Юридичний вісник №1/2020

Постійний URI для цього зібрання

https://hdl.handle.net/11300/15865

Переглянути

Зараз відображається 1 - 20 з 51

Юридичний вісник №1/2020
(Одеса : Гельветика, 2020)
Стадії юридичної відповідальності: аналіз структурних елементів
(Одеса : Гельветика, 2020) Гураленко, Наталія Анатоліївна; Гураленко, Н. А.; Huralenko, Nataliia A.; Huralenko, N. A.; Коханюк, Т. С.; Kokhaniuk, T. S.
У статті встановлено, що юридична відповідальність – не лише реакція держави на вчинене правопорушення, а й свідоме, відповідальне ставлення індивідів до своїх вчинків. Акцентовано увагу на формалізації, послідовності операцій, хронологічності й циклічності юридичної відповідальності як на своєрідних спеціально створених етапах, що порядок протиставляють хаосу, свободу – свавіллю. Визначено стадії юридичної відповідальності як етапи (періоди) у динаміці розвитку юридичної відповідальності від виникнення внаслідок учинення правопорушення до її припинення в результаті реалізації правопорушником призначеного йому заходу юридичної відповідальності. Констатовано, що в процесі свого розвитку юридична відповідальність проходить три стадії: виникнення юридичної відповідальності; установлення й призначення заходу юридичної відповідальності; реалізація заходу юридичної відповідальності. Досліджено стадію виникнення юридичної відповідальності, яка починається з моменту вчинення правопорушення і триває до виявлення правопорушення компетентними органами держави й посадовими особами. Досліджено стадію конкретизації юридичної відповідальності, яка розпочинається з виявлення правопорушення компетентними органами держави й посадовими особами та завершується вступом у законну силу акта застосування права, у якому визнається факт правопорушення, здійсненого певною особою. Зауважено, що змістом стадії конкретизації юридичної відповідальності слугує кваліфікація здійсненого правопорушення, тобто одержання й оцінювання фактів, що підтверджують або спростовують учинення правопорушення конкретною особою. Досліджено стадію реалізації юридичної відповідальності, яка розпочинається з моменту вступу в законну силу правозастосовного акта, яким установлено вид і захід юридичної відповідальності й завершується, тоді, коли призначене покарання реалізоване.
Юридичні чинники, що забезпечують справедливість національного правозастосування
(Одеса : Гельветика, 2020) Гуйван, П. Д.; Huivan, P. D.
Наукова стаття присвячена дослідженню актуального питання про основні засади, які гарантують справедливість національного судівництва. У роботі справедливість судового рішення розглядатися з позиції необхідності оцінювання застосовуваної правової норми на предмет її законності й моральності, дотримання необхідності винесення судового рішенням з урахуванням усіх матеріалів справи, неупередженості суду та стійкості вердикту, що загалом гарантує стабільність правового статусу особи внаслідок його проголошення. Особливо наголошується на ролі й значенні прецедентної практики ЄСПЛ як узірця для формування чесного правосуддя на теренах нашої держави. Будучи безпосередньо джерелом українського права, Конвенція та конкретні рішення Європейського суду покликані шляхом їх застосування якраз вирішити проблеми нашого судівництва щодо гарантування відповідності вердиктів суду критеріям правової визначеності та справедливості. Приділена окрема увага з’ясуванню співвідношення між правовими поняттями «справедливість» і «законність». Установлено, що українські суди часто невиправдано їх змішують або підміняють. У цьому криється істотна методологічна похибка. Обстоюється позиція, за якою вирішальне значення в сенсі гарантування визначеності норми права має надаватися не буквальному її змісту, а якісним характеристикам правових приписів, оскільки лише закономірне в позитивному праві законне та правомірне. Закон – то конкретна форма вираження права. Принцип справедливості закону розглядається як сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового становища індивіда шляхом удосконалення процесів правотворчості й правозастосування. Саме такої позиції притримується ЄСПЛ. Також розглянута проблематика справедливого розгляду справи лише в суді, який побудовано на принципах рівноправності сторін, незалежності й неупередженості суду. На конкретних прикладах із судової практики вивчені окремі аспекти цієї сторони здійснення правосуддя, установлено, що в Україні існує велика проблема з незалежністю судової влади. Надані конкретні практичні рекомендації стосовно подальшого поліпшення ситуації в досліджуваній царині.
Правова держава: вітчизняні наукові підходи до змісту поняття
(Одеса : Гельветика, 2020) Вовк, П. В.; Vovk, P. V.
