Юридичний вісник №2/2020
Постійний URI для цього зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Юридичний вісник №2 2020(Одеса : Гельветика, 2020)Документ Covid-19, право і правовий порядок: метаморфози епохи пандемії(Одеса : Гельветика, 2020) Крижановський, Анатолій Федорович; Крижановський, А. Ф.; Kryzhanovskyi, Anatolii F.; Kryzhanovskyi, A. F.У статті розглядаються поточні і подальші наслідки впливу пандемії коронавірусної хвороби COVID-19 та введеного владою різних держав режиму карантину на право і правовий порядок. Актуалізація правових аспектів ситуації, яка виникла у зв’язку із цим, продемонструвала різноманіття використовуваних у різних країнах правових інструментів, досить значні відмінності у їх ефективності, виявила латентні риси правової культури та швидкоплинні зміни у царині правового порядку. Причому трансформації у правовому житті, вже спричинені пандемією за рекордно короткий період, а також вірогідні зміни у правовій царині у майбутньому торкаються майже усіх боків правової сфери, тому вимагають комплексного, системного осмислення. Те, як у різних країнах було налаштовано систему правових засобів протидії пандемії, є надзвичайно цікавим науковим сюжетом, прискіпливе розгортання і препарування якого відкриє ще однуможливість осягнути розмаїття, неоднорідність і складні перипетії процесу формування «колективного егрегора» права і правової культури у різних народів і притаманних їм політичних еліт. Важливо й те, що на цьому утвореному ефектом пандемії зовсім новому суспільному просторі медичні, епідеміологічні, безпекові, правові і навіть політичні та економічні аспекти поєдналися у такий тісний і органічно переплетений клубок, через призму складників якого тільки й може бути зрозумілою природа цього невідомого сучасному поколінню людей свого роду «синтетичного» стану суспільного та правового життя (і правового порядку). Певні трансформації сталися у сфері правового порядку, що набув ознак епідеміологічного стану правового життя, у якому домінантним видом правозначущої поведінки є дотримання чи порушення встановлених правил карантину. Ця поведінка стала певним маркером якості суспільної організації життєдіяльності й окремих громадян, й їхніх спільнот. Іншою характерною рисою цього «карантинного» (чи «епідеміологічного») правового порядку є переміщення значної частини правового життя у непублічну площину, у сім’ю, яка на цей період стала «головним театральним майданчиком» життя усього суспільства. Автор позначає певний спектр проблем, які вимагають подальших досліджень правниками.Документ Правовий міф у структурі правової реальності(Одеса : Гельветика, 2020) Тіщенко, Юлія Валеріївна; Тіщенко, Ю. В.; Tishchenko, Yuliia V.; Tishchenko, Yu. V.Правовий міф займає особливе місце у ключових складниках правової реальності: правосвідомості, джерелах права, позитивному праві, правовій поведінці. Правовий міф не може бути однозначно віднесений ані до раціональних, ані до ірраціональних елементів правосвідомості, існуючи як на буденному рівні, так і у професійній правосвідомості. Водночас він здійснює сильний вплив не тільки на індивідуальну, але й на колективну й масову правосвідомість, існує й на буденному рівні, й у професійній правосвідомості. Виявлення історичних та ментальних коренів правових міфів дозволяє розглядати їх як витоки (першоджерела) сучасної правової системи України. Міфологізовані структури відображені й у історичних пам’ятках права, які діяли на території України (прикладом виступають Статути ВКЛ), й у фольклорному праві (юридичні прислів’я та інші міфологізовані усні мовні структури). Розгляд правових міфів під кутом зору джерел права показує, що вони визначають становлення позитивного права, наповнення його конкретними нормативами. Правові міфи властиві не тільки архаїчному й литовсько-руському праву, але й сучасному українському законодавству. У сучасному праві міфи існують у вигляді симулякрів, тобто символів, які підміняють собою відсутню реальність. У статті доводиться, що наявність міфів у позитивному праві підвищує його легітимність, оскільки дозволяє звертатись до масового підсвідомого – найбільш сталого елементу правосвідомості; виявленню місця правового міфу в механізмі детермінації правової поведінки, а також з’ясуванню міфологічних аспектів юридичної кваліфікації правових учинків. Доводиться, що правовий міф є особливим нераціональним елементом складу правового вчинку, спрямовуючи поведінку людини в певному напрямі.Документ Щодо питання про ефективність застосування визначально-установчих норм у механізмах правового регулювання(Одеса : Гельветика, 2020) Суханова, Д. С.; Sukhanova, D. S.У статті розглядається проблема спеціалізованих норм права як необхідного й важливого елемента механізму правового регулювання. Визначається їх природа, обґрунтовується наявність у них загальних ознак, притаманних нормі права, аналізуються специфічні ознаки поданої групи норм. Аналізуються місце та роль цієї групи норм у системі спеціалізованих норм. Обґрунтовується поділ системо утворюючих норм на види, залежно від їх функціонального призначення й виділення таких видів норм, як визначально-установчі норми. У статті розглядаються проблеми ефективності застосування особливого різновиду спеціалізованих норм права – визначально-установчих норм. Аналізуються критерії ефективності цієї категорії норм. Обґрунтовується, що визначально-установча норма закріплює найбільш важливі і значущі соціальні потреби й інтереси в певній сфері життя суспільства. Однією з особливостей