Юридичний вісник №3/2021
Постійний URI для цього зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Юридичний вісник №3/2021(Одеса : Гельветика, 2021)Документ Права людини та громадянина в конституційних актах Української Народної Республіки(Одеса : Гельветика, 2021) Єфремова, Наталя Володимирівна; Єфремова, Н. В.; Yefremova, Natalia V.У статті досліджено питання розвитку доктрини природного права людини та його реалізації в конституційних актах Української Народної Республіки 1917–1918 років. У статті були пояснені причини змін у ставленні до проблеми захисту природних прав людини на початку ХХ ст. Керівники Української Центральної Ради добре розуміли, що відродження національної державності є неможливим без чіткого юридичного визначення статусу громадянина України. Особливо актуальною ця проблема стала після проголошення Третього універсалу, коли відбулось оголошення про відродження Української держави. Українська влада встала на захист життя людини та її гідності, свободи слова, друку, віросповідання. Громадянам країни гарантувались певні політичні і соціальні права без різниці статі та віку громадян. Але впроваджуючи новаторські для того часу погляди, члени Української Центральної Ради вагалися стосовно остаточного вирішення питання застосування «трудового принципу». Він фактично впроваджував нерівність громадян держави за ознаками їх соціально-класового походження, що є відвертим порушенням основного принципу правової держави – рівності усіх громадян перед законом. Частина рішень, реалізованих у конституційних актах УНР, таких, наприклад, як запровадження націоналізації землі, приватних фабрик, заводів і банків, коли приватний власник лишався беззахисним перед державою, неможливо назвати правовими. Зміст багатьох конституційних актів, виданих УЦР, містить положення щодо захисту прав представників національних меншин і це невипадково, бо в УНР добре усвідомлювали необхідність врегулювання «національного питання» як одного з найскладніших у державі. Але на заваді успішного розвитку доктрини захисту основних прав людини і громадянина в Українській Народній Республіці постали не тільки такі чинники, як брак правників та низька правова обізнаність громадян країни. Реальне обмеження прав людини і громадянина в Українській Народній Республіці було запроваджено командуванням німецьких окупаційних військ всупереч волі українського легітимного уряду.Документ Принципи УНІДРУА: інструментальне призначення та місце в концепті lex mercatoria(Одеса : Гельветика, 2021) Нагнибіда, Володимир Іванович; Нагнибіда, В. І.; Nahnybida, Volodymyr I.У статті досліджуються підстави застосування Принципів міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) як джерела застосовного матеріального права при вирішенні спорів у порядку міжнародного комерційного арбітражу. Аналізуються положення арбітражних регламентів та актуальна арбітражна й судова практика з цих питань. Обґрунтовано, що використовуване в тексті сучасних арбітражних законів формулювання «норми права» й дозволяє в таких випадках звертатись арбітрам до позанаціональних правових регуляторів на противагу національним правопорядкам. Визначено, що в розрізі допустимості вибору сторонами як застосовного до суті спору права позанаціональних джерел дискусія в арбітражному середовищі ведеться, насамперед, зважаючи на відмінності у формулюваннях в міжнародних документах та національних законах, частина з яких оперує лише терміном «право» (law), а інша – використовує поняття «норм права» (rulesoflaw), ґрунтуючись на тому, що в другому з варіантів немає прив’язки до певної правової системи Встановлено, що Принципи УНІДРУА як гнучкий правовий інструмент та яскравий приклад нормативного втілення в одному джерелі правил, що складають суть так званого «м’якого права» («softlaw»), може використовуватись сторонами та арбітрами як застосовне матеріальне право при вирішенні спору в порядку міжнародного комерційного арбітражу достатньо багатосторонньо. Вони охоплюють безпосереднє застосування при прямому виборі Принципів УНІДРУА з цією метою і слугують виявом «загальних принципів права», «lex mercatoria», «звичаїв міжнародної торгівлі», до яких відсилають сторони в арбітражному застереженні як до застосовного до суті спору права (норм права), а також будуть корисними за відсутності вибору матеріального права як такого чи виявляться в ролі загальновизнаної інтерпретації поширених у практиці міжнародного комерційного обороту принципів і правил за їх субсидіарного застосування тощо.Документ Методологічні підходи «де-юре» та «де-факто» в контексті пізньоантичної і ранньосередньовічної історії міжнародної правосуб’єктності(Одеса : Гельветика, 2021) Мельник, Володимир Петрович; Мельник, В. П.; Melnyk, Volodymyr P.Стаття присвячена важливому питанню історії та теорії держави і права – співвідношенню понять «де-юре» та «де-факто». Особливості методологічної кореляції демонструються на історичних прикладах імперій періодів пізньої античності та раннього середньовіччя. Філософсько-правовий дискурс кореляції «де-юре» та «де-факто» криється в фундаментальній суперечці двох підходів – чисто юридичного та чисто політологічного (політичного). Перший базується на визначенні ідеального стану справ, тоді як другий відображає реальність з усіма її відхиленнями від ідеального теоретизування. Відтак головна відмінність історико-юридичного тлумачення державної історії, на відміну від тлумачення політологічного, полягає в наявності норм та формальностей, що жодним чином не можуть бути піддані законодавчому сумніву (водночас, вони сумнівні з позицій буденної життєвої практики). Для прикладу, феномен «імперської» влади полягає у