Мета статті полягає в тому, щоб на основі філософії права, теорії права, норм законодавства узагальнити вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава». У статті проаналізовано вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава». Установлено відсутність єдиного наукового змісту щодо наповнення цієї категорії, прогресуючу модернізацію цього поняття вітчизняними вченими, що всебічно розширюють сутність правової держави, ураховуючи загальновідомі основи правової держави. Визначено правову державу як управлінсько-правову форму організації та діяльності публічних органів влади й суспільства, цінністю якої є людина, її життя, здоров’я, честь, гідність недоторканність та інші права і свободи, що забезпечуються через взаємопов’язану діяльність усіх гілок влади на засадах верховенства права. Наголошено, що сучасний зміст поняття «правова держава» повинен включати не лише чинні засади функціонування органів влади, а й прогресивні напрями розвитку суспільних відносин зі справедливим, правовим і гуманним суспільним ладом у державі. З’ясовано, що в конструкції сучасної правової держави має бути відображено таке: а) сучасна концепція правової держави може бути лише системою принципів (ознак), інститутів, що висловлюють демократичну ідею народного суверенітету; б) суверенітет народу означає, що лише народ – єдине джерело всієї влади; лише він має невідчужуване право визначати та змінювати форми державно-правового життя. З’ясовано, що Україна лише формальними ознаками характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи, повсюдним виконанням законів і підзаконних нормативних актів. Тому можна говорити лише про певні загальні риси правової держави в умовах сучасної України, адже не завжди реальне становище українських громадян відповідає тому, що затверджено законами та підзаконними актами. Зроблено висновок, що вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава» об’єднує відсутність єдиного змісту щодо наповнення цієї категорії, прогресуюча модернізація цього поняття вітчизняними вченими, що всебічно розширюють сутність правової держави, ураховуючи загальновідомі основи правової держави.
Функції права: конституційний вимір
(Одеса : Гельветика, 2020) Сінькевич, Олена Василівна; Сінькевич, О. В.; Sinkevych, Olena V.; Sinkevych, O. V.
У статті запропоновано: для угрупування соціальних функцій галузі адаптувати підхід, що є поширеним при класифікації функцій держави (залежно від сфери соціального життя на політичні, економічні тощо); для угрупування власне юридичних функцій галузі адаптувати один із підходів, який пропонується фахівцями з теорії держави і права для класифікації функцій права. Звернення до популярних українських підручників із теорії держави та права дозволяє резюмувати: аналізуючи функції права, вчені виділяють охоронну та регулятивну функції (у т. ч. регулятивну статичну та регулятивну динамічну). Загалом майже жоден із фахівців – авторів навчально-методичних видань із цієї дисципліни не оминає увагу класифікацію функцій права на регулятивну й охоронну. Інколи автори деталізують цю класифікацію, інколи інтегрують її в авторські системи функцій права. Але навряд чи зараз є видання, у якому висвітлюються теоретичні питання, пов’язані з угрупуванням функцій права та не згадувалося б про регулятивну й охоронну функції. Виходячи з цього, навряд чи доцільно не застосовувати цю класифікацію при угрупуванні функцій галузі конституційного права. Одною з класифікацій функцій права, яку доцільно запозичити для угрупування функцій галузі конституційного права України, є класифікація функцій права залежно від їх спеціально-юридичного характеру на регулятивну й охоронну. Враховуючи, що ця класифікація відображає функції, притаманні праву загалом, зрозуміло, що вони притаманні також і галузі конституційного права України. А тому доцільно рекомендувати не просто застосувати цю класифікацію при виокремленні функцій галузі конституційного права, а й звернутися до неї як до потенціального елементу складної класифікації функцій галузі конституційного права України. Аналізована класифікація вказуватиме на різновид спеціально-юридичної характеристики тієї чи іншої функції, притаманної галузі конституційного права. Отже, її класифікацію доцільно поєднати з однією чи кількома класифікаціями менш загального характеру, які будуть розкривати особливості, притаманні функціям саме галузі конституційного права.
Справедливість як категорія кримінального процесуального права
(Одеса : Гельветика, 2020) Бойко, Олександр Васильович; Бойко, О. В.; Boiko, Oleksandr V.; Boiko, O. V.
Стаття присвячена дослідженню наукових підходів до визначення сутності справедливості та її нормативного закріплення як категорії кримінального процесуального права. З’ясовано, що у філософських дослідженнях виділяють формальну, змістову й процедурну справедливість. У філософії права розрізняють справедливість як рівність можливостей, справедливість розподільчу та справедливість відплатну. У кримінальному процесі справедливість уживається в таких контекстних значення: як мета (завдання) кримінального провадження, як засада кримінального провадження, як суб’єктивне право на справедливий судовий розгляд, як вимога до судового рішення, як відповідність покарання, як вимога до характеристики присяжного. Обґрунтовано, що справедливість кримінального провадження є як його метою, так і завданням. Справедливість є тим орієнтиром, задля досягнення якого розпочинається кримінальне провадження, а завданням кримінального провадження є дотримання справедливої процедури. Визначено, що загально-правовий принцип справедливості поширюється на кримінальне процесуальне право, набуваючи своєї специфіки, зумовленої особливостями кримінальних процесуальних правовідносин. Справедливість є окремою та самодостатньою засадою кримінального провадження. Установлено, що предметом кримінального процесуального регулювання є справедливість кримінальної процесуальної форми, а не покарання. Обґрунтовано, що в кримінальному процесуальному законодавстві справедливість уживається в таких значеннях: як морально-етична вимога до характеристики особи, як вимога матеріального права (справедливість покарання, що призначається судом), як вимога до процесуальної форми (дотримання справедливої процедури проведення процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень). Справедливість як вимога до процесуальної форми також є багатоаспектною: є метою (завданням) кримінального провадження, засадою кримінального провадження та процесуальним правом особи (право на справедливий судовий розгляд).
