту України на довкілля
    (Одеса : Гельветика, 2020) Краснова, Юлія Андріївна; Краснова, Ю. А.; Krasnova, Yuliia A.; Krasnova, Yu. A.
    У статті акцентується увага на особливостях впливу водного транспорту на довкілля шляхом правового визначення екологічно шкідливих джерел та об’єктів водного транспорту. На підставі аналізу сучасного нормативно-правового регулювання екологічної безпеки на водному транспорті з’ясовано, що сфера небезпечного впливу водного транспорту на довкілля досить розгалужена і включає в себе такі види діяльності (джерела): 1) будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт морських і річкових портів, пристаней для завантаження і розвантаження (за винятком пристаней паромних переправ); 2) використання, зберігання та транспортування шкідливих (небезпечних) речовин, небезпечних вантажів; 3) використання спеціальних технічних засобів, необхідних при експлуатації морських і річкових суден, які призводять до утворення фізичних (електромагнітних, іонізуючих) впливів – радіоцентри; 4) скидання небезпечних відходів. Встановлено, що шкідливі впливи на водному транспорті створюються об’єктами, якими виступають: 1) небезпечні речовини, відходи, вантажі, які використовуються, утворюються або транспортуються морськими та річковими суднами; 2) морські та річкові судна; 3) об’єкти інфраструктури водного транспорту. Правове регулювання таких видів діяльності має здійснюватися в межах механізму правового забезпечення екологічної безпеки, який визначається як сукупність державно-правових засобів, спрямованих на регулювання діяльності, спроможної посилювати рівень екологічної безпеки, попередження погіршень екологічної обстановки та виникнення небезпеки для населення й природних систем, локалізацію виявів екологічної небезпеки. Автор доходить висновку, що сучасне вітчизняне законодавство про водний транспорт потребує удосконалення шляхом закріплення прямих правових норм про джерела та об’єкти шкідливого впливу на довкілля.
  • Документ
    Дотримання європейських принципів пропорційності – головна засада гарантії права на вільне самовираження
    (Одеса : Гельветика, 2020) Гуйван, П. Д.; Huivan, P. D.
    Ця наукова стаття присвячена дослідженню актуального питання про забезпечення належного механізму здійснення основоположного права людини на вільне вираження особистих поглядів та ідей. Відстоюється теза, що вказане право формує засади реалізації інших прав, але воно не є безмежним. Обмеження права на вільне вираження поглядів не є порушенням конвенції, якщо ці обмеження встановлені для досягнення однієї з цілей, зазначених у пункті 2 статті 10 цього міжнародного акту. Втім, засоби державного втручання у свободу слова завжди мають бути чітко визначені, повинні встановлюватися критерії та межі подібного владного впливу. У роботі наголошується на необхідності дотримання суспільного балансу тих протилежних за сутністю і змістом суспільних та приватних інтересів, які при цьому стикаються. Це публічний інтерес у самовираженні кожної особи, який реалізується через можливість суб’єкта доводити до відома оточуючих свої політичні та інші переконання, думки, ідеї, та державні інтереси щодо охорони конфіденційної інформації і публічного порядку, а також права громадян на приватність. Проаналізовані правові підходи Європейського суду з прав людини в царині напрацювання критеріїв правомірності обмежень права на свободу вираження поглядів, що накладаються органами державної влади. Доводиться, що вирішальним елементом принципу необхідності втручання в право вільно виражати свою думку у демократичному суспільстві є пропорційність владного впливу. Саме принцип пропорційності відіграє ключову роль для встановлення «справедливого балансу» суспільних та державних інтересів. Обмеження свобод, що гарантуються конвенцією, мають бути адекватними законній меті, для якої застосовуються ці обмеження. Будь-яке втручання у свободу слова повинне за загальним правилом бути встановлене законом, відповідати принципам передбачуваності та прозорості; переслідувати одну з цілей, передбачених конвенційною статтею 10, а також бути необхідним і найменш обмежуючим для досягнення відповідної цілі. Для досягнення результату (визначення справедливості обмеження інформаційного права) слід довести, що воно «є необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети.
  • Документ
    Деякі аспекти визнання недійсним договору, укладеного в інвестиційній сфері
    (Одеса : Гельветика, 2020) Рим, Т. Я.; Rym, T. Ia.