її «вселенському», «світовому» масштабі. Цей юридичний «факт» не піддавався жодним сумнівам ані в нормативно-правовій базі, ані в дипломатичних практиках означеної доби. Лише «імперії» могли вважатися «джерелом державності»; імператори роздавали титули та достоїнства «царів», «каганів», «королів», «князів», «герцогів», «графів» тощо. Не дарма термін «суверенітет» походить від латинського поняття «сюзеренітет». З огляду на юридичний «факт» імперської наддержавності (імперії сприймались та уявлялись як сукупності-співдружності держав, «царства царств») тільки взаємне визнання імперіями одна одної могло бути інституціональної базою для творення системи міжнародного права. Ця система, відповідно, розвивалась на основі інституту міжнародної правосуб’єктності, де взаємним визнанням суб’єктності послуговувались виключно імперії зі «вселенськими амбіціями». Наше визначення стосується насамперед Східної Римської імперії (Візантії), Перського царства (Ірану), Кушанського царства (Індії) та пізньоантичної Хань Чао (Китайської імперії). Окремо, перебуваючи в контексті історії міжнародної правосуб’єктності, стаття покликана ознайомити читачів із триступінчастою методикою обробки історичних фактів (локальні події, міжнародні події, суб’єктивна інтерпретація). Відтак ґенеза української державності (київсько-руської) подається та вписується в контекст оповідання як локальний аспект міжнародної історії, що може по-різному інтерпретуватися істориками, політологами та юристами. Теорія візантійського походження юридичних форм Київського князівства має на меті підтвердження невідповідності політичного (політологічного) та юридичного (історико-правового) розуміння феномену ґенези державних утворень.Документ Вплив сеймової діяльності на еволюцію українських суспільно-політичних течій другої половини ХІХ – початку ХХ ст.(Одеса : Гельветика, 2021) Криховецький, Іван Зеновійович; Криховецький, І. З.; Krykhovetskyi, Ivan Z.У статті визначається ступінь впливу Галицького крайового сейму на процес еволюції основних ідеологем представників русофільської та народовської течій, а також встановлюються засадничі принципи організації радикального руху, його партійного оформлення. Характерно, що на момент свого створення та ідеологічного оформлення ані русофіли, ані народовці у 1860–1880-х рр. не були готові до самостійної політичної діяльності. Перші розуміли ініціативи поляків із підтримки народовців, такі як бажання «розсварити русинів», а другі в порозумінні бачили можливість легально і з правової точки зору відстояти власні національно-культурні інтереси. Створення та діяльність Галицького сейму мали вагомий вплив на український суспільно-політичний рух. По-перше, відбулася його чітка структуризація і виокремлення ідеологічних засад русофільства та народовства. По-друге, протистояння з польською сеймовою більшістю в стінах сейму змушувало українців, незважаючи на ідеологічні відмінності, проводити спільну політику. Такий компроміс спостерігався до початку 1890-х рр., коли русофіли не скомпрометували себе остаточно співпрацею з імперією Романових. Натомість народовці на чолі з Ю. Романчуком і декларуванням угодовських тенденцій із поляками та австрійцями змогли очолити національний провід. Одночасно саме під впливом сеймової діяльності відбувся процес політизації національного руху, а перша партія була заснована представниками нової радикальної течії та народовцями у 1890 р. Загравання русофілів із ідеями панславізму призвели до того, що Російська імперія звернула на них увагу і надавала їм певну допомогу. Для підтримки русофілів імперія Романових вдавалася і до різного роду зловживань, і просування в політичний простір Австрії вигідних їй політиків. Польський політикум Галичини почав підтримувати народовців як єдину силу, що могла сформувати альтернативу русофілам. Підтримка поляками народовців була закономірною з огляду на бажання перших налагодити політичний компроміс.Документ Адміністративно-правові засоби захисту публічного інтересу(Одеса : Гельветика, 2021) Бліхар, Марія Миронівна; Бліхар, М. М.; Blikhar, Mariia M.Стаття присвячена дослідженню значення узгодження державного, суспільного, приватного та індивідуального інтересів у різних сферах суспільного життя у контексті розвитку України як правової і демократичної держави. Обґрунтовано, що найчастіше стикування цих інтересів відбувається у формі конфліктного протистояння зацікавлених сторін, оскільки вони відстоюють взаємозаперечувальні інтереси в певних суспільних відносинах у площинах «публічний – приватний», «публічний – суспільний» чи «публічний – державний». Запропоновані способи правового розв’язання конфлікту, що обґрунтовують необхідність вирішення питання захисту публічного інтересу як способу задоволення інтересів, прав, дотримання обов’язків усіма зацікавленими сторонами та суспільством загалом. Отже, доведено, що питання співвідношення публічного і приватного інтересів у різних видах суспільних відносин постає особливо актуальним у час, коли правова система України перебудовується на максимальне узгоджене врахування інтересів усіх сторін цих відносин та їх відображення в історичному розвитку і процесі становлення правової системи демократичної держави. В межах правової практики наголошено на важливості правової організації захисту публічного інтересу всіх учасників суспільних відносин, зокрема й правовідносин, спонукає державу до необхідності врегулювання та адміністративно-правового забезпечення цього важливого сегмента системи права в Україні. Значна частина правового врегулювання питань захисту публічного інтересу належить до сфери адміністративного права. У контексті проведеного дослідження