Щодо питання уніфікації законодавства України, що регулює транспортні перевезення, з метою покращення практики його застосування
(Одеса : Гельветика, 2020) Сірко, Ростислав Богданович; Сірко, Р. Б.; Sirko, Rostyslav B.; Sirko, R. B.
Глобалізація світової економіки та розширення міжнародного співробітництва, розвиток транспортної галузі, системи транспортного забезпечення сприяють формуванню великих транспортних організацій, і найважливішим фактором економічного розвитку стає інтеграція, здійснювана як на галузевому і регіональному, так і на міжгалузевому, міжрегіональному та міжнародному рівнях. Актуальність зумовлена великим значенням перевезень залізничним транспортом, недосконалістю правового регулювання відносин, пов’язаних із перевезеннями вантажів, багажу, пошти та пасажирів залізничним транспортом, і відсутністю сучасних комплексних наукових досліджень із цієї теми. Нині існує необхідність визначення й однозначного розуміння базових понять перевезення транспортом, зокрема залізничним. ЦК України та ГК України внесли низку істотних новел у правове регулювання договірних зобов’язань у транспортній галузі, викликаних потребами сучасних реформ. На практиці виникає чимало труднощів у застосуванні положень ЦК і ГК України. Надзвичайної актуальності набуває проблема узгодження норм ЦК України та ГК України. Нині залізничний і автомобільний транспорт займають особливе місце в системі цивільного та господарського комплексу будь-якої країни і є найважливішими сферами суспільного виробництва. За неузгодженості транспортного законодавства з ЦК та ГК України виникають спори щодо здійснення перевезення транспортом і неправильного застосування норм законодавства про транспорт. Формуючи національне законодавство, необхідно враховувати процеси світової економічної інтеграції. Зближення законодавства проводиться на основі принципів рівності сторін, взаємності, неухильного дотримання суверенітету і національних інтересів. Уніфікація і гармонізація українського законодавства в рамках рекодіфікаціі як складники процесу поступового зближення правових систем повинні мати характер скоординованого, науково обґрунтованого та публічно взаємозбагачуваного, а не механічного запозичення і використання правових норм інших держав. Таким чином, прийняття комплексного законодавчого акта, який би регулював діяльність усіх видів транспорту, зокрема «Транспортного кодексу України», призвело б до уніфікації термінологічних визначень, рекодифікації нормативно-правових актів у сфері транспортної та цивільно-господарської діяльності, покращення цивільної практики застосування законодавства, усунення суперечностей і дублювання правових приписів.
Державна політика у сфері запобігання і протидії корупції в Україні
(Одеса : Гельветика, 2020) Башкатова, Вікторія Василівна; Башкатова, В. В.; Bashkatova, Viktoriia V.; Bashkatova, V. V.
У статті досліджено держану політику у сфері запобігання і протидії корупції в Україні. Протягом діяльності нашої держави питання запобігання і протидії корупції постійно обговорювалися в державі, до цього процесу залучалися науковці, фахівці, представники правоохоронних органів. Гостро системні явища корупції в нашій державі почали проявлятися на початку дев’яностих років минулого століття, що спонукало державу до вжиття певних дій у цьому напрямі шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів. Першим таким правовим документом, спрямованим на подолання корупції в Україні, варто вважати Постанову Верховної Ради України «Про невідкладні заходи щодо боротьби з організованою злочинністю і корупцією» від 07.05.1993, якою передбачалося підготувати й унести на розгляд Верховної Ради України низку проектів законів, спрямованих на протидію корупції й організованій злочинності. Незважаючи на те що цей документ був політико-правовим, він заклав підвалини подальшої правової політики держави у сфері боротьби з корупції. Особливо гостро питання боротьби з корупції постало останніми роками, коли вона стала загрозою правам людини та громадянина, верховенству права й демократії, правопорядку й соціальній справедливості, стала перешкодою сталому економічному розвитку суспільства, а також знижує інвестиційну привабливість України для інвесторів, заважає розвитку бізнесу, руйнує довіру до судової системи та правоохоронної системи. Про це свідчить обговорення цієї проблематики на шпальтах різноманітних засобів масової інформації представниками різних професій, державними посадовцями, оскільки негативне ставлення суспільства до корупції стало одним із багатьох складників, що спонукають державу вживати різноманітних правових заходів щодо запобігання і протидії корупції в державі. Водночас прийняття значної кількості законодавчих актів і створення відповідних структур у сфері запобігання і протидії корупції в державі поки свідчать, що сьогодні ефективна державна політика України у сфері запобігання корупції ще не вироблена, що потребує подальших наукових пошуків.