правового регулювання на сучасному етапі є розширення регулюючих можливостей цілей права. Сформульована у визначально-установчій нормі мета виступає як безпосередній чинник, котрий спонукає адресатів цієї норми до відповідного варіанту правомірної поведінки. Визначальна роль норм-цілей полягає в тому, що вони виступають орієнтиром, еталоном поведінки людей і їх колективів. Презумується, що відсутність у тексті будь-якого нормативного правового акту приписів, котрі містять визначально-установчі норми, свідчить про його дефектність. Звісно ж, що відсутність у тексті закону нормативно закріплених цілей і завдань поряд із відсутністю вказівки на суб’єктів правовідносин, їх прав та обов’язків, закріплення суб’єктивних прав без кореспондуючих їм обов’язків, відсутністю механізму реалізації норм права є змістовним дефектом закону, що призводить до прогальності правового регулювання сфери суспільних відносин, яка визначається цим законом і досить істотно ускладнює його реалізацію, а отже, робить його неефективним. Обґрунтовується значення норм-цілей, котре полягає в їх здатності інтегрувати навколо себе інші правові норми, визначаючи їх зміст, також справляти регулюючий вплив на суспільні відносини. І в загальній теорії права, і в галузевих науках визнається, що цілі є специфічним регулятором суспільних відносин.Документ До питання всезагальності права на соціальний захист(Одеса : Гельветика, 2020) Гнатенко, К. В.; Hnatenko, K. V.У статті проаналізовано один із ключових принципів права соціального забезпечення – все загальність права на соціальний захист та його роль у розбудові моделі соціальної і правової держави. Зазначено, що існуюча вітчизняна система соціального захисту характеризується низкою суттєвих недоліків, серед яких доцільно вказати на неохопленність соціальним забезпечення всього населення країни, недосконалість системи державної соціальної допомоги, несправедливість розподілу державних соціальних трансфертів, низьку адресність під час надання соціальної підтримки та орієнтацію на екстенсивне охоплення нею населення, нерозвиненість системи соціального страхування, неефективність фінансового забезпечення заходів державного соціального захисту тощо. Невід’ємним складником процесів просування України на шляху до ЄС та розбудови соціально орієнтованої економіки є впровадження науково обґрунтованої соціальної політики, створення ефективної системи соціального захисту, поширення її на все населення країни, що потребує соціальної допомоги, як утілення принципу все загальності (універсальності) системи соціального захисту. Водночас вітчизняна наука права соціального забезпечення недостатньо приділяє уваги громадянству як умові призначення державної соціальної допомоги, тоді як міжнародні стандарти соціального захисту закріпили право кожного на достатній життєвий рівень, тим самим гарантуючи надання соціальної допомоги не лише громадянам власної держави, а й іноземцям. Сформована в нашій країні система державного соціального забезпечення не відповідає сучасним соціально-економічним викликам, які постають перед нею в усе більших масштабах: демографічним тенденціям; структурним змінам в економіці та на ринку праці; характеру умов та організації оплати праці. Звернено увагу на неузгодженість вітчизняного законодавства з досліджуваного питання, що потребує внесення відповідних змін і доповнень. Адже соціальне забезпечення є правом людини, й усім людям незалежно від того, де вони живуть, має бути гарантований принаймні мінімальний рівень базового соціального захисту. Останній повинен бути всезагальним, базуватися на соціальній солідарності і бути спрямованим на соціальну інтеграцію.Документ Право людини на кібербезпеку: проблеми визначення та гарантування(Одеса : Гельветика, 2020) Хоббі, Ю. С.; Khobbi, Yu. S.У статті досліджено кібербезпеку як складник інформаційних прав людини. Проаналізовано основне законодавство України у сфері кібербезпеки, на підставі чого зроблено висновок, що кібербезпека – це наступний рівень інформаційної безпеки. Оскільки інформаційна безпека здебільшого стосується захисту саме інформації та доступу до неї, а кібербезпека – захисту прав і свобод людини під час використання кіберпростору. Надано авторське визначення права на кібербезпеку як невід’ємне, невідчужуване право особи на захищеність її важливих інтересів, зокрема й інформаційних прав, під час використання кіберпростору. Тобто право на такий правопорядок, за якого забезпечуються, охороняються й захищаються права і свободи людини під час використання кіберпростору. Пропонується віднести право на кібербезпеку до інформаційних прав людини, але за умов перегляду переліку та змісту цієї категорії прав у національному законодавстві, оскільки чинні нормативно-правові акти не відповідають сучасним реаліям. На підставі аналізу законодавства у сфері кібербезпеки зроблено висновок, що конституційні права і свободи людини і громадянина, зокрема й інформаційні, розглядаються лише як об’єкт кібербезпеки, а не об’єкт кіберзахисту. До останніх відносять об’єкти критичної інфраструктури, чіткого переліку яких чинні нормативно-правові акти не містять, і не встановлено орган, котрий має відповідати за ведення цього переліку. Наголошується, що реалізація права на кібербезпеку можлива лише за умов відповідних змін до законодавства в інформаційній сфері та визначеності державного органу, на який би покладався обов’язок гарантування права особи на кібербезпеку й кіберзахист, оскільки Національна поліція та її спеціалізовані підрозділи підключаються лише на стадії встановлення факту кіберзлочину.