з’ясовано, що принципи верховенства права й визначення людини як найвищої соціальної цінності у суспільстві закріплені в Конституції України, визначення шляху розвитку України як соціальної держави стало підґрунтям для перегляду правових доктрин і механізмів захисту інтересів членів суспільства. У цьому розумінні публічний інтерес виступає як спосіб задоволення різних суспільних потреб: і публічних, і приватних, що сприяє виникненню, розвитку та еволюції суспільних відносин, важливих для всього суспільства. Сторони, що впливають на формування публічного інтересу, можуть мати різний правовий статус, тобто сукупність прав та обов’язків, що впливатиме на різні аспекти забезпечення функціонування та реалізації цього публічного інтересу. Врешті обґрунтовано тезу, відповідно до якої у зв’язку з нормативною невизначеністю категорії «публічний інтерес» в адміністративному праві немає дієвих механізмів його реалізації й захисту, що унеможливлює здійснення функції участі громадськості в ухваленні управлінських рішень та контролі за їх виконанням.Документ До питання визначення поняття «адміністративне законодавство України»(Одеса : Гельветика, 2021) Головко, Катерина Володимирівна; Головко, К. В.; Holovko, Kateryna V.Мета статті – рекомендувати підхід до визначення поняття «адміністративне законодавство України». Автор починає з того, що приклад застосування поняття «законодавство» у широкому розумінні можна знайти у практиці правозастосовних органів. Так, Конституційний Суд України у 1998 році розглядав сутність та зміст поняття «законодавство», однак не загалом, а лише у контексті певної сфери правового регулювання. Відповідно до описової частини Рішення у справі про тлумачення терміна «законодавство» у статті проаналізовано положення цього рішення та резюмовано, що ніякі його положення не свідчать про те, що єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні прагнув надати універсальну дефініцію поняттю «законодавство». Натомість очевидно, що Суд зосередив свою увагу лише на питанні щодо контрактів як особливої форми трудового договору, яке поставили суб’єкти звернення. Констатовано, що до системи документів, які у сукупності становлять адміністративне законодавство України, слід включити Конституцію України та закони України, адже будь-який учений, формулюючи дефініцію поняття «законодавство», не оминає їх своєю увагою. Виходячи з цього, склалося поняття «законодавство» у вузькому розумінні, яке застосовується лише до законів України, але поки що у сучасній українській юридичній літературі подібні приклади майже відсутні. Для сучасних адміністративно-правових досліджень навряд чи правильним буде застосовувати поняття «законодавство» у вузькому значенні та обмежитись лише класифікацією законів України, які регламентують суспільні відносини, що становлять предмет адміністративного права. Рекомендовано приділити увагу також нормативно-правовим актам органів та посадових осіб місцевого самоврядування та іншим документам. Застосування поняття «законодавство» у широкому розумінні, тобто не тільки як сукупності законів України, ставить питання визначення кола тих нормативно-правових актів, які будуть охоплюватись цим поняттям. У цьому полягають перспективи подальших досліджень.Документ Суб’єкти як елемент цивільних процесуальних правовідносин(Одеса : Гельветика, 2021) Діденко, Лариса Василівна; Діденко, Л. В.; Didenko, Larysa V.У статті підкреслено, що дослідження суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин усе ще не втрачає своєї актуальності, адже з огляду на масштабний елементний склад такого інституту, його складники нині отримали замало наукової уваги та аналізу. Тобто, незважаючи на встановлене загальноприйняте розуміння того, хто може бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, дослідження їх різновидів натепер перебувають на незадовільному рівні. Зазначено, що зміст та сутність категорії суб’єктів у кожній окремій справі відрізняється, а отже, питання поняття та ознак суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, їх класифікації та правового статусу потребують повноцінного комплексного дослідження. У статті обґрунтовано, що дослідження суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин у вітчизняній науці здійснюються регулярно, втім більшість праць мають досить поверхневий характер і, як наслідок, питання, пов’язані з учасниками цивільного процесу, в основному розглядаються у контексті норм чинного Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV. Визначено склад суб’єктів права і правовідносин, що дозволяє, зокрема, розмежувати суміжні галузі права, вирішити питання про сферу регулювання, про те, чи є суб’єктами процесуального права інші юрисдикційні органи, крім суду. Вивчення питання про суб’єктів цивільного процесуального права має теоретичне і практичне значення, оскільки значною мірою цивільно-процесуальний метод регулювання суспільних відносин характеризується правовим становищем суб’єктів, засобами впливу на їх поведінку, їх правами та обов’язками. Зазначено, що суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин є суд, індивідуальні й колективні суб’єкти права, держава та її структурні одиниці, а також соціальні спільноти, яким належить активна роль у процесі цивільного судочинства, які виступають реалізаторами специфічних юридичних властивостей – суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, повноважень, що знаходять свою реалізацію у вступі у цивільне процесуальне правовідношення та використанні в них своєї правосуб’єктності.Документ Legal protection of geographical indications(Одеса : Гельветика, 2021) Мазуренко, Світлана Вікторівна; Мазуренко, С. В.; Mazurenko, Svitlana V.