Реформа сфери охорони здоров’я: адміністративно-правовий аспект
(Одеса : Гельветика, 2020) Муляр, Галина Володимирівна; Муляр, Г. В.; Muliar, Halyna V.; Muliar, H. V.
У статті проаналізовано актуальні управлінські дії суб’єктів реалізації реформи національної сфери охорони здоров’я, а також її статус і стан нормативно-правового забезпечення. Акцентовано увагу на тому, що процес реформування ускладнюється не лише внутрішніми проблемами в середині системи охорони здоров’я, а і зовнішніми факторами як от стрімке поширення хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, нагальна необхідність у сучасному якісному медичному обладнанні, брак медичних працівників, створення достойних та безпечних умов праці. Вказано, що в сукупності ці та інші обставини призвели до прискіпливого аналізу заходів медичної реформи з боку фахівців у галузях медицини, права та управління, що стало наслідком ініціювання питання про припинення медичної реформи, переривання її другого етапу. Підкреслено, що незалежно від статусу та етапу впровадження медичної реформи залишається чимало актуальних проблем організаційного та правового характеру. Серед основних актуальних недоліків проведення медичної реформи виокремлено такі проблеми правового та управлінського характеру: 1) зволікання у прийнятті стратегічно важливого рішення щодо статусу медичної реформи в контексті її припинення, продовження чи переформатування (оновлення); 2) відсутність ґрунтовної нормативно-правової бази здійснення подальших кроків реформування; 3) брак медичних кадрів у системі охорони здоров’я, зокрема через штучне ускладнення умов праці (на прикладі обов’язку наповнення даними програми eHealth); 4) необґрунтовано низька заробітна плата (порівняно із сімейними лікарями). Констатовано, що незалежно від змісту прийнятого управлінського рішення про зміну курсу реформи або її припинення необхідно звернути увагу на прогалини та недоліки чинних нормативно-правових актів. Запропоновано шляхи усунення вказаних проблем і недоліків, зокрема шляхом внесення змін до окремих нормативно-правових актів, які регулюють функціонування сфери охорони здоров’я.
Щодо аналізу сімейного законодавства з метою здійснення класифікації правових наслідків припинення шлюбних відносин
(Одеса : Гельветика, 2020) Сафончик, Оксана Іванівна; Сафончик, О. І.; Safonchyk, Oksana I.; Safonchyk, O. I.
Сьогодні Українська держава, перебуваючи на шляху до євроінтеграції, з метою вдосконалення та уніфікації норм і положень інституту сімейного права в частині нормативно-правового регулювання припинення шлюбних правовідносин і їх класифікації вживає заходів щодо врахування сформованих європейськими органами стандартів і правових традицій. Конституція України, ЦК України, СК України містять у собі цілий перелік норм, спрямованих на захист прав і свобод осіб, які перебувають у шлюбних правовідносинах, а також на регулювання правовідносин подружжя; осіб, котрі перебувають у фактичних шлюбних відносинах (конкубінаті); осіб, які перебувають у релігійному шлюбі; осіб, що є цивільними партнерами, тощо, на принципах взаємоповаги особистих немайнових і майнових прав, які виникають після виникнення шлюбних правовідносин. Слід ураховувати, що соціально-економічні зміни, які відбулися в Україні, справили вирішальний вплив на розвиток шлюбних правовідносин. Шлюбні правовідносини – це наслідок застосування норм сімейного законодавства до конкретних відносин у сфері шлюбу і сім’ї. Шлюбні правовідносини є основою розвитку і становлення суспільства та регламентуються положеннями сімейного права. Однак, ураховуючи деякі зміни традиційної моделі соціальної поведінки людей у частині сімейних і шлюбних правовідносин, що відбулися у деяких зарубіжних країнах, у т. ч. в окремих країнах-членах ЄС, актуальним сьогодні є дослідження класифікації правових наслідків, які виникають унаслідок припинення шлюбних правовідносин. Шлюбні правовідносини, вступ у шлюб, припинення шлюбних правовідносин, створення фактичних шлюбних відносин (конкубінату), релігійний шлюб, цивільне партнерство тощо визначаються безліччю обставин політичного, ідеологічного й економічного змісту. Зростання числа припинення шлюбу, а також дедалі більше поширення т. зв. фактичних шлюбів, тобто перебування фізичних осіб у конкубінаті, релігійному шлюбі й у стосунках як цивільні партнери, викликає обґрунтовані побоювання у представників різних суспільних наук.
Сутність і суб’єкти суддівського розсуду в кримінальному процесі України
(Одеса : Гельветика, 2020) Торбас, Олександр Олександрович; Торбас, О. О.; Torbas, Oleksandr O.; Torbas, O. O.