    Статтю присвячено дослідженню проблем визнання договорів недійсними, які укладені в інвестиційній сфері. Автор виокремлює підстави для визнання договору недійсним, обґрунтовує, що до визнання недійсними інвестиційних договорів можуть застосовуватися критерії, що встановлені ЦК України. Найчастіше йдеться про визнання недійсними інвестиційних договорів, які порушують чинне законодавство. У цьому контексті наводиться аналіз судової справи. Аналізуючи проблематику розмежування нікчемних та оспорюваних правочинів, автор робить висновок про неможливість визначення жодного критерію, який указував би на однозначне розмежування таких правочинів. У статті вказується, що інвестиційний процес будівництва опосередковують різні договори, які спрямовані на досягнення конкретного результату, тому учасник інвестиційних відносин може захистити свої права у спосіб визнання недійсним будь-якого з договорів, укладених в інвестиційній сфері. Зазначається, що метою інвестиційного правочину (договору) в будівництві є досягнення певного результату у вигляді введення в експлуатацію завершеного будівництвом об’єкта або отримання доходу від операцій із нерухомістю. Власне, на досягнення цього результату спрямоване волевиявлення учасників інвестиційного процесу в будівництві. Відповідно, внутрішня воля повинна співпадати із зовнішнім волевиявленням. Автор обґрунтовує, що для застосування такого способу захисту як визнання правочину недійсним особа повинна довести наявність у неї відповідного суб’єктивного права. Крім того, у статті автор торкнувся питання трактування наслідків недійсності інвестиційного договору як юридичного факту виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків.
  • Документ
    Притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності в Україні
    (Одеса : Гельветика, 2020) Карпушова, Олена Віталіївна; Карпушова, О. В.; Karpushova, Olena V.; Karpushova, O. V.
    Стаття присвячена узагальненню актуальної наукової думки про особливості притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності в Україні. Автором встановлюється сутність дисциплінарної відповідальності суддів в Україні та з’ясовуються особливості правового регулювання кадрової процедури притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Особлива увага приділяється дискусійності нормативних і фактичних підстав притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Наголошується на тому, що відсутність належної юридичної визначеності у питанні складу дисциплінарного проступку суддів призводить до того, що це питання стає предметом надто широкого тлумачення нормативної та ненормативної поведінки суддів, що може шкодити стану незалежності трудової діяльності судді. З’ясовано, що скасування або зміна судового рішення не мають наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь в його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків. Зроблено висновок, що нині в Україні вдало сформовано правовий режим притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Попри це відповідний правовий режим не позбавлений низки недоліків, які шкодять праву працівника не бути безпідставно притягнутим до юридичної відповідальності. Це питання актуалізується тим, що натепер має місце певна дискусійність нормативних і фактичних підстав притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Зокрема, відсутність належної юридичної визначеності у питанні складу дисциплінарного проступку суддів призводить до того, що це питання стає предметом надто широкого тлумачення нормативної та ненормативної поведінки суддів, що може шкодити стану незалежності трудової діяльності судді. Саме тому у процесі поточної судово-правової реформи законодавцю доцільно уточнити нормативну підставу, на основі якої суддя притягується до дисциплінарної відповідальності, а також окреслити нормативні застереження щодо: 1) меж тлумачення дисциплінованої та недисциплінованої поведінки суддів в Україні; 2) рівня ненормативності, констатація якого дозволяє дійти думки про факт дисциплінарного проступку.
  • Документ
    Конститутивні та перетворювальні властивості рішення суду як правового засобу захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно
    (Одеса : Гельветика, 2020) Спєсівцев, Д. С.; Spiesivtsev, D. S.
    Статтю присвячено розгляду конститутивних та перетворювальних властивостей рішення суду в механізмі захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно. Аналізу піддано теоретичні положення двох протилежних наукових концепцій щодо правової природи рішення суду як правового засобу захисту суб’єктивних цивільних прав. Автор зазначає, що нині в цивілістичній науці спостерігається поступове збільшення прихильників наукової концепції, у рамках якої рішення суду розглядається як юридичний факт, тобто обставина правової реальності, що здатна конституювати або трансформувати інші обставини, зокрема спричиняти виникнення, перехід або припинення суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно. Противники такого наукового погляду відстоюють позицію, що рішення суду не наділене здатністю спричиняти відповідні юридичні наслідки, а лише наділяє характером безспірних певні обставин правової реальності. У рамках такого підходу здійснюються спроби вивести рішення суду за межі його розуміння як юридичного факту з одночасним обґрунтуванням його правозастосовної природи. Звертаючись до положень чинного цивільного законодавства України, що визначають порядок визнання недійсними оспорюваних правочинів, автор демонструє прояв конститутивних та перетворювальних властивостей судових рішень на прикладі конкретної ситуації із судової практики, пов’язаної з визнанням договору купівліпродажу нерухомості недійсним. Підкріплюючи свою позицію аргументами, автор зазначає, що у разі визнання правочину щодо нерухомості недійсним у судовому порядку відбувається «згортання» юридичних наслідків, а не констатація факту, що відповідні наслідки ніколи не наставали. У зв’язку із цим унаслідок визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна відбувається його припинення у набувача і виникнення у відчужувача. При цьому відновлюється чинність відповідної правової підстави набуття права власності набувачем. Також установлюється, що судові рішення про визнання права власності на нерухоме майно можуть як підтверджувати обставини правової реальності, зокрема належність права власності позивачу, так і спричиняти виникнення права власності у певної особи.