Документ Концептуальні проблеми інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді за кримінально-процесуальним законодавством України(Одеса : Гельветика, 2020) Анненко, О. С.; Annenko, O. S.; Зубаков, П. М.; Zubakov, P. M.У науковій статті розглядаються проблеми застосування інституту відмови прокурора від публічного обвинувачення. Аргументується висновок щодо доцільності законодавчого закріплення наслідків відмови прокурора від публічного обвинувачення у кримінальному провадженні. Відповідно до ст. 121 Конституції України, однією з функцій прокуратури є підтримання державного обвинувачення в суді. Ця конституційна норма зумовлює обов’язкову участь прокурора у розгляді в суді кожного кримінального провадження, яке надійшло з обвинувальним актом, з постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або про звільнення від кримінальної відповідальності. В окремих передбачених законом випадках прокурор бере участь у розгляді судом кримінального провадження приватного обвинувачення. Але не в кожному кримінальному провадженні можливе підтримання державного обвинувачення до кінця, тому що не в кожному провадженні особу притягують до відповідальності обґрунтовано. Водночас помилки досудового слідства не обов’язково мають бути виправлені в суді лише шляхом винесення виправдувального вироку, оскільки є шлях більш короткий і простий. Цей шлях – відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді і закриття останнім кримінального провадження. Тривалий час у науковій літературі точилися дискусії навколо питання про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правових наслідків. Незважаючи на значну кількість наукових досліджень, тему відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення і зміни обвинувачення в суді не можна вважати вичерпаною. Зокрема, потребують з`ясування питання щодо можливості та процесуальних наслідків відмови прокурора від обвинувачення під час судового розгляду. Як правило полеміка ведеться навколо того, чи повинен суд у разі відмови прокурора від обвинувачення продовжувати розгляд кримінального провадження по суті і вирішити його на свій розсуд, керуючись керівними засадами ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України, чи негайно закрити кримінальне провадження, зважаючи на відсутність спору як такого. Питання, пов`язані з інститутом відмови прокурора від обвинувачення, дуже глибокі, концептуальні й іноді знаходяться не лише в юридичній площині, а й у політичній. КПК України відтворює американський підхід до вирішення легітимності обвинувальної діяльності прокурора, відповідно до якого прокурор вправі відмовитися від обвинувачення, а суд зобов`язаний закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю спору між сторонами. При цьому на відміну від США український кримінальний процес не створює для такого підходу сприятливих умов, оскільки, по-перше, в Україні відсутня політична відповідальність прокурорів перед виборцями, що відразу ставить під сумнів легітимність їхніх рішень про відмову від підтримання державного обвинувачення. По-друге, відповідно до чинного КПК України, потерпілий є самостійним суб`єктом кримінального процесу з широкими повноваженнями, що надають йому можливість активної участі в кримінальному судочинстві. Ураховуючи природню відсутність «американських елементів» у системі українського кримінально-процесуального законодавства, зазначену проблему можна вирішити не шляхом модифікації інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді, а шляхом повної відмови від нього як теоретично нікчемного (неспроможного). Прокурор повинен бути вільний у викладені перед судом своєї персональної позиції за підсумками судового розгляду, але позбавлений права відмовлятися від підтримання обвинувачення, оскільки він діє як представник суспільства, доручення якого забороняє йому відмовлятися від обвинувачення.Документ Правове забезпечення електронної форми декларування під час митного оформлення(Одеса : Гельветика, 2020) Гуржій, Тарас Олександрович; Гуржій, Т. О.; Hurzhii, Taras O.; Hurzhii, T. O.У статті досліджено питання правового забезпечення діяльності митних органів України у царині автоматизації митного оформлення, зокрема під час здійснення митного декларування в електронному вигляді та кроків, що здійснюються в напрямі реалізації концепції «електронна митниця». Проаналізовано положення основних нормативно-правових актів, що відіграють концептуальну роль у правовому регулюванні діяльності митних органів України з питань інформатизації. Розглянуто профільні правові джерела, які нормативно закріплюють та деталізують перелік функцій окремих структурних підрозділів митних органів України. Окремо зазначено виняткову важливість положень Міжнародної конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур (Кіотської конвенції), яка займає особливе місце в розбудові інформаційного митного простору і розглядає використання інформаційних технологій як один із фундаментальних принципів митної справи. Зазначено, що сьогодні нові підходи до діяльності митних органів на шляху інформатизації та створення електронної митниці у цілому визначені, однак вони встановлені, як правило, на основі міжнародних стандартів та концептуальних документів. Зазначено, що реалізація таких стандартів повинна проводитися за допомогою своєчасних коректив національного законодавства, що регулює різні напрями діяльності митних органів. Тільки так можна досягти ефективних результатів у реформаторській діяльності в галузі митної справи. Наголошено на важливості організації інформаційно-правового забезпечення захисту інформації в митній справі, зокрема під час електронного декларування в процесі митного оформлення. Цей важливий аспект об'єктивно передбачає впровадження в правозастосовчу діяльність митних органів сучасних інформаційних технологій – методів інформатизації процесів і етапів управління, що, своєю чергою, виконує функцію забезпечення управлінської діяльності і передусім процесу генерації управлінських рішень.