Стаття присвячена аналізу сутності суддівського розсуду в кримінальному процесі України. В статті автор вказує, що на сьогодні в правовій доктрині немає єдиного підходу щодо використання термінології в оцінці такого розсуду, хоча більшість науковців використовує поняття «суддівський розсуд». Також автор звертає увагу на той факт, що в правовій доктрині суддівському розсуду було приділено значно більше уваги, ніж розсуду інших уповноважених суб’єктів кримінального процесу. Дійсно, саме на суд покладається обов’язок вирішення провадження по суті, і виключно суд може остаточно встановити винуватість чи невинуватість особи. Проте в цьому випадку необхідно зробити застереження щодо неправильності ототожнення остаточно характеру суддівського розсуду з розумінням того, що такий розсуд є головним у кримінальному процесі. Суб’єкти, уповноважені на застосування розсуду для прийняття юридично значущих рішень, застосовують його для виконання покладених на них завдань у тому обсязі, у якому це дозволено кримінальним процесуальним законодавством. Аналізуючи суб’єктивний склад суддівського розсуду, автор доходить висновку, що такий розсуд у кримінальному процесі України застосовують слідчий суддя та суд, адже саме вони приймають юридично значущі рішення або в процесі здійснення судового контролю на стадії досудового розслідування, або під час реалізації функції правосуддя й перегляду судових рішень на судових стадіях. Очевидно, що слідчий суддя, реалізуючи функцію судового контролю, приймає юридично значущі рішення, які майже постійно вимагають застосування розсуду. Крім того, слідчий суддя відповідно до ст. 94 КПК України є суб’єктом оцінки доказів, що підкреслює значення його процесуальних рішень навіть на етапі дослідження доказів. Відповідно, другим суб’єктом суддівського розсуду є суд. Ознакою, за якою відбувся такий поділ, має бути стадійність, де відбувається відповідний розсуд. Слідчий суддя застосовує розсуд під час здійснення судового контролю на стадії досудового розслідування. Суд своєю чергою реалізовує його на судових стадіях.
Право власності релігійних організацій: теоретичні та практичні аспекти
(Одеса : Гельветика, 2020) Кривенко, Юлія Василівна; Кривенко, Ю. В.; Kryvenko, Yuliia V.; Kryvenko, Yu. V.; Адаховська, Надія Сергіївна; Адаховська, Н. С.; Adakhovska, Nadiia S.; Adakhovska, N. S.
У статті аналізуються як теоретичні, так і практичні питання права власності релігійних організацій, із коротким використанням історичних прикладів. Спори та дискусії щодо права власності релігійних організацій не тільки не вщухають, але навпаки, набирають нової сили, втягуючи в круговорот суперечностей вчених і практиків, враховуючи те, що існує багато так званих «важких» питань, які необхідно вирішувати, а саме, питання, що стосуються права власності на землю та культові споруди. Релігійні організації мають чималу власність, доходи, беруть участь у цивільному обороті і є суб’єктами права власності. Відповідно до норм цивільного законодавства релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. На праві власності їм належить майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться за межами України. Під правом власності релігійних організацій слід розуміти право добровільного, організаційно оформленого, постійно діючого об’єднання віруючих, яке базується на єдності віросповідання, культовій, обрядовій практиці, створеного ними для задоволення своїх релігійних і пов’язаних із ними потреб, інтересів і проведення необхідної для нього відповідної діяльності на будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення діяльності релігійної організації, яке вона здійснює відповідно до закону, маючи визначені ним обмеження. Однак у нашому дослідженні питання щодо предметів культу, що належать на праві власності релігійним організаціям, не розглядалося. На основі аналізу різних думок, висловлених у науковій літературі, а також положень цивільного законодавства робиться висновок про те, що власність релігійних організацій не належить ні до приватної, ні до колективної власності. Вона належить до інших форм власності з урахуванням особливого характеру привласнення майна, специфіки суб’єктного й об’єктного складу, а також змісту правовідносин власності. Деякі положення мають дискусійний характер і можуть слугувати базою для подальших наукових досліджень.
Проблема доведення суб’єктивної сторони вчинення засудженим у місцях несвободи насильницького злочину
(Одеса : Гельветика, 2020) Шкута, Олег Олегович; Шкута, О. О.; Shkuta, Oleh O.; Shkuta, O. O.