Використання засобів індивідуалізації є надзвичайно важливим для здійснення економічної діяльності. На додаток до розрізняльної функції, засоби індивідуалізації покликані інформувати споживачів про якість та джерело походження товарів, послуг, а також просувати товари та послуги. Засоби індивідуалізації є важливими складовими ділової репутації суб’єкта господарювання, оскільки думка споживачів, конкурентів та інших осіб щодо суб'єкта господарювання пов’язана, насамперед, з індивідуальними позначеннями. Зміст терміна «засоби індивідуалізації» не обмежується цими трьома об’єктами інтелектуальної власності і охоплює багато інших позначень, що використовуються для ідентифікації у сфері цивільних правовідносин. Розвиток глобальної інформаційної мережі (Інтернет) призвів до розширення традиційного переліку індивідуалізованих засобів інтелектуальної власності. Пошукові системи, що використовуються для звернення до інформаційних ресурсів в Інтернеті та ідентифікації товарів та послуг, їх виробника або географічного зазначення, викликають високу ймовірність конфліктів між суб’єктами прав на доменні імена, торговельні марки, назви підприємств та географічні зазначення. Географічні зазначення є засобами індивідуалізації товарів. На міжнародному рівні вже склалася і діє досить розгалужена і ефективна система правової охорони географічних зазначень. Використання джерел походження товару є важливим інструментом покупця про походження продуктів з визначеною якістю. Зазначення походження товару можуть бути використані для промислових і сільськогосподарських для зазначення джерела походження товарів і послуг. Одна із цілей використання складається у сприянні торгівлі шляхом інформування продуктів та повинна бути доступною для використання усіма виробниками в цьому районі. За рахунок своєї функції індивідуалізації географічне зазначення повинно виділяти із маси однорідних товарів товари, що володіють у порівнянні з іцими товарами особливими властивостями. Традиційна державна підтримка виробників багатьох країн із розвиненою ринковою економікою призвела до створення і становлення всієї сучасної системи охорони та захисту найменувань місць походження товарів. З іншого боку, у країнах з невисоким рівнем сільськогосподарського виробництва охорона найменувань місць походження товарів виглядає щонайменше передчасною. У багатьох країнах важко встановити товари, місце походження яких вказує на їх особливу якість. Якщо ця продукція призначена в основному для внутрішнього споживання і не є конкурентоспроможною на зовнішніх ринках як за якісними, так і за ціновими характеристиками, охорона найменувань місць їх походження не є актуальною, виглядає надуманою і є зайвою. Зазначення походження товарів може мати словесну, зображувальну форму, виступати у вигляді національного символу, географічної карти тощо. Водночас зазначення походження товарів слід відрізняти від загальновживаних позначень товарів певного виду, не пов’язаних із конкретною місцевістю їх виготовлення, незважаючи на те, що вони містять назви географічних об’єктів.Документ Категорія «істина» в адміністративному судочинстві: до постановки питання(Одеса : Гельветика, 2021) Арабаджи, Наталя Борисівна; Арабаджи, Н. Б.; Arabadzhy, Natalia B.У статті здійснено аналіз категорії «істина» в адміністративному судочинстві. Розкрито науково-правовий аспект поняття істини, сутність та зміст терміна «істина», мету, завдання та вимоги встановлення істини в адміністративному процесі. Визначено, що під істиною в юридичній науці розуміється адекватне відображення об’єкта, який пізнається суб’єктом, відтворення його таким, яким він існує сам по собі, незалежно від людини та її свідомості. Доведено, що процедурою встановлення істинності пізнання є доказування. Визначено, що доказування здійснюється за допомогою умовиводів, тобто розумових дій, що пов’язують у кінці думки різноманітного змісту, а також логічних висновків, що ґрунтуються на «зовнішніх засобах» шляхом словесного запису думок чи їх формалізації, тобто доказування в процесі встановлення істини в адміністративному процесі пов’язане насамперед з традиційною чи формальною логікою. З’ясовано, що процес встановлення істини в адміністративному судочинстві також пов’язується із доказуванням. Визначено поняття доказів та процесу доказування в адміністративному судочинстві. Так, під доказуванням в адміністративному судочинстві розуміється урегульована процесуальним законодавством, підпорядкована законам логіки діяльність, що спрямована на встановлення об’єктивної істини в адміністративній справі та ухвалення обґрунтованого і законного рішення. Розглянуто принцип об’єктивної істини в процесі доказування як головний важливий принцип адміністративного судочинства, який передбачає, що діяльність органів управління підпорядкована на вимогу глибокого і всебічного вивчення обставин справи в ході застосування адміністративно-правової норми. Окреслена основна роль та значення доказування у справах про адміністративне правопорушення. Описано елементи та етапи процесу доказування в адміністративному судочинстві. Наведено класифікацію доказів в адміністративному процесі. Проаналізовані напрями використання доказів у адміністративно-процесуальному аспекті. Проаналізовано інститут забезпечення доказів. Таким чином, доведено, що основою встановлення істини у адміністративному судочинстві є робота з доказами.Документ Збереження нотаріусом професійної нотаріальної таємниці(Одеса : Гельветика, 2021) Денисяк, Наталя Миколаївна; Денисяк, Н. М.; Denysiak, Natalia M.