Юридичний вісник №4/2020

Постійний URI для цього зібрання

Переглянути

Нові надходження

Зараз відображається 1 - 20 з 30
  • Документ
    Юридичний вісник №4/2020
    (Одеса : Гельветика, 2020)
  • Документ
    Формування наукових поглядів Всеволода Корнілійовича Дябла в 1911–1922 рр.
    (Одеса : Гельветика, 2020) Єфремова, Наталя Володимирівна; Єфремова, Н. В.; Yefremova, Natalia V.; Yefremova, N. V.
    Серед майже забутих сьогодні видатних дослідників конституційної юстиції, міжнародного та адміністративного права в СРСР особливе місце посідає постать радянського вченого Всеволода Корнілійовіча Дябла. Цілісних досліджень його біографії та наукових досягнень не існує, що, на наш погляд, вельми не заслужено. Свою наукову діяльність він розпочав ще в Російській імперії, в умовах важких політичних трансформацій і революційних потрясінь, які відбилися на всіх сферах життя держави та її громадян. Як відомо, політична незрілість більшості населення Російської імперії призвела до катастрофічних наслідків. Разом із тим початок ХХ століття став благодатним періодом для інтенсивного розвитку державного (конституційного) права й ознаменувався появою цілого ряду надзвичайно талановитих правознавців. Їхні імена не часто згадувалися в радянських історико-правових дослідженнях, а деякі перебували під забороною. До числа таких маловідомих сьогодні вчених-правознавців можна віднести і професора В. К. Дябла, який закінчив у 1917 р. Харківський імператорський університет і мріяв про активну науково-дослідницьку практику, але революція несподівано втрутилася в його плани. Продовжуючи розвиток юридично-біографічного напряму в історико-правовій науці, ми встановили за мету и завдання визначення особливостей формування наукових поглядів українського вченого, професора В.К. Дябла. Ще з юнацтва він проявив себе як талановитий правознавець, який мріяв бачити свою Батьківщину вільною, квітучою державою, де права людини будуть гарантовано захищеними незалежно від соціального та національного походження. Виявлення особливостей формування наукових поглядів нашого видатного співвітчизника для відтворення об’єктивної дійсності про його світогляд і особистість уявляється нам цікавим завданням.
  • Документ
    Джерела «м’якого права» та їх вплив на формування судової доктрини
    (Одеса : Гельветика, 2020) Смичок, Є. М.; Smychok, Ye. M.
    Статтю присвячено комплексному дослідженню особливостей застосування джерел «м’якого права» під час вирішення податкових спорів. Визначено особливості впливу джерел «м’якого права» на формування судової доктрини. Не зважаючи на те, що джерела «м’якого права» не мають обов’язкової сили до застосування, вони все ж таки відіграють не останню роль під час вирішення судових спорів. Судді нерідко застосовують «м’яке право» під час формування судової аргументації. Відповідно, джерела «м’якого права» виконують допоміжну функцію, яка є своєрідним інструментом, що застосовується під час розв’язання комплексних проблем (подолання колізій, заповнення прогалин, неоднозначного тлумачення оцінних понять тощо). Проаналізовано й вивчено роль джерел «м’якого права» під час формування судової доктрини з розв’язання податкових спорів. Як дослідницьку мету автор розглянув особливості реалізації джерела «м’якого права» під час розв’язання завдань, які виникають у судовій практиці. До таких завдань слід віднести доповнення аргументації суду, який тим самим концептуалізує свою правову позицію. Крім цього, джерела «м’якого права» є інструментом подолання негативних явищ у праві. У статті звернено увагу на перелік джерел «м’якого права», які суди використовують під час розв’язання податкових спорів, і детальний аналіз кожного різновиду таких джерел. До переліку джерел «м’якого права», які використовуються судами під час розв’язання податкових спорів, належать: резолюції міжнародних організацій; висновки міжнародних неурядових організацій; науково-правові висновки. Зазначено, що резолюції міжнародних організацій і висновки міжнародних неурядових організацій є авторитетними джерелами права. Водночас такого роду авторитетність є як змістовною, так і формальною. Змістовна авторитетність полягає в комплексності й послідовності висновків, сформульованих у таких рекомендаційних актах. Щодо формальної авторитетності, то вона криється в сприйнятті вагомості самої організації, яка приймає такі резолюції / висновки. Коли ж йдеться про науково-правові висновки, то тут слід розглядати насамперед висновки, джерелом яких є національна наукова правова доктрина.