У статті досліджено проблему доведення суб’єктивної сторони вчинення засудженим у місцях несвободи насильницького злочину. У статті проаналізовано думки вітчизняних і зарубіжних учених, які вивчали проблеми доведення та кваліфікації суб’єктивної сторони насильницьких злочинів, скоєних у місцях несвободи, у кримінально-правовій науці та чинному кримінальному законодавстві. Автор вивчив практику роботи із засудженими в місцях несвободи Міністерства юстиції України. Автор проаналізував вчення про суб’єктивну сторону як елемент складу злочину, її ознаки та їхній прояв у злочинах з різними видами складів, а також особливості їх доказування в місцях несвободи. У статті визначено проблеми доказування прямого та непрямого умислу у злочинах, які вчинили засуджені в місцях виконання покарань. Автор провів аналіз судової практики щодо питань кваліфікації вини, мотиву й мети вчинення насильницьких злочинів у місцях несвободи. Автор стверджує, що мотиви й мета вчинення злочину впливають на кваліфікацію як кваліфікаційні ознаки, зокрема корисливі мотиви чи замовлення, хуліганські мотиви, мотиви расової, національної чи релігійної нетерпимості, помста засудженому за виконання громадських обов’язків зі зміцнення дисципліни й порядку в установі виконання покарань, виконання особою службового, професійного чи громадського обов’язку. Автор робить висновок, що вчинення насильницького злочину засудженим у місцях несвободи за своєю природою може бути тільки з умисною формою вини. Правильне встановлення спрямованості умислу вчинення засудженим у місцях несвободи насильницького злочину дає змогу відмежувати одне від одного діяння, повністю схожі за об’єктивними й частково суб’єктивними ознаками. Мотив, мета й емоції мають кримінально-правове значення у випадках, коли вони безпосередньо вказані в диспозиції кримінально-правової норми або випливають із формулювання норми закону як обов’язкові.
Система цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання
(Одеса : Гельветика, 2020) Габріадзе, М. Р.; Habriadze, M. R.
Стаття присвячена дослідженню цивільно-правової відповідальності як одного з наслідків порушення зобов’язання, структурних елементів цивільно-правової відповідальності, її ролі в механізмі забезпечення належного виконання зобов’язань і захисту цивільних прав та інтересів у сучасному цивільному праві України. Залежно від виду порушення зобов’язання відповідальність можна поділити на відповідальність за невиконання й відповідальність за неналежне виконання зобов’язань. Мета статті – визначити особливості системи цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання, класифікувати її підстави, розробити пропозиції з удосконалення законодавства, яке регламентує зазначений вид відповідальності. Цивільно-правова відповідальність – це правова конструкція, що є базисом режиму законності й правопорядку, забезпечує ефективне виконання особою своїх зобов’язань. Соціальна сутність відповідальності виявляється в розумінні, усвідомленні та розмежуванні наслідків діяльності за критеріями її правомірності й доцільності, можливості осуду або заохочення. Складність юридичної природи цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання зумовила множинність підходів до її розуміння й інтерпретації у вітчизняній науці цивільного права: а) як заходу державного примусу; б) як санкції за неправомірну поведінку; в) як обов’язку правопорушника відшкодувати завдані збитки і сплатити неустойку; г) як захід покарання за вчинене правопорушення. Констатовано, що існує низка критеріїв класифікації цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання. Відзначено, що юридичною підставою настання цивільно-правової відповідальності за договором є склад цивільного правопорушення, який утворюють правопорушення, заподіяння шкоди, причинно наслідковий зв’язок між ними й вина. З’ясовано структурні елементи цивільно-правової відповідальності, її роль у механізмі забезпечення належного виконання зобов’язань і захисту цивільних прав та інтересів у сучасному цивільному праві України. Окреслено, що до основних елементів систем юридичної відповідальності загалом і цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань зокрема належать мета, умови, функції, форми та підстави відповідальності.
Удосконалення сервісної діяльності публічної адміністрації в контексті діджиталізації
(Одеса : Гельветика, 2020) Тернущак, Михайло Михайлович; Тернущак, М. М.; Ternushchak, Mykhailo M.; Ternushchak, M. M.
У статті досліджено специфіку практики органів державного управління у сфері діджиталізації. Проаналізовано зміст заходів, передбачених сучасними поняттями «держава у смартфоні» та «цифрова держава», їхній вплив на процес оцифрування у сфері адміністративних послуг. Зазначається, що процес удосконалення практик обслуговування реалізується в умовах діджиталізації та децентралізації адміністративних послуг, а також моніторингу якості обслуговування в центрах адміністративних послуг. Розглянуто питання впровадження електронних послуг, зокрема електронних кабінетів у частині вдосконалення процедур ідентифікації споживача послуги, адреси та прийому адміністративних послуг. Проаналізовано співпрацю територіальних громад у межах програми U-LEAD з Європою. Крім того, окремо проаналізовано практики вдосконалення зворотного зв’язку на прикладі запровадження проєкту «Таємний клієнт» на вебсайті Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України. Констатовано, що сучасна практика надання адміністративних послуг публічною адміністрацією – це якість, швидкість, зручність обслуговування громадян і надання послуг он-лайн за допомогою е-сервісів. Установлено, що мету, яку переслідує держава відносно вдосконалення сервісної діяльності публічної адміністрації, становить спрощення порядків (процедур) отримання послуги й підвищення якості обслуговування відвідувачів центрів надання адміністративних послуг. На підставі аналізу окремих вітчизняних практик надання адміністративних послуг публічної адміністрації резюмовано, що основу координації зусиль в напрямах розроблення й запровадження нових е-сервісів, а саме діджиталізації адміністративних послуг, максимального наближення адміністративних послуг, зокрема децентралізації адміністративних послуг і вдосконалення системи моніторингу якості обслуговування в центрах надання адміністративних послуг, становлять чинники вдосконалення сервісної діяльності публічної адміністрації в умовах діджиталізації.