Є чимало професій, з представниками яких людина може не зіткнутися протягом усього життя. А є такі професії, без яких жодне суспільство не може існувати. Це – лікарі, вчителі, нотаріуси. Зважаючи на значний попит на нотаріальні послуги, можемо констатувати, що більшість громадян протягом життя обов’язково користується послугами нотаріусів, навіть неодноразово. Визначено, що нотаріальна таємниця – сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої, відповідної особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права та обов’язки і т.д. Законом передбачено, що нотаріус не має права виступати як свідок стосовно відомостей, які становлять нотаріальну таємницю та стали відомі нотаріусу у зв’язку із вчиненням нотаріальних дій, окрім випадків, коли цього вимагають особи, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. Нотаріус повинен зберігати таємницю навіть у тих випадках, коли його діяльність обмежується наданням правової допомоги чи ознайомленням з документами і нотаріальна дія або дія, яка прирівнюється до нотаріальної, нотаріусом не вчинялася. Зазначено, що наведене законодавче визначення поняття нотаріальної таємниці нині не просто не дає належного правового обґрунтування визначення обсягу та меж тієї інформації, що не має розголошуватися нотаріальними органами, а навпаки, потребує ретельного наукового дослідження, роз’яснення, тлумачення та уточнення, особливо з огляду на те, що зазначена конкретна інформація може бути предметом судового слухання під час розгляду тієї чи іншої цивільної справи, і в кожному конкретному випадку необхідно буде визначатися із можливістю або, навпаки, неможливістю нотаріуса свідчити про такі обставини. Підкреслено, що нотаріальний процес характеризується низкою принципів, які забезпечують виконання завдань нотаріату, являють собою найбільш загальні правові вимоги до вчинення нотаріальної діяльності, відбивають правовий характер нотаріального провадження та обов’язково знаходять своє закріплення у відповідних нормах права. Одним із принципів, що найбільшою мірою відображають специфічну сутність нотаріальної діяльності, є принцип дотримання нотаріальної таємниці, адже, на відміну від судів, які розглядають і вирішують цивільні справи відкрито і гласно, нотаріуси й посадові особи, що вчиняють нотаріальні дії, зобов’язані зберігати таємницю їх вчинення або навіть факту звернення до нотаріальних органів. У статті обґрунтовано, що публічно-правовий характер нотаріальної діяльності зумовлений її офіційним змістом і наділенням нотаріусів повноваженнями державою, а зазначене, як і процесуальний характер нотаріальної діяльності, виключає існування нотаріальної таємниці як таємниці фахівця. Передусім нотаріус – особа, що уповноважена державою на вчинення нотаріальної діяльності, незалежно від форми її здійснення (державної чи приватної) вона є однаковою за своєю сутністю, адже документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.Документ Відповідальність юридичних осіб за кримінальні правопорушення – «інститут-архіпелаг»(Одеса : Гельветика, 2021) Скоромний, Данило Анатоліович; Скоромний, Д. А.; Skoromnyi, Danylo A.Статтю присвячено дослідженню особливостей взаємодії основних соціально-топологічних розмірностей (фреймів, потоків та мереж) у рамках проблематики відповідальності юридичних осіб за кримінальні правопорушення як комплексного утворення «інституту-архіпелагу». У дослідженні обґрунтовується точка зору, відповідно до якої кожна із зазначених позиціонувань формує власну правову реальність. Їх не слід розуміти як окремі та, можливо, неповноцінні варіанти інтерпретації єдиної об’єктивної правової дійсності. Вони радше являються продуктами різноманітних метод-збірок, що, згущаючи барви дійсного, конструюють власну об’єктивність. Це самостійні конструкти реальності, що не стільки доповнюють одне одного, створюючи голографічне зображення об’єктивного, скільки співіснують пліч-о-пліч в рамках згадуваного інституту. Це збірка різноманітних (гетерогенних) правових реалій, що в екологічному плані взаємодіють між собою, створюючи спільне для них ядро мережевих відносин. У статті також наведено думку, згідно з якою ядром описуваного інституту-архіпелагу є автономне розуміння «кримінального правопорушення». Воно визначає основну модальність відносин, що формуються навколо питання відповідальності юридичних осіб за суспільно-небезпечні діяння та їх запобігання і при цьому не залежать від конкретної моделі відповідальності (кримінальної, квазікримінальної чи некримінальної), що запроваджена локальним законодавством. Окрім того, стаття висвітлює характер взаємин семіотичного ядра збірки із трьома основними соціально-топологічними вимірами правової взаємодії. З одного боку, назване ядро відносин з необхідністю перебуває всередині мережевої розмірності, воно включене в спільну павутину правовідносин, що виникає навколо питань відповідальності юридичних осіб за кримінальні правопорушення. З іншого боку, таке семіотичне ядро може знаходитись поза фреймовими чи плинними правовими вимірами, зберігаючи при цьому визначальний вплив на спільний для них інститут-архіпелаг.Документ Звернення осіб із порушенням слуху до органів публічної влади як основний засіб реалізації права на інформацію(Одеса : Гельветика, 2021) Каплій, Олена Володимирівна; Каплій, О. В.; Kaplii, Olena V.