  • Документ
    Аналіз поняття старості у науковопрактичному та теоретичному аспектах
    (Одеса : Гельветика, 2020) Мазур, В. В.; Mazur, V. V.; Боровська, Ірина Анатоліївна; Боровська, І. А.; Borovska, Iryna A.; Borovska, I. A.
    Кожна особа має право на захист своїх прав та законних інтересів, а також на соціальний захист у старості та звернення до суду за таким захистом. Старість тісно взаємопов’язана з процесом старіння, який починається від народження і постійно триває до смерті особи. У статті автори здійснюють спробу проаналізувати поняття старості в теоретичному та науково-правничому розумінні, а також дослідити правову природу старості за законодавством України. Оскільки новелою в цивільно-процесуальному та господарсько-процесуальному законодавстві є застосування терміна «старість», а саме під час допиту свідка за місцем проживання (перебування), який через старість або з інших поважних причин не може прибути в судове засідання, тому автори ставлять перед собою за мету – з’ясувати в різних аспектах поняття старості. Для досягнення поставленої мети авторами статті здійснено аналіз теоретичного розуміння поняття старості та вплив такого теоретичного розуміння на тлумачення її в практичній діяльності судових органів. Крім теоретичної бази, автори дослідили чинне законодавство України, а саме норми Конституції України як Основного Закону, Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів України й інших нормативно-правових актів, підзаконні нормативно-правові акти, приділили увагу дослідженню проблемних питань щодо розуміння поняття старості в міжнародних договорах, а саме в Конвенціях, а також проекти законів, щоб з’ясувати правову природу та понятійно-правовий апарат терміна старості. Досліджено співвідношення категорій «процесуальна дієздатність» та «старість» у контексті правового статусу свідка як учасника судового процесу під час допиту свідків за місцем проживання (перебування) внаслідок неможливості прибуття в судове засідання у зв’язку зі старістю, похилим віком. Також у статті розглянуто поняття старості через призму тлумачення в законодавстві категорії «похилий вік», при цьому проаналізувавши законодавство у сфері соціального захисту та пенсійного страхування. Автори звернули увагу та проаналізували критерії поділу старості та класифікацію періодів геронтогенезу, а також запропонували власне розуміння категорії старості в правозастосовчій діяльності та запропонували внести відповідні зміни до чинного законодавства України.
  • Документ
    Про часові межі здійснення суб’єктивного права в регулятивних цивільних правовідносинах
    (Одеса : Гельветика, 2020) Гуйван, П. Д.; Huivan, P. D.
    Стаття присвячена дослідженню актуального наукового питання про часові межі здійснення суб’єктивного права в регулятивних правовідносинах. Надається правове визначення правовідношення як урегульованої законом суспільної взаємодії, учасники якої мають взаємно кореспондуючі юридичні права та обов’язки. Регулятивні правовідносини мають ту особливість, що їхня реалізація відбувається як бажана поведінка суб’єктів шляхом виконання вчинків, прямо передбачених змістом відповідного зобов’язання. Здійснення суб’єктивних цивільних прав має обмеження в часі. Підстави таких обмежень, їхній характер та вплив на дієвість самого права вивчаються в роботі. Наводиться особиста позиція автора щодо доктринального визначення понять «існування» та «здійснення» суб’єктивного права, доводиться, що зазвичай вони мають однаковий зміст. Саме протягом існування права можна його здійснити, поза даними межами – це неможливо. Тому надзвичайно актуальним є встановлення в кожному конкретному випадку тривалості строку, протягом якого можлива реалізація суб’єктивного права. Особливо є важливим, коли законодавець встановлює тривалість відношення у вигляді необхідних, розумних та інших подібних періодів. Вважаємо, що вони є визначеними, а їхня тривалість набуває визначеності шляхом застосування звичаїв ділового обороту. Утім, бажано звести дане правозастосування до мінімуму, уникаючи зайвого суб’єктивізму. У роботі проаналізовано теоретичні побудови, що були здійснені науковцями з приводу неправомірності реалізації суб’єктивного матеріального права поза його межами. Ретельно досліджена наукова полеміка з даного приводу, за якою одні вчені охоплюють таке явище поняттям «зловживання правом», а інші – з цим не погоджуються. Автор аргументовано обґрунтовує останню позицію. Використання права поза межами його дії не може кваліфікуватися як зловживання правом, бо насправді жодного права вже не існує. Для зловживання правом треба ним володіти. Оскільки вказаний прояв за відсутності права є поведінкою всупереч праву, то він підпадає під визначення звичайного правопорушення. Саме такими (неправомірними) є вчинки особи щодо здійснення права поза часовими межами його існування. Їх не можна визнавати зловживанням правом, оскільки на час здійснення зазначене право особі не належало.
  • Документ
    Історичні аспекти розмежування дисциплінарної та адміністративної відповідальності військовослужбовців на території сучасної України
    (Одеса : Гельветика, 2020) Кандуєв, Денис Володимирович; Кандуєв, Д. В.; Kanduiev, Denys V.; Kanduiev, D. V.
    Сфера юридичної відповідальності взагалі та відповідальності військовослужбовців зокрема завжди привертала увагу науковців та військових, які зацікавлені й небайдужі до воєнної проблематики. Адже зазначена сфера є досить важливою не лише у військовій галузі, а й в адміністративно-правовій. Стаття присвячена встановленню історичних витоків до розмежування адміністративної та дисциплінарної відповідальності військовослужбовців. У ході наукового дослідження було встановлено, що перші зачатки виокремлення відповідальності за свої проступки в окремий особливий вид відповідальності спостерігався ще у козаків, які на час війни «переходили» під владу кошового отамана. За часів царської Росії відповідальність військових трансформувалась в адміністративну на загальних умовах, а вже з приходом радянської влади набула більш сучасного виду та була поділена на дисциплінарну та адміністративну (наприклад, порушення громадського порядку не під час несення служби). Згодом дані положення було закріплено в Дисциплінарних статутах 1940 року, 1960 та 1975 років, в яких говорилося про те, що військовослужбовці несуть дисциплінарну відповідальність за порушення військової дисципліни і громадського порядку без будь-яких обмежень. Зі здобуттям Україною незалежності в 1991 році адміністративна відповідальність для військовослужбовців була розширена: знято заборону застосування адміністративного штрафу і розширено перелік адміністративних правопорушень, за вчинення яких військовослужбовці можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах.
  • Документ
    Окремі аспекти призначення судової експертизи в цивільному та господарському провадженні
    (Одеса : Гельветика, 2020) Васильєв, В. В.; Vasyliev, V. V.
    У статті зауважено, що для судової експертизи притаманним є наявність певної процесуальної форми, яка характеризується особливою підготовкою матеріалів; процесуально визначеним порядком її призначення та проведення, що здійснюється з дотриманням спеціальних правових вимог, висунутих процесуальним законодавством. Крім того, в контексті проблематики дослідження одним із провідних виділено питання про призначення експертизи, оскільки від правильного його вирішення залежить своєчасність та ефективність використання спеціальних знань у формі експертизи в цивільному та господарському процесі. Аналізування чинного цивільного та господарського процесуального законодавства дозволило зробити висновок, що регламентований законом порядок призначення судової експертизи передбачає вирішення низки ключових питань щодо: підстав призначення експертизи; формування предмета експертизи; визначення кола питань для експерта; вибору експерта; процесуального оформлення призначення експертизи тощо. Встановлено, що призначення судової експертизи є складним процесом, який є результатом реалізації як повноважень суду, так й ініціативи осіб, які беруть участь у справі, тому, визначаючи наявність або відсутність підстав для призначення судової експертизи, суди не мають ігнорувати позицію осіб, які беруть участь у справі. Доведено, що суд, вирішуючи питання про доцільність призначення експертизи в цивільній справі чи під час вирішення господарського спору, повинен враховувати: чи має значення для справи факт, який експерт повинен встановити; чи не можна довести той чи інший факт іншими доказами, зібраними у справі; які реальні можливості тієї чи іншої судової експертизи, що є її предметом. Автор предметом експертизи пропонує визнати обставини, що мають значення для справи та потребують своєчасного встановлення із застосуванням спеціальних знань експерта у відповідній галузі знань. Також зазначено, що під час проведення експертизи експерт працює з конкретною інформацією, що має бути достовірно встановленою на момент проведення дослідження, тобто бути такою, що не викликає сумнівів, забезпечує достовірність висновку експерта, його доказове значення.
  • Документ
    Державно-приватне партнерство в енергетичній галузі
    (Одеса : Гельветика, 2020) Манжул, І.; Manzhul, I.
    У статті узагальнено реалізацію державно-приватного партнерства (ДПП) в Україні та енергетичній галузі, його вплив на підняття ефективності її розвитку. До основних позитивних результатів реалізації концесійних проектів, які є основною формою реалізації ДПП, віднесено залучення приватного капіталу до інвестування в різні галузі економіки, охорони здоров’я, освіти, науки та культури, об’єднання державного та приватного майна, підприємницького досвіду, фінансових, кадрових ресурсів, забезпечення більшої зайнятості населення. Проаналізовано сучасні підходи науковців щодо впровадження ДПП, його недоліків, проблем та шляхів їх вирішення. Автор обґрунтував, що усунення підстав сповільнення впровадження ДПП буде сприяти підйому енергетичних показників в економіці держави. Основна мета статті – здійснити дослідження реального стану ДПП в енергетичній сфері України, розроблення пропозицій з удосконалення зазначеної діяльності. Об’єктом дослідження було вибрано окремі підгалузі енергетики (ядерна енергетика, відновлювана енергетика, енергосервіс), в яких реалізовувались концесійні проекти ДПП. Період дослідження становив 2000–2018 роки. З метою перевірки гіпотези дослідження застосовувались методи порівняння та аналізу встановлених законодавчих положень з ДПП та наявної реальної практики як загалом в Україні, так і в деяких регіонах. Встановлено, що в Україні механізм ДПП, незважаючи на прийняття значної кількості нормативно-правових актів та розроблення відповідних проектів в енергетиці, майже не працює, наявні лише окремі досягнення в цій галузі. Отримані результати довели, що підняття ефективності енергетичної галузі в значній мірі залежить від рівня впровадження ДПП. Обґрунтовано необхідність прийняття Концепції стратегічного розвитку ДПП в Україні, в тому числі в енергетиці, усунення суперечностей між загальним та спеціальним законодавством в енергетичній галузі, нормативно-правове, інституційне забезпечення такого партнерства, підвищення рівня фінансової допомоги та фінансових гарантій приватному сектору, підготовки кадрового потенціалу для реалізації відповідних концесійних проектів.
  • Документ
    Система забезпечення митної безпеки в Україні
    (Одеса : Гельветика, 2020) Рябовол, Лілія Тарасівна; Рябовол, Л. Т.; Riabovol, Liliia T.; Riabovol, L. T.
    У статті забезпечення митної безпеки досліджено як складне явище на основі системного підходу. Систему забезпечення митної безпеки розглянуто як єдність, цілісність таких закономірно розташованих і взаємопов’язаних компонентів, як цільовий, об’єктний, суб’єктно-організаційний, результативний. Цільовий компонент представлено метою, з якою створюється ця система, а саме: реалізація економічних і безпосередньо митних інтересів і нівелювання відповідних загроз і небезпек. Об’єктний компонент схарактеризовано як сукупність таких елементів: предмет – митні інтереси (об’єкт загроз, на забезпечення безпеки яких і спрямована відповідна система); суб’єкти / носії митних інтересів (людина / громадянин, суспільство, держава / регіони); загрози й небезпеки митним інтересам, які охоплюють джерела й носіїв загроз, своєчасне виявлення та повне усунення яких є умовою досягнення митної безпеки як стану захищеності митних інтересів. У рамках суб’єктно-організаційного компонента системи забезпечення митної безпеки умовно виокремлено два елементи: організаційно-інституційний (сукупність певним чином організованих суб’єктів, уповноважених брати участь у формуванні й реалізації митної політики); організаційно-функціональний (функції, компетенції та повноваження цих суб’єктів). Правові заходи управлінського впливу на митну справу в рамках суб’єктно-організаційного компонента системи забезпечення митної безпеки систематизовано у дві групи: регулятивні й організаційні. Акцентовано, що досягнутий результат функціонування системи забезпечення митної безпеки має корелювати з метою, що дозволяє встановити рівень дієвості системи й визначити напрямки її удосконалення. Систему забезпечення митної безпеки в Україні презентовано як відкриту й динамічну, розвиток якої детермінується визначеними чинниками.
  • Документ
    Методологія дослідження кібербезпекової політики: кібернетичний, системний та матричний підходи
    (Одеса : Гельветика, 2020) Діордіца, Ігор Володимирович; Діордіца, І. В.; Diorditsa, Ihor V.; Diorditsa, I. V.
    У статті пропонуються до розгляду авторські результати формування методології дослідження кібербезпекової політики шляхом застосування кібернетичного, системного та матричного підходів. У рамках кібернетичного підходу виокремлено три компоненти кібернетики: теоретична кібернетика, яка досліджує філософські й математичні проблеми кібернетики; технічна кібернетика – досліджує принципи розроблення технічних систем, фактично будови кіберпростору; прикладна кібернетика – досліджує можливості використання ідей, методів і технічних засобів кібернетики для вирішення практичних завдань у різних сферах життєдіяльності людини. Запропоновано алгоритм застосування кібернетичного підходу через послідовне визначення таких його елементів: визначення мети управління (виражається моделями висхідного, проміжного і кінцевого стану системи; мету встановлює людина, а кількісні динамічні моделі одного з типів записуються до