Документ Окремі аспекти реалізації державної політики у сфері електроенергетики(Одеса : Гельветика, 2020) Дешко, Людмила Миколаївна; Дешко, Л. М.; Deshko, Liudmyla M.; Deshko, L. M.У статті детально проаналізовано довідкову, наукову та навчальну літературу та норми чинного законодавства з метою визначення сутності та змісту державної політики у сфері електроенергетики. У результаті дослідження встановлено, що нині в науковій літературі та чинному законодавстві відсутній єдиний підхід до визначення даного поняття. Автором наголошено, що однозначність понятійного апарату впливає на ефективність правозастосовної практики органів публічної адміністрації. Зазначено, що нині для сучасної державної політики у сфері електроенергетики необхідними є розроблення та прийняття «діючого» стратегічного плану розвитку національної електроенергетики, що має містити конкретні дієві для нашої країни шляхи та механізми проведення реформ, у тому числі у сфері електроенергетики. Проте для реальної активізації дій лише прийняття зазначеної програми є недостатнім, оскільки діяльність органів публічної адміністрації повинна бути спрямована: по-перше, на створення нормативно-правової бази для заохочення вкладення довгострокових фінансових інвестицій; по-друге, на вдосконалення адміністративних процедур в електроенергетиці; по-третє, на формування системи стимулів інвестиційної діяльності в електроенергетиці. Обґрунтовано, що державна політика у сфері електроенергетики – це система нормативно закріплених заходів, що визначають зміст діяльності органів публічної адміністрації щодо ефективної реалізації відносин із приводу виробництва, передачі, розподілу, купівлі-продажу, постачання електричної енергії, забезпечення надійного, безпечного постачання електричної енергії, забезпечення ефективного функціонування ліквідного ринку електричної енергії, а також створення сприятливих умов для залучення інвестицій із метою забезпечення сталого розвитку електроенергетичної галузі. Окрему увагу приділено характеристиці складнощів під час реалізації державної політики у сфері електроенергетики, зокрема організаційним, структурно-інституційним, технологічним.Документ Консультативна юрисдикція Європейського суду з прав людини(Одеса : Гельветика, 2020) Бойко, Інна Семенівна; Бойко, І. С.; Boiko, Inna S.; Boiko, I. S.У статті проаналізовано консультативну юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Науково-професійне тлумачення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. ст. 47–49), Протоколу № 16 до неї, правил Регламенту Суду дало змогу класифікувати різновиди консультативної юрисдикції за суб’єктом права звернення до Суду: 1) консультативні висновки, які надаються за запитом Комітету Міністрів Ради Європи; 2) консультативні висновки, які надаються за запитом призначеного державою – учасницею Конвенції вищим судом або судовою установою, визначеного для цілей пункту 1 статті 1 Протоколу № 16 до Конвенції. Установлено, що консультативна юрисдикція ЄСПЛ не перетинається з компетенцією щодо розгляду спорів, тому перший запит від Комітету Міністрів Ради Європи був відхилений. Суд вирішив, що, оскільки запит стосувався критерію прийнятності звернень, тобто якщо в рамках механізму, встановленого Конвенцією СНД, справа вже прийнята до розгляду, то таке звернення підпадає під обмеження консультативної юрисдикції, передбаченої ст. 47 (2) Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Наступні два консультативні висновки, надані ЄСПЛ відповідно до ст. 47 Конвенції, стосувалися процедури обрання суддів Суду та мають прецедентне значення. Обґрунтовано, що ЄСПЛ виконує конституційну функцію, у межах якої він установлює стандарти у сфері захисту прав і свобод людини шляхом надання консультативних висновків. Саме ці документи створюються для того, щоб держави – учасниці Конвенції на національному рівні здійснили якісні зміни судових систем та судочинства, які, своєї чергою, допомагали б захистити права і свободи людини завдяки переходу з ex post (перед подією) на ex ante (після події) у вирішенні низки питань щодо тлумачення та застосування положень Конвенції на рівні певної держави. Просування конструктивного діалогу між Європейським судом з прав людини та національними судами або судовими установами слугуватиме подальшому впровадженню Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на національному рівні відповідно до принципу субсидіарності.Документ До питання недійсності господарського договору з підстав учинення господарських операцій з ознаками фіктивності (нереальності)(Одеса : Гельветика, 2020) Попелюк, Вадим Павлович; Попелюк, В. П.; Popeliuk, Vadym P.; Popeliuk, V. P.; Мустафаєв, Ю.; Mustafaiev, Yu.