  • Документ
    Права інтелектуальної власності як об’єкт міжнародних спадкових відносин
    (Одеса : Гельветика, 2020) Михайлів, Марія Омелянівна; Михайлів, М. О.; Mykhailiv, Mariia O.; Mykhailiv, M. O.
    Стаття присвячена дослідженню питань міжнародного спадкування прав інтелектуальної власності. Звертається увага на те, що дієвим механізмом подолання територіального характеру прав інтелектуальної власності є міжнародні договори, завданням яких є визнання і захист прав на результати творчої діяльності, що виникли в іноземній державі на підставі іноземного права. Акцентується увага на тому, що кожна держава самостійно визначає обсяг майнових і немайнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності в спосіб закріплення їх у цивільних кодексах, спеціальному законодавстві у сфері інтелектуальної власності та передбачає можливість переходу таких прав шляхом правонаступництва до спадкоємців. Переважна більшість держав у своєму законодавстві передбачає можливість переходу від спадкодавця до спадкоємців лише майнових прав інтелектуальної власності. До переходу особистих немайнових прав інтелектуальної власності до спадкоємців законодавство різних держав підходить неоднозначно. У доктрині погляди науковців з питань можливості правонаступництва немайнових прав інтелектуальної власності розходяться. У зв’язку з цим запропоновано виділяти два види немайнових прав автора: особисті немайнові права, які тісно пов’язані із творцем та є невід’ємними, а тому не можуть входити до складу спадщини та припиняються зі смертю автора; особисті немайнові права, які тісно пов’язані із майновими правами автора, що можуть входити до складу спадщини поряд із майновими правами інтелектуальної власності та сприятимуть можливості спадкоємців здійснювати охорону та захист прав інтелектуальної власності спадкодавця. Не вирішеним є питання, пов’язане з тим, до кого переходять права інтелектуальної власності у випадку відсутності спадкоємців або відмови спадкоємців від спадщини. У зв’язку зі специфікою об’єкта спадщини вважаємо, що права інтелектуальної власності повинні в цьому випадку переходити до установи, яка забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері інтелектуальної власності. У статті звертається увага на те, що різний підхід у законодавстві держав до видів прав інтелектуальної власності, їх змісту, правонаступництва таких прав та їх охорони призводить до ускладнення міжнародного спадкування прав інтелектуальної власності. У зв’язку з цим виникає потреба в міжнародній і національній уніфікації норм у сфері спадкування прав інтелектуальної власності та гармонізації законодавства держав.
  • Документ
    Становлення та розвиток правового регулювання цивільного обігу культурних цінностей
    (Одеса : Гельветика, 2020) Зверховська, В. Ф.; Zverkhovska, V. F.
    У статті розглядаються особливості становлення та розвитку правового регулювання культурних цінностей за цивільним законодавством України та міжнародним правом у порівняльно-правовому аспекті. Визначені основні етапи розвитку становлення інституту культурних цінностей, формування понять, видів, з’ясування ознак та класифікації культурних цінностей як об’єктів цивільних прав. Автором проводиться дослідження спеціального законодавства України у сфері охорони культурних цінностей та зроблені відповідні висновки щодо необхідності його удосконалення у зв’язку з тим, що у цивільному законодавстві України відсутня єдність у використанні дефініцій у сфері правового регулювання цивільного обігу культурних цінностей, не визначено чітко обмежень у правовому обігу культурних цінностей, не встановлено вимог до суб’єктів відносин, що виникають у сфері цивільного обігу культурних цінностей, відсутня класифікація культурних цінностей, тощо. Звертається увага на історію становлення терміна «культурні цінності», яка ведеться з епохи, яка слідувала за Першою світовою війною, коли світова спільнота приступила до вироблення загальних правил і відносин, пов’язаних із певною категорією предметів, речові права на які дещо відрізнялися від аналогічних прав на звичайний товар або об’єкти нерухомості. Звертається увага на питання, що стосувалося реституції та подальшого захисту культурних цінностей. Зазначається, що держава Україна є вже не єдиним суб’єктом права власності на культурні цінності. Водночас законодавець лише допускає можливість перебування культурних цінностей у приватній власності, однак встановлює пріоритет державної та комунальної влас- ності на зазначені об’єкти з мотивів необхідності збереження культурних цінностей для нащадків. Та зверта- ється увага на те, що основна кіль- кість цивільно-правових норм, що визначають режим культурних цін- ностей як об’єктів цивільних прав, знаходиться у ЦК України.