У статті досліджено звернення осіб із порушенням слуху до органів публічної влади як основний засіб реалізації права на інформацію. Визначено проблеми надання адміністративних послуг під час звернення особам зі порушенням слуху на прикладі досвіду м. Миколаєва. Досліджено проблеми законодавчого регулювання та забезпечення конституційного права людини і громадянина на звернення, оскільки нечуючі люди відчувають труднощі під час реалізації права на звернення, мовний бар’єр є найголовнішою перепоною, тому дистанційний зв’язок із використанням додатку «ConnectPRO» або «Сервісу УТОГ» є вкрай важливими задля створення рівних можливостей для осіб з порушенням слуху. Детально проаналізовано проект Закону «Про українську жестову мову» та запропоновано за потрібне запровадити використання в усіх органах державної влади та місцевого самоврядування додатку «ConnectPRO» або «Сервісу УТОГ» задля створення рівних можливостей для осіб з порушенням слуху. У ході детального огляду національного законодавства щодо надання адміністративних послуг особам зі порушенням слуху виявлено неврегульованість їх надання. Погоджуємось, що місцеві органи влади та органи місцевого самоврядування залишаються для осіб з інвалідністю інформаційно недоступними. Такий стан справ призводить до унеможливлення отримання самостійно даних послуг. Вважаємо за потрібне запровадити додаток «ConnectPRO» або «Сервіс УТОГ» у всіх ЦНАПах України (в тому числі під час використання скайп-зв’язку), зокрема в Миколаївській області; проводити навчання жестової мови представниками УТОГ спеціалістів ЦНАП Миколаївської області; організувати курси жестової мови для населення при Департаменті соціального захисту населення Миколаївської облдержадміністрації.Документ Наркотизм військовослужбовців як соціально-правова проблема(Одеса : Гельветика, 2021) Градецький, А.; Hradetskyi, A.; Повар, О. О.; Povar, O. O.У статті досліджено проблеми розповсюдження наркоманії серед військовослужбовців, а також установлено взаємозв’язок вживання наркотичних речовин та скоєння військовослужбовцями кримінальних правопорушень. Ситуація сьогодення свідчить, що немедичне вживання наркотичних та психотропних речовин має тенденцію до швидкого поширення, причому вік наркоманів стабільно знижується. З’ясовано, що розповсюдження наркоманії серед цивільного населення зумовлює її наявність і серед військовослужбовців. Серед контингенту призовників і чоловіків мобілізаційного віку сформувалася велика частка осіб, які мають досвід вживання наркотиків. Доведено, що наркоманія несумісна з військовою службою, яка відрізняється напруженою інтелектуальною діяльністю, виконанням обов’язків, що вимагають значних фізичних і психологічних навантажень. Наркотизація у військових формуваннях створює серйозні передумови для надзвичайних подій та аварійних ситуацій із непередбаченими наслідками, сприяє поширенню девіацій, перш за все суїцидальних проявів, призводить до небойових втрат серед військовослужбовців. Зазначено, що щорічно простежується зростання наркозлочинності військовослужбовців. На ґрунті вживання наркотиків скоюються загальнокримінальні та «військові» кримінальні правопорушення. Наркотизація виступає однією з причин віктимізації військовослужбовців, у сукупності з іншими формами правопорушуючої поведінки формує деструктивні чинники в організації бойової діяльності військових формувань, виступає одним з джерел економічного «підживлення» корупції у військових формуваннях. Підкреслено, що війська – специфічна частина суспільства зі своїми соціально-економічними, демографічними, організаційно-управлінськими і правовими особливостями. Тому поряд із загальним комплексом криміногенних чинників, що притаманні суспільству загалом, специфічними для військового середовища криміногенними факторами є також дія комплексу психотравмуючих ситуацій. Викладені принципи і підходи, що мають бути покладені в основу профілактики та протидії наркотизації та наркозлочинній поведінці військовослужбовців.Документ Цифрова трансформація держави як новий етап адміністративної реформи(Одеса : Гельветика, 2021) Міхровська, Марина Станіславівна; Міхровська, М. С.; Mikhrovska, Maryna S.Адміністративна реформа в Україні – явище, значення якого важко переоцінити. Вже багато років, з моменту прийняття Конституції України, наша держава перебуває в стані постійного реформування. Ці трансформаційні процеси охоплюють майже всі аспекти життєдіяльності держави, а тому важливим є визначити, на якому етапі трансформаційних змін сьогодні знаходиться наша держава. У статті проаналізовано визначення адміністративної реформи та вказано цілі й напрями, що були визначені концептуальним документом – Концепцією адміністративної реформи. З’ясовано, що адміністративна реформа, розпочата ще у 1997 році, не була закінчена, а лише перейшла на новий етап. Автором визначено сім основних етапів реалізації адміністративної реформи. Основний акцент зроблено на останньому, сучасному – «цифровому» етапі. Проаналізовано законодавство, прийняте на кожному з етапів, а також вказано, які саме акти, що сприяли інформатизації, було впроваджено. Вказано, що цифровий етап проведення адміністративної реформи був закладений у Концепцію адміністративної реформи із самого початку, а застосування інформаційно-комунікаційних технологій було визначено як абсолютно необхідний аспект здійснення такого реформування. Автор акцентує увагу на тому, що поняття «адміністративна реформа» є досить застарілою як через неповний суб’єктний склад, так і через те, що у класичній адміністративній реформі переважають зв’язки лише субординаційного характеру, що суперечить тенденціям з демократизації системи публічної влади останніх десятиліть. Отже, поняття «адміністративна реформа» нині потребує вдосконалення, тому пропонується замінити його більш сучасним терміном «реформа публічної влади». Новий, цифровий етап адміністративної реформи характеризується передусім новим рівнем взаємодії між державою та суспільством. Підкреслено, що адміністративна реформа і цифрова трансформація держави насправді мають одну спільну мету. Так, втілення принципу «держава для людини» повністю перекреслює усталений принцип «управління заради управління», що і є одною з найважливіших цілей впровадження одночасно як цифрових технологій у повсякденне життя, так і адміністративної реформи.