Статтю присвячено господарським операціям з ознаками фіктивності (нереальності), які можуть стати підставою для визнання договору недійсним. Оскільки укладання господарських договорів, а відповідно, і оформлення господарських операцій з ознаками фіктивності (нереальності) на підставі таких договорів – це проблема, яка стосується суб’єктів господарювання, котрі використовують відповідні документи для формування податкових показників по витратах із податку на прибуток та податкового кредиту з податку на додану вартість, що не виключає й інших податків. У статті розкрито сутність нереальної господарської операції, наведено її типові ознаки, зокрема розумної економічної причини (ділова мета); економічних наслідків за результатами здійснення господарських операцій незалежно від їх відповідного документального оформлення; визначених податкових наслідків суб’єкта господарювання за реально вчиненим ним правочином без урахування проміжних угод, що укладаються ним із метою мінімізації податкових зобов’язань. Проаналізовано, що судова практика за останні 10 років зазнає змін до більш сурового трактування законодавства не на користь суб’єктів господарювання, що проявляється в додаткових вимогах (доказах) правомірності вчинення господарських операції й які не передбачено чинним законодавством. Фактично судова практика йде шляхом з’ясування контрагента (ів) суб’єкта господарювання, а не з’ясування реальності господарської операції. Запропоновано зміни до положень законодавства як щодо забезпечення реальності господарської операції, так і для забезпечення дійсності господарських договорів, зокрема розповсюдження положень розумної економічної причини (ділової мети) не тільки на операції, здійснені з нерезидентами, а й на операції між резидентами та доповнення в положення Господарського кодексу України щодо господарських договорів.Документ Взаємодії поліції та суспільства у сфері реалізації правоохоронної функції(Одеса : Гельветика, 2020) Кубаєнко, Андрій Володимирович; Кубаєнко, А. В.; Kubaienko, Andrii V.; Kubaienko, A. V.У статті розглядаються проблемні питання взаємодії поліції та інститутів громадянського суспільства в Україні. Обґрунтовується найважливіша методологічна роль принципів у процесі взаємодії. Визначаються основні принципи ефективної організації взаємодії поліції та інститутів громадянського суспільства. Робиться низка конструктивних висновків щодо подальшого поступального розвитку взаємодії поліції та суспільства. Методологічна основа дослідження полягає у застосуванні як загальнонаукових прийомів і методів, так і спеціальних наукових методів, вироблених у правознавстві. Під час проведення дослідження особливу роль відіграли такі методи наукового пізнання: діалектичний, історичний, порівняльно-правовий, логічний, метод системно-структурного аналізу. Дослідження будувалося на основі узагальнення і системного аналізу наукових робіт, а також нормативно-правової бази. Вивчення чинної нормативно-правової бази в даній сфері, а також теоретико-методологічних проблем взаємодії поліції та інститутів громадянського суспільства в Україні дає змогу зробити висновок про те, що однією з її особливостей є причинно-наслідкова зумовленість. Кожна із взаємодіючих сторін виступає як причина іншої і, як наслідок, одночасного зворотного впливу протилежної сторони. Відзначається, що будь-яка взаємодія поліції та інститутів громадянського суспільства носить змінний характер та її якість залежить від рівня розвитку суспільства і держави. Проблеми взаємодії поліції та суспільства у сфері реалізації правоохоронної функції визначають необхідність вивчення особливостей взаємодії поліції та інститутів громадянського суспільства з метою підвищення ефективності функціонування органів поліції і свідчать про необхідність науково-практичних рекомендацій. У роботі наголошується на необхідності впровадження в діяльність поліції використання соціальних медійних засобів інформації для зміцнення і розвитку взаємодії з місцевим населенням та залученням громадськості до співпраці в процесі реалізації правоохоронної функції.Документ Застосування розсуду прокурором у процесі надання доручень та вказівок щодо проведення слідчих дій(Одеса : Гельветика, 2020) Торбас, Олександр Олександрович; Торбас, О. О.; Torbas, Oleksandr O.; Torbas, O. O.У статті аналізується розсуд прокурора у процесі надання доручень та вказівок щодо проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. Автор зазначає, що законодавець не уточнює, що саме розуміється під указівками та дорученням та як саме вони відрізняються між собою, адже у КПК використовуються обидва ці формулювання. Автор досліджує погляди різних науковців із вказаного питання та доходить висновку, що доручення надається слідчому прокурором у тому разі, коли прокурор на власний розсуд уважає за потрібне отримати в конкретному кримінальному проваджені докази. Тобто прокурор перед тим, як надати доручення слідчому, повинен: 1) проаналізувати матеріали кримінального провадження та оцінити вже зібрані докази; 2) встановити, які докази мають бути отримані задля встановлення обставин кримінального провадження, що підлягають доказуванню; 3) встановити, які слідчі чи інші процесуальні дії можуть бути проведені для отримання таких доказів; 4) сформувати відповідне доручення та ознайомити з ним слідчого. Указівки ж доцільно розглядати як реакцію прокурора на результати вже проведених процесуальних дій або на хід досудового розслідування загалом. Указівки надаються слідчому в тому разі, якщо, наприклад, були допущені помилки під час проведення однієї процесуальної дії та її необхідно провести повторно. Таким чином, автор робить висновок, що задля вибору між дорученням та вказівкою прокурор найперше повинен оцінити стан досудового розслідування та якої форми впливу потребує таке провадження – встановлення процесуальних дій, які ще не були проведені та у процесі проведення яких можуть бути отримані докази, котрі мають значення для кримінального провадження, або усунення недоліків попередніх процесуальних дій та негайний вплив на хід досудового розслідування зі сторони процесуального керівника. У статті узагальнюється, що під час прийняття відповідних рішень прокурор найперше у своєму розсуді має опиратись на стан кожного конкретного кримінального провадження та завдання, котрі мають бути виконані на відповідному етапі досудового розслідування, адже кримінальне процесуальне законодавство не містить конкретних правил, за яких прокурор зобов’язаний надавати слідчому вказівки або доручення.