Оптимізація професійно важливих якостей у майбутніх працівників патрульної поліції
(Одеса : Гельветика, 2020) Никифорова, Олена Анатоліївна; Никифорова, О. А.; Nykyforova, Olena A.; Nykyforova, O. A.; Бойко, Олена Іванівна; Бойко, О. І.; Boiko, Olena I.; Boiko, O. I.
У статті аналізується структура професійно важливих якостей, їх зв’язок із несприятливими психічними станами. Психологічна специфіка пов’язана також із дією таких екстремальних чинників, як небезпека і надзвичайний динамізм розвитку подій; дефіцит часу та інформації; невизначеність можливих варіантів зміни обстановки; необхідність негайного вирішення завдань, що вимагають нестандартного, творчого підходу; висока відповідальність за наслідки прийнятих рішень. Такі конфліктогенні ситуації чинять значний психологічний вплив на усіх, у т. ч. на працівників правоохоронних органів,. Вони створюють труднощі у вирішенні професійних завдань, позначаються на успішності дій, вимагають від персоналу психологічної стійкості, особливої підготовки, особливого уміння діяти за таких умов. У статті проаналізована структура властивостей особистості у зв’язку із професійними й особистісними якостями працівників поліції. Виявлено вплив знань, умінь, навичок на профілактику змін психоемоційного фону, пов’язаних зі стресом, напругою та тривогою, характерними для виконання професійних обов’язків. Показана динаміка провісників несприятливих станів і необхідність проведення профілактичних заходів з урахуванням умов служби. Проведені дослідження показали, що у процесі навчання нівелюються несприятливі психічні якості особистості, пов’язані з браком знань і, можливо, дефектами виховання, а це усуває умови виникнення і розвитку несприятливих психічних станів, зумовлених адаптацією до вимог навчального процесу. Штатним психологам необхідно враховувати, що у багатьох курсантів під час вступу на службу є основа необхідних для професії якостей, але у процесі діяльності у них накопичується досвід на фоні нівелювання необхідних психологічних професійно важливих якостей. Тому проведення навчальних психологічних тренінгів під час навчання є запорукою професійної адаптації.
Загальна характеристика суб’єктів індивідуальних трудових правовідносин
(Одеса : Гельветика, 2020) Соцький, А. М.; Sotskyi, A. M.
Стаття присвячена суб’єктам індивідуальних трудових правовідносин, якими своєю чергою є працівник і роботодавець, що мають трудову правосуб’єктність. Зазначені правовідносини виникають між ними з приводу трудової діяльності працівника. Роботодавець виступає основним суб’єктом індивідуальних і колективних трудових правовідносин. Зазначаємо, що в законодавстві України відсутнє єдине, узгоджене в усіх галузях законодавства поняття «роботодавець». У чинному КЗпП цей термін не вживається взагалі. В одних законодавчих актах роботодавцем визнається власник або уповноважений ним орган, в інших – підприємство, установа, організація. Є суперечності між Господарським і Цивільним кодексами України щодо тих організаційно-правових форм, у яких може здійснюватися господарювання, і юридичних осіб. Навіть у суміжних галузях – трудовому праві й праві соціального забезпечення це визначення відрізняється. У нормативно-правових актах є низка значних розбіжностей щодо визначення поняття «працівник», що своєю чергою свідчить про неналежне нормативне регулювання, а саме про відсутність впорядкування в нормативно-правовому матеріалі. Працівник є однією зі сторін трудового договору. Відповідно до законодавства працівник визначається як фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі й організації незалежно від форми власності та виду діяльності або у фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю. Звідси, виокремлюючи у працівника як суб’єкта й однієї зі сторін трудових правовідносин основні характеристики, варто зауважити, що саме набуття статусу суб’єкта трудових правовідносин починається з моменту укладення трудового договору. Відзначено, що основні трудові права закріплені в трьох групах актів: 1) міжнародно-правові акти всесвітнього рівня (акти ООН, Міжнародної організації праці – МОП); 2) акти регіонального рівня (акти Ради Європи, Європейського Союзу, інших регіональні акти організацій); 3) акти національного законодавства, якими встановлено гарантії здійснення й захисту основних трудових прав.
Актуальні проблемні питання адміністративно-правового статусу окремих категорій державних службовців
(Одеса : Гельветика, 2020) Легка, О.; Lehka, O.