Документ Суб’єкти формування та реалізації державної соціальної політики: адміністративно-правовий аспект(Одеса : Гельветика, 2021) Медяник, В'ячеслав Анатолійович; Медяник, В. А.; Medianyk, Viacheslav A.У статті визначено систему та структуру суб’єктів адміністративно-правового забезпечення державної соціальної політики, окреслено розподіл їх повноважень та сфер відповідальності. Констатовано, що ефективність діяльності органів публічної адміністрації визначається не стільки їх системою, скільки тим функціонально-структурним механізмом, який діє в межах цієї системи, багаточисельними і сутнісними зв’язками між ними, чітким розподілом повноважень та сферою відповідальності. Вона, як правило, залежить від чіткої та злагодженої діяльності публічної адміністрації у цій сфері. Обґрунтовано думку, що формування та реалізація державної соціальної політики є видом діяльності публічної адміністрації. Надано пропозиції щодо формулювання поняття «суб’єкти формування та реалізації державної соціальної політики», під якими запропоновано розуміти носіїв передбачених нормами адміністративного права прав та обов’язків щодо формування державної соціальної політики та її реалізації. Проаналізовано питання співвідношення суб’єктів права і суб’єктів правової політики. Констатовано, що нині у чинному законодавстві чітко не визначено, які саме суб’єкти наділені повноваженнями формувати та реалізовувати державну соціальну політику. Визначено неформальних суб’єктів формування державної соціальної політики, які здійснюють вплив та тиск на її становлення. Окреслено перелік суб’єктів реалізації державної соціальної політики. Розкрито особливості реалізації державної соціальної політики Міністерством соціальної політики України. Теоретично обґрунтовано, що: система суб’єктів формування та реалізації державної соціальної політики досить розгалужена, відповідно, до неї можна включити як органи державної влади, так і недержавний сектор; створено та функціонує широке коло суб’єктів формування та реалізації державної соціальної політики, які наділені визначеними повноваженнями як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні; важливим аспектом у процесі провадження державної соціальної політики є те, що кожний регіон України має можливість розробляти власну стратегію і тактику соціальних реформ.Документ Сутність взаємодії держави та громадськості в сучасній Україні(Одеса : Гельветика, 2021) Миколаєць, А. П.; Mykolaiets, A. P.У статті пропонується авторське бачення визначення змісту та ознак взаємодії держави та громадськості у сучасній Україні. Для вирішення наукової задачі розглянуто позиції науковців щодо розуміння категорії «взаємодія» у його загальнофілософському розумінні, у трактуванні науки управління та як категорії адміністративного права. За кожним аспектом виокремлено сутнісні риси досліджуваного поняття, а також прослідковано трансформацію змісту і обсягу категорії «взаємодія» у процесі її переходу від бачення фундаментальними науками до більш конкретного та спеціального трактування правовою та управлінською доктриною. За допомогою синтезу первинних сутнісних та специфічних рис досліджуваного поняття стало можливим сформувати власну дефініцію категорії «взаємодія держави та громадськості у сучасній Україні», виокремити її істотні риси та особливості, серед яких постійний та системний характер, безперервність, двосторонність, активність, правовий характер та інші ознаки. Автор зауважує із приводу найбільш загального сутнісного визначення поняття «взаємодія», що філософська думка не сформувала чіткого, конкретного та вичерпного розуміння окресленого поняття. Також, виходячи із загальнофілософського розуміння поняття «взаємодія», вона може позначати як позитивні зміни, так і зміни негативного характеру, як розвиток, так і деградацію певних процесів, явищ, її учасників. Аналізуючи наведені міркування вчених щодо сутності та змісту категорії «взаємодія», зауважуємо, наскільки неоднозначним та складним є трансформація його загальнофілософського розуміння в більш спеціальне та чітке тлумачення з урахуванням його управлінського контексту, а також конкретного застосування до відповідних процесів між елементами управлінських систем. Також зазначено, що стан наукових напрацювань не дозволяє запропонувати якісне та змістовне визначення поняття «взаємодія держави та громадськості», оскільки останнє, попри те, що воно відноситься до адміністративно-правової категорії, є також досить узагальненим та повинно містити високий рівень наукового абстрагування.Документ Щодо доцільності створення та використання криміналістичних колекцій БПЛА(Одеса : Гельветика, 2021) Гончарук, Г.; Honcharuk, H.