Документ Деякі дискусійні аспекти підстав виникнення права приватної власності(Одеса : Гельветика, 2020) Некіт, Катерина Георгіївна; Некіт, К. Г.; Nekit, Kateryna H.; Nekit, K. H.У статті аналізуються існуючі позиції щодо співвідношення понять «способи» та «підстави» набуття чи припинення речових прав. Підтримується висновок, що підстави та способи набуття права власності об’єднані однією метою, оскільки спрямовані на досягнення одного кінцевого результату – набуття особою права власності. Однак якщо для підстави виникнення речового права важливим є сам факт здійснення особою юридично значущої дії, то для способу головною є форма вчинення такої дії. У статті також проаналізовано критерії класифікації підстав виникнення права власності. Досліджено аргументи на користь використання критерію волі та критерію правонаступництва для класифікації підстав виникнення права власності. Зроблено висновок, що стосовно підстав виникнення права приватної власності жодний із наведених критеріїв не є оптимальним, тому доцільно погодитися з позицією, відповідно до якої первинний чи похідний характер підстави виникнення права власності ставляться у залежність від наявності попереднього власника майна, що набувається. Зазначається, що вказаний підхід має рацію, оскільки, наприклад, знімає дискусію щодо такої підстави виникнення права власності, як націоналізація. Перш за все слід зазначити, що, розглядаючи націоналізацію крізь призму права приватної власності, ця підстава є не підставою виникнення, а навпаки – підставою припинення прав приватної власності. По-друге, прихильники критерію волі відносять націоналізацію до первинних підстав виникнення права власності, оскільки у цьому разі право власності у держави виникає всупереч волі попереднього власника. З іншого боку, прихильники критерію правонаступництва вважають націоналізацію похідним способом виникнення права власності, оскільки у цьому разі має місце наступництво в правах. У статті також зроблено висновок про необхідність розглядати главу 24 ЦК України у сукупності зі ст. 11 ЦК України. Зазначено, що за загальним правилом судове рішення не є підставою виникнення права власності. Як випливає з ч. 5 ст. 11 ЦК України, цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, установлених актами цивільного законодавства (зокрема, це передбачено у ст. ст. 335, 376 ЦК України). В інших випадках судове рішення не може розглядатися як підстава набуття права власності.Документ Зміна або розірвання договору у зв’язку з істотною зміною обставин(Одеса : Гельветика, 2020) Гончаренко, В.; Honcharenko, V.У статті охарактеризовані теоретичні та практичні питання зміни або розірвання договору у зв’язку з істотною зміною обставин. Визначено, що в разі істотної зміни обставин за цивільним законодавством України належне виконання договору є можливим, але істотно ускладненим. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Істотна зміна обставин може бути кваліфікована як вид непереборних (непередбачуваних) обставин. Проблема співвідношення таких видів непереборних обставин, як непереборна сила та випадок, та обставин, що істотно змінилися, на сьогодні не знайшла свого відображення в цивілістичній літературі. У судовій практиці також відсутній єдиний підхід до вирішення спорів щодо зміни умов договору чи його розірвання з огляду на істотну зміну обставин, що робить виконання договору надмірно обтяжливим. У роботі розглянуто питання про співвідношення понять «істотна зміна обставин» та «комерційний ризик». Договір може бути розірваний або змінений, оскільки сторони не могли розумно передбачити відповідні ризики під час його укладення, або оскільки прийнятий боржником на себе ризик виявився надзвичайно обтяжливим і в будь-якому випадку істотно порушує майнові інтереси однієї зі сторін. За загальним правилом, сторони не мають права вимагати зміни або розірвання договору за ст. 652 ЦК України. Законодавець надає перевагу розірванню договору в разі істотної зміни обставин, ніж можливості внесення змін до наявного договору за рішенням суду. Основними наслідками істотної зміни обставин, якими сторони керувалися під час укладення договору, є: 1) зміна умов договору при збереженні самого договору в силі за згодою сторін або за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом, або 2) розірвання договору за згодою сторін або за рішенням суду. На підставі проведеного дослідження запропоновані зміни до цивільного законодавства України.Документ Особливості правового статусу дитини у Цивільному кодексі України(Одеса : Гельветика, 2020) Курило, Тетяна Вячеславівна; Курило, Т. В.; Kurylo, Tetiana V.; Kurylo, T. V.; Баранкевич, А. В.; Barankevych, A. V.