  • Документ
    Розмір обов’язкової частки у спадщині
    (Одеса : Гельветика, 2020) Якимчук, Світлана Олексіївна; Якимчук, С. О.; Yakymchuk, Svitlana O.; Yakymchuk, S. O.
    У статті здійснюється аналіз наукових думок, а також судова практика з визначення розміру обов’язкової частки у спадщині. Автор звертає увагу на висловлені думки в науковому колі, які речі слід відносити до розміру обов’язкової частки, а які – ні. І доходить висновку, в деяких моментах погоджуючись із висловленими ідеями науковців, що в кожному конкретному випадку необхідно підходити індивідуально до визначення складу і розміру спадщини, а звідси – й розміру обов’язкової частки. Адже, підходячи до кожної ситуації індивідуально, можна скласти список речей, які в одному випадку будуть відноситися до речей домашньої обстановки і вжитку, а в іншому – вважатимуться цінними і дороговартісними, що також вплине на розмір обов’язкової частки у спадщині. А це все тому, що чинне законодавство України не містить переліку речей, які можна віднести до речей домашньої обстановки та вжитку. Тоді слід ураховувати сам факт користування спадкоємцем тими чи іншими речами. Обов’язково для визначення розміру необхідної частки у спадщині потрібно враховувати перелік усіх речей, які належали спадкодавцеві. Але здебільшого розмір обов’язкової частки у спадщині обраховується залежно від списку цінних речей, про які спадкоємці повідомляють нотаріуса (автомобілі, коштовності та ін.), інколи навіть не згадуючи про речі домашньої обстановки і вжитку. Це призводить до неправильного визначення складу всієї спадщини і обов’язкової частки зокрема. У статті розглядається також питання зменшення розміру обов’язкової частки. Автор приводить приклади судової практики щодо зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині, цілком погоджуючись із висновками судів з приводу переліку обставин, що беруться до уваги за зменшення такої обов’язкової частки і тієї обставини, що даний перелік в жодному разі не може бути вичерпним. Тут також слід ураховувати всі обставини у кожній конкретній справі.
  • Документ
    Науково-методологічні засади управління у сфері охорони, використання та відтворення тваринного світу: проблеми реалізації та шляхи вдосконалення
    (Одеса : Гельветика, 2020) Шеховцов, Володимир Володимирович; Шеховцов, В. В.; Shekhovtsov, Volodymyr V.; Shekhovtsov, V. V
    Глобалізація як тенденція сучасного цивілізаційного розвитку продукує якісно новий рівень взаємовідносин між людиною та довкіллям. Загострення екологічних проблем, у тому числі перманентна зміна кількісно-якісного стану тваринного світу, деструктивний вплив господарської діяльності на середовища існування дикої фауни, руйнування природних та природно-антропогенних екосистем, вимагає прийняття ефективних рішень і здійснення кардинальних дій, які забезпечать екологозбалансоване використання тваринного світу з перспективою його збереження для майбутніх поколінь. На думку автора, у вирішенні цього глобального завдання особлива роль належить екологічному управлінню, яке за умови його належного стану правового забезпечення та визначення основоположних цілей, завдань та засобів реалізації сприятиме побудові гармонійного співіснування людини та довкілля. Саме тому статтю присвячено визначенню концептуальних засад екологічного управління крізь призму висвітлення науково-методологічних основ теорії управління, а також з’ясуванню сучасних проблем у досліджуваній царині. Для сучасного стану реалізації екологічного управління, у тому числі й у фауністичній сфері, є характерною мультисуб’єктність, тому у процесі дослідження автор акцентує на необхідності налагодження конструктивного діалогу, симбіозу та скоординованої взаємодії всіх зацікавлених суб’єктів, діяльність яких пов’язана з охороною, використанням або відтворенням тваринного світу. Такі відносини повинні базуватися на принципі партнерства та усвідомлення взаємної відповідальності за наслідки своєї діяльності. Поряд із цим ефективна модель екологічного управління передбачає усунення негативних явищ у межах його кожного окремого виду: державного (шляхом чіткого розмежування повноважень органів екологічного управління), локального (за допомогою запровадження інноваційних методик екологічного менеджменту на підприємствах), громадського тощо.