Ефективність проведення будь якого експертного дослідження залежить від обсягу знань спеціаліста, який проводить експертизу. Зважаючи, що судова експертиза БПЛА перебуває на етапі свого становлення, актуальним є питання підвищення рівня інформаційного забезпечення проведення експертних досліджень БПЛА. Важливим засобом інформаційного забезпечення експертних досліджень має стати використання криміналістичних обліків та криміналістичних колекцій БПЛА. Умовою запровадження криміналістичних обліків БПЛА є створення належного правового підґрунтя. Досліджується питання створення та запровадження довідково-допоміжних колекцій БПЛА як форми криміналістичного обліку інформаційно-довідкового призначення. Довідково-допоміжні колекції БПЛА мають стати додатковим джерелом інформації у разі проведення експертних досліджень. За способом формування довідково-допоміжні колекції поділяються на натурні та зображувальні. Натурна (предметна) колекція компонентів, частин (уламків, фрагментів) БПЛА формується з конструкційних елементів БПЛА, з елементів корисного навантаження БПЛА (електронні, оптико-електронні, радіоелектронні засоби), з елементів наземних пристроїв керування. Джерелом поповнення колекції стануть об’єкти, які фігурували в кримінальних провадженнях та в експертній практиці. Довідково-допоміжні колекції створюються шляхом збирання, накопичення та систематизації однорідних об’єктів або інформації про них за ідентифікаційними ознаками. Зображувальна (модельна) колекція БПЛА формується з фотографій, відеозаписів, технічної документації БПЛА та їх складових частин, наземних станцій управління, фірмових планок, бортових номерів, отриманих з мережі Інтернет, з виставкових заходів, від виробників, від розвідувальних органів тощо. На сучасному етапі розвитку інформаційних технологій зображувальна колекція є частиною інформаційно-комп’ютерної колекції, тому що вона обов’язково має бути доповнена відповідною базою даних про виробників, користувачів БПЛА, технічними характеристиками БПЛА, гіперпосиланнями на відповідну інформацію в мережі Інтернет.Документ Умови та принципи реалізації захисту права на житло в Україні(Одеса : Гельветика, 2021) Чайковський, О. І.; Chaikovskyi, O. I.Житлове питання є надзвичайно гострим для України, а захист права на житло є одним зі способів реалізації права на житло, передбаченого Конституцією України. Право на житло закріплено статтею 47 Конституції України. Вона передбачає, що кожен мешканець України може побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Проте, реалізуючи своє право на житло, громадяни України де дальше стикаються з проблемою його захисту. Одним із важливих показників забезпечення житлових прав та законних інтересів громадян є гарантованість захисту прав і законних інтересів як наймачів, так і власників житла. Це право охороняється Конституцією як актом найвищої юридичної сили та відповідними законами України. При цьому обов’язок забезпечення житлом усіх бажаючих на державу вже не покладається. Держава повинна створювати лише умови для реалізації громадянином своїх конституційних прав, а саме: створювати можливості для підвищення життєвого рівня своїх громадян, щоб кожен мав можливість придбати житло у власність або в оренду; сприяти розвитку ринку житла; підвищувати добробут населення тощо. Держава зобов’язана надати житло лише громадянам, які потребують соціального захисту. Окрім того, держава забезпечує стабільність правовідносин у житловій сфері. Конституція закріплює принцип, за яким право приватної власності на житло є непорушним. Тому право на житло як одна з форм забезпечення природніх потреб громадян охороняється законом, а в разі його порушення виникає право на захист. Саме держава повинна вживати різних заходів для того, щоб ніхто не був примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду. Достатній життєвий рівень для громадянина і його сім’ї включає також харчування, одяг і житло, а головне – закріплюється право кожного на неухильне поліпшення умов життя. Тобто наявність житла є достатнім життєвим рівнем, що визнається також статтею 25 Загальної декларації прав людини.Документ Виконання фізичною особою, яка провадить незалежну професійну діяльність, конституційного обов’язку щодо сплати податків і зборів(Одеса : Гельветика, 2021) Сазонова, А. О.; Sazonova, A. O.Статтю присвячено дослідженню особливостей виконання конституційного обов’язку сплачувати податки і збори фізичними особами, що здійснюють незалежну професійну діяльність. Чинне законодавство визначає перелік обов’язків платників податків, які мають бути виконані особами, котрі провадять незалежну професійну діяльність. Зміст податкового обов’язку полягає в наявності у них правового обов’язку сплатити податок, законно встановлений, правильно обчислений, у певному розмірі, з дотриманням встановленого порядку і строків сплати. Виникнення обов’язку сплачувати податки і збори в осіб, що здійснюють незалежну професійну діяльність, законодавець пов’язує з юридичним фактом здійснення платником податків незалежної професійної діяльності, дохід від якої є об’єктом оподаткування. Останній розраховується шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму документально підтверджених витрат, необхідних для провадження їхньої незалежної професійної діяльності, відповідно до п. 178.3 ст. 178 ПК України. Предметом оподаткування в даному випадку виступає ефективна незалежна професійна діяльність, результатом якої є формування активів. Особа, що здійснює незалежну професійну діяльність, зобов’язана сплачувати податок на доходи фізичних осіб, військовий збір та єдиний соціальний внесок. Платник податків, який здійснює незалежну професійну діяльність, самостійно визначає необхідну суму податку і подає податкову декларацію до податкового органу у визначені законодавством терміни. Обов’язок щодо сплати податку припиняється у випадку: належного виконання податкового обов’язку, в т.ч. й взаємозаліку з бюджетом, смерті платника податків або визнання його померлим у порядку, встановленому цивільним законодавством; втрати ознак, що визначають особу як платника податків, тобто припинення здійснення незалежної професійної діяльності. Наразі фіскальне навантаження доходів від незалежної професійної діяльності становить близько 42%, що не сприяє розвитку професійної діяльності. Також існує низка правових колізій, яка ускладнює виконання конституційного обов’язку щодо сплати податків і зборів.