У статті окреслено проблемні питання щодо неоднозначності правового регулювання адміністративно-правового статусу окремих категорій державних службовців. З’ясовано, що посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу й характеру повноважень особи на певній посаді, ролі та місця посади у структурі державного органу. Суб’єктами правового регулювання статусу державного службовця є державні органи, які згідно з компетенцією реалізують свої повноваження з питань державної служби, зокрема щодо права на державну службу. На основі комплексного дослідження, аналізу доктринальних позицій правознавців, чинного законодавства України з’ясовано сутність та особливості понять «правовий статус державного службовця», «адміністративно-правовий статус». Визначено особливості законодавчого регулювання статусу державного службовця, критерії поділу та категорії державних службовців, загальні засади діяльності, обмеження загального та спеціального характеру. Розкрито сутність адміністративно-правового статусу державних службовців органів суду та місцевого самоврядування. Визначено їхні основні складники з урахуванням відмінностей цих категорій державних службовців. Теоретично обґрунтовано, що державна служба в судових органах є складним державно-правовим і соціальним інститутом, який встановлює і регулює відносини держави з працівниками суду. Статус державного службовця судового органу є родовим поняттям такої категорії, як правовий статус державного службовця органу публічної адміністрації. Проаналізовано правові колізії чинного законодавства у зв’язку із втратою помічниками суддів статусу державних службовців та окреслено шляхи врегулювання цього питання. Обґрунтовано думку щодо доцільності якнайшвидшого правового урегулювання у чинному Законі України «Про державну службу» неоднозначності щодо трактування окремих положень, що стосуються категорій і рангів державних службовців органів місцевого самоврядування, що, як наслідок, призводить до порушення одного з основних прав державного службовця – оплати праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу.
Правове регулювання державного нагляду у сфері роздрібної торгівлі лікарськими засобами
(Одеса : Гельветика, 2020) Ховпун, Олексій Сергійович; Ховпун, О. С.; Khovpun, Oleksii S.; Khovpun, O. S.
Статтю присвячено вивченню специфіки правового регулювання державного нагляду у сфері роздрібної торгівлі лікарськими засобами. Розкрито сутність державного нагляду та роздрібної торгівлі лікарськими засобами. Акцентовано увагу на особливостях нормативно-правових засад ведення роздрібної торгівлі лікарськими засобами. Окреслено систему нормативно-правових актів, які регулюють порядок здійснення державного нагляду у сфері роздрібної торгівлі лікарськими засобами. Досліджено повноваження органів державного нагляду щодо проведення планових і позапланових перевірок аптек. Визначено підстави й порядок проведення таких перевірок. Наведено вимоги ліцензійних умов, яким повинна відповідати аптека, що здійснює роздрібну торгівлю лікарськими засобами. Визначено предмет державного нагляду у сфері роздрібної торгівлі лікарськими засобами. Запропоноване власне визначення державного нагляду у сфері роздрібної торгівлі лікарськими засобами. Визначено специфічні риси здійснення контрольно-наглядових заходів саме у сфері роздрібної торгівлі лікарськими засобами. Наголошено, що особливостями державного нагляду у сфері роздрібної торгівлі лікарськими засобами є специфічний предмет такого нагляду, наявність спеціального органу влади, уповноваженого проводити перевірки дотримання законодавства у цій сфері. Встановлено, що здійснення державного нагляду можливе за наявності спеціальних знань не лише у сфері юриспруденції, але й фармації та лабораторного дослідження якості лікарського засобу. Зазначено, що регулювання здійснення державного нагляду у сфері роздрібної торгівлі лікарськими засобами включає в себе широкий спектр нормативно-правових актів, які містять систему однорідних суспільних відносин, що регулюють фармацевтичну діяльність за допомогою підінститутів обігу лікарських засобів, якими є створення, виробництво, зберігання, транспортування, контроль якості, імпорт, експорт, реалізація та утилізація лікарських засобів.
Шляхи протидії домашньому насильству в Україні
(Одеса : Гельветика, 2020) Бондар, Валерія Валеріївна; Bondar, Valeriia V.; Bondar, V. V.; Бондар, В. В.
Проблема домашнього насильства не нова, вона існувала ще з початку зародження людства, з початку зародження громад і понять сімейних звичаїв. Але те, що сьогодні деякі країни навчилися адекватно боротися із цією проблемою, а деякі поки просто мовчать про неї, не означає, що проблеми не існує взагалі. Ухвалення у 2018 році нового Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» є вагомою зміною в кращий бік, але, щоб він працював на повну, треба докласти багато зусиль усього населення країни. І це так, адже все населення країни, від малого до старшого, має працювати в потрібному напрямі, щоб ця проблема не була такою нагальною й глобальною. Згідно з новим Законом, «домашнім насильством» уважаються всі акти фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, учинені між колишнім чи теперішнім подружжям або людьми, які разом живуть чи жили. Закон передбачає, що стороні, яка скоїла насильство, буде заборонено телефонувати та листуватися з потерпілим, наближатися до нього на певну відстань. Якщо раніше домашнім насильством уважалися інциденти в подружжі, то тепер розширюється коло осіб. До нього тепер зараховують колишнього чоловіка/дружину, громадянські шлюби (спільне проживання без реєстрації). Розширено коло осіб, яких визнають кривдниками: прийомні батьки, особи, які спільно проживають чи проживали в одній родині, рідні брати, сестри, опікуни й інші родичі – дядько, тітка, племінниці, двоюрідні брати, сестри, двоюрідні дідусі та бабусі.

Переглянути

Нові надходження