Статтю присвячено проблематиці розуміння поняття «дитина» та з’ясуванню значення такого у Цивільному кодексі України з метою розуміння правового статусу дитини у цивільному праві, уніфікації використання терміна «дитина» у законотворчій та правозастосовній діяльності. Здійснено аналіз використання поняття «дитина» у нормах міжнародних правових актів, які ідейно та нормативно впливають на формування національного права. Проаналізовано формулювання поняття «дитина» у Конвенції про права дитини, яка є концептуальним міжнародним правовим актом із захисту прав дитини. На підставі системного аналізу міжнародних договорів щодо захисту прав дітей зроблено висновок, що момент набуття статусу дорослої особи пов’язаний не лише з досягненням певного віку, а й зі здатністю самостійно виконувати ті чи інші дії, бути самостійним учасником тих чи інших правовідносин, нести персональну відповідальність. У статті досліджено використання законодавцем терміна «дитина» у нормах Сімейного та Цивільного кодексів України. Виокремлено критерії, які є визначальними для «дитини» як учасника цивільних правовідносин. Проаналізовано випадки, за яких фізична особа, яка хоча й досягла повноліття, але не має повної цивільної дієздатності. Наведено умови надання цивільної дієздатності особі, яка не досягла повноліття, а також збереження за повнолітньою фізичною особою тих прав, які вона мала до досягнення нею повноліття. Звертається увага на особливості набуття дитиною цивільної право- та дієздатності у сфері особистих немайнових прав, а також на специфіку захисту прав зачатої, але ще не народженої особи. У результаті проведеного комплексного аналізу норм міжнародних актів та національного законодавства зроблено висновок, що у цивільному законодавстві поняття «дитина» розкривається не лише через особливості психофізіологічних (вікових) та соціальних якостей, що характерно для сімейного законодавства, а й через специфіку прав та обов’язків, носіями яких є фізична особа. Вказано, що, надаючи дитині як учаснику цивільних правовідносин повну цивільну дієздатність, доцільно враховувати не лише психосоціальний аспект розвитку дитини, а й матеріальне становище такої.Документ Юрисдикція справ про скасування наказів Міністерства юстиції України щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав(Одеса : Гельветика, 2020) Антонюк, О. В.; Antoniuk, O. V.У статті досліджено питання судової юрисдикції справ про скасування наказів Мін’юсту щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Проаналізовано правові позиції Верховного Суду щодо зазначеного питання та конкретизовано обставини, що визначають приналежність зазначених справ до цивільної, господарської і адміністративної юрисдикції. Установлено, що участь Мін’юсту та державного реєстратора як співвідповідача у справі, в якій оскаржується наказ Мін’юсту, не є достатньою ознакою адміністративної юрисдикції. Якщо відповідний позов подано для вирішення спору з іншою особою щодо речового права, то участь цих суб’єктів публічного права не змінює приватноправовий характер спору. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється. Не належить до адміністративної юрисдикції спір, в якому необхідно надати правову оцінку правомірності як оскаржуваного наказу Мін’юсту, так і набуття права на нерухоме майно та відповідних реєстраційних дій. Якщо порушення своїх прав позивач убачає у наслідках рішення Мін’юсту та (або) державного реєстратора, які він уважає неправомірними, а ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, то визнання таких рішень незаконними є способом захисту цивільних прав та інтересів, а справа належить залежно від суб’єктного складу до цивільної або господарської юрисдикції. Якщо спір стосується виключно здійснення державної реєстрації речового права, а не законності фактів, що були підставою для вчинення реєстраційних дій, то він не є спором про право та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У такому разі об’єднання в позовній заяві вимог про поновлення реєстраційних записів і скасування наказу Мін’юсту не виключає адміністративної юрисдикції спору, оскільки поновлення реєстраційних записів є наслідком визнання незаконним і скасування такого наказу. Справи за позовами державних реєстраторів щодо скасування наказів Мін’юсту (зокрема, щодо застосованої до позивача санкції за допущені порушення) належать до адміністративної юрисдикції.Документ Щодо неприпустимості свавільного обмеження права особи на самовираження(Одеса : Гельветика, 2020) Гуйван, П. Д.; Huivan, P. D.Дану наукову працю присвячено дослідженню актуальної проблематики стосовно юридичного унормування порядку здійснення одного з основоположних прав людини – на вільне вираження своїх поглядів і думок. У цьому контексті проаналізовано основні міжнародно-правові акти, що визначають концептуальні засади політики в галузі регулювання діяльності мас-медіа та державних інституцій у даній сфері. У роботі наголошується, що законодавство та практика правозастосування мусять звертати пильну увагу на принципи, що характеризують «демократичне суспільство», й у цьому свобода самовираження є однією з найважливіших основ такого суспільства, однією з основних умов її прогресу та розвитку кожної людини. Поняттям «свободи преси» охоплюється не лише вільний вибір суб’єктом змісту, а й способу, форми та технічних засобів самовираження. При цьому наголошується, що журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Тож за позицією Європейського суду погляди, висловлені в сильних образах чи з перебільшенням, також користуються захистом, особливо у разі обговорення суспільно