  • Документ
    Професійні обов’язки суддів в Україні
    (Одеса : Гельветика, 2020) Кравчук, Валентина Миколаївна; Кравчук, В. М.; Kravchuk, Valentyna M.; Kravchuk, V. M.
    У статті досліджується авторське розуміння поняття «професійні обов’язки суддів» і з’ясовується місце та значення професійних обов’язків суддів у структурі їх правосуб’єктності. Важливим складником конституційно-правового статусу суддів, що визначає основи взаємовідносин між суддями та державою, є професійні обов’язки суддів, які кореспондують їх правам і свободам. Запропоновано професійні обов’язки суддів розглядати як визначену Конституцією України та законами України міру обов’язкової, належної поведінки суддів під час здійснення правосуддя. Суддям, як і іншим громадянам, властива низка обов’язків, передбачених Конституцією України (наприклад, дотримання Конституції та законів України, сплата податків), але зміст зазначених конституційних обов’язків не змінюється кардинально у зв’язку з набуттям особою правового статусу судді. Ключовими у правосуб’єктності суддів та їх правовому статусі варто вважати професійні (посадові) обов’язки, спрямовані на забезпечення реалізації інтересів суб’єктів, з якими судді вступають у правові відносини при здійсненні професійних функцій. Такі обов’язки можна поділити на загальні та спеціальні (процесуальні). До загальних обов’язків суддів варто віднести дотримання Конституції України та законів України при здійсненні правосуддя; нерозголошення відомостей, які становлять таємницю, що охороняється законом, в тому числі таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання. Загальними доречно вважати професійні обов’язки, притаманні судді незалежно від його спеціалізації, місця роботи чи займаної адміністративної посади. До спеціальних варто віднести процесуальні обов’язки, передбачені відповідними галузями законодавства, а також обов’язки, пов’язані із займаною адміністративною посадою чи роллю в органах суддівського самоврядування.
  • Документ
    Адміністративна відповідальність за порушення правил щодо карантину людей: проблеми та перспективи
    (Одеса : Гельветика, 2020) Пилипів, Р. М.; Pylypiv, R. M.; Тимчишин, Андрій Михайлович; Тимчишин, А. М.; Tymchyshyn, Andrii M.; Tymchyshyn, A. M.
    У статті досліджено національне законодавство України про адміністративну відповідальність за порушення правил щодо карантину людей. Проаналізовано практику розгляду судами справ про притягнення осіб до адміністративної відповідальності за скоєння правопорушень, передбачених ст. 44-3 КУпАП у сучасних умовах. Установлено, що серед підстав для закриття провадження за порушення правил щодо карантину людей у судах спостерігається тенденція закривати такі провадження за малозначністю адміністративного правопорушення. Підкреслено, що самого поняття та ознак малозначності правопорушення чинне українське адміністративно-деліктне законодавство не містить. Не додають цілковитої визначеності цьому питанню і наявні у правовій науці теоретичні роботи. Судова практика демонструє, що переважна більшість висновків суддів щодо малозначності діяння ґрунтується на наявності пом’якшуючих обставин, зокрема беруться до уваги щире каяття правопорушника, вчинення адміністративного правопорушення вперше, характер скоєного діяння та обставини справи тощо. Наголошується, що визначити реальні наслідки порушень карантинних правил, що стали об’єктом адміністративного делікту, у стислі терміни розгляду судом таких проваджень є складним процесом. Це призводить до формалізму та суб’єктивізму у прийнятті таких рішень і як побічний ефект може викликати нехтування нормами карантину з боку населення. Робиться висновок, що застосування інституту звільнення від відповідальності у зв’язку з малозначністю правопорушення у разі порушення карантинних норм є дещо недоцільним. Натомість пропонується раціонально вдосконалити зміст ст. 44-3 КУпАП, а саме розбити її на декілька частин із можливістю диференціації диспозицій та санкцій за ступенем можливості спричинення шкоди суспільним чи державним інтересам або громадянам, імовірності негативного впливу на епідеміологічну ситуацію в країні.