важливих питань. Але, виходячи з необхідності забезпечення дотримання пропорційності втручання, під час розгляду подібних справ обов’язково необхідно здійснювати розмежування фактів та оціночних суджень. Водночас користування вказаними правами накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність, обсяг яких залежить від положення особи, що здійснює свободу вираження поглядів, та від технічного засобу, що використовується. Підкреслюється, що для мас-медіа та журналістів обов’язки зводяться до правдивого і неупередженого висвітлення матеріалів, уникаючи порушення прав особи на приватність, особливо щодо недоторканості її честі та репутації. Поширення повідомлень має базуватися на принципі достовірності, що забезпечується відповідними засобами перевірки й доказів, а також ґрунтуватися на неупередженості подання, опису й розповіді. Постулюється, що свобода слова не є абсолютною, вона може бути обмежена. Але подібні обмеження повинні бути встановлені законом, переслідувати правомірну мету та бути необхідними і пропорційними переслідуваній меті.Документ Особливості реалізації права на участь у місцевому самоврядуванні: аналіз крізь призму забезпечення принципу рівності чоловіка та жінки(Одеса : Гельветика, 2020) Cтрільчук, Віталій Ананійович; Cтрільчук, В. А.; Ctrilchuk, Vitalii A.; Ctrilchuk, V. A.У статті досліджено особливості, а також проблеми реалізації права на участь у місцевому самоврядуванні, безпосередньо пов’язані із забезпеченням принципу рівності чоловіка та жінки в Україні. Адже в сучасному суспільстві очевидною є проблема, пов’язана з дискримінацією за ознакою статті. Власне, вона має не тільки локальний, але і глобальний характер, що ще більше актуалізує необхідність відповідного дослідження. Забезпечення рівності за ознакою статті, розширення прав та можливостей усіх жінок (Ціль № 5), скорочення нерівності всередині країн (Ціль № 10) є Глобальними цілями стійкого (збалансованого) розвитку, які світова спільнота зобов’язується досягти до 2030 року. Аналіз як нормативних, так і прикладних аспектів прояву цієї проблематики дає підстави стверджувати про неналежну врегульованість вітчизняним муніципальним законодавством цього питання, зокрема відсутність дієвого механізму забезпечення принципу рівності чоловіка та жінки у сфері місцевого самоврядування, подекуди його невідповідність міжнародно-правовим (європейським) стандартам. Серед важливих кроків, спрямованих на реальне досягнення зазначених цілей на національному, а також вітчизняному муніципальному рівнях є необхідність у вивченні та застосуванні відповідного позитивно апробованого досвіду провідних зарубіжних країн, його врахування безпосередньо в українській практиці муніципально-правового регулювання відносин, пов’язаних із забезпеченням рівних можливостей людини брати участь у місцевому самоврядуванні, незалежно від ознаки статі, усунути в цьому питанні будь-які обмеження чи привілеї за вказаною ознакою. Такий підхід засвідчуватиме реальне, а не декларативне слідування загальновизнаним інститутам демократії, прагнення українського суспільства та держави побудувати модель місцевого самоврядування на зразок провідних європейських країн, де як чоловіки, так і жінки матимуть абсолютно однакові можливості брати активну участь в управлінні місцевими справами, де як у діяльності органів місцевого самоврядування, так і в безпосередньому представництві інтересів територіальних громад буде прослідковуватись паритет за ознаками статі, подолання в соціумі пов’язаних із цим помилкових стереотипів.Документ Правова природа публічного адміністрування у діяльності органів державної виконавчої влади(Одеса : Гельветика, 2020) Журавель, Ярослав Володимирович; Журавель, Я. В.; Zhuravel, Yaroslav V.; Zhuravel, Y. V.Статтю присвячено аналізу питань поняття та сутності публічного адміністрування в діяльності органів державної виконавчої влади. Проаналізовано різні погляди вітчизняних учених щодо розуміння публічного адміністрування, які базуються на зарубіжному досвіді. Наголошено, що з метою встановлення практичного значення та конкретної спрямованості публічного адміністрування і задоволення публічного інтересу його слід розглядати як форму діяльності суб’єктів публічного адміністрування, до яких відносяться й органи державної виконавчої влади. Вказано, що до сфер, якими охоплюється зміст публічного адміністрування, можна віднести розпорядчу діяльність щодо прийняття нормативних актів, спрямованих на реалізацію або виконання законодавчих актів, у межах нормативно визначеної компетенції; адміністрування адміністративних послуг; безпосереднє надання адміністративних послуг; прийняття адміністративних актів (рішень) та контроль над їх реалізацією; внутрішню діяльність суб’єктів публічного адміністрування, за допомогою якої забезпечується можливість здійснення публічного адміністрування. Відзначено, що неврахування всіх складників є перешкодою до забезпечення належного правового захисту отримувачів адміністративних послуг, що з’ясовано на прикладі реєстрації територіальними органами Держпраці декларації відповідності матеріально-технічної бази вимогам законодавства з питань охорони праці. Зроблено висновок, що публічне адміністрування в діяльності органів державної виконавчої влади – це нормативно передбачена діяльність органів державної виконавчої влади, яка має організаційний та розпорядчий зміст, спрямована на виконання законів та інших нормативно-правових актів із метою задоволення публічного інтересу.
- «
- 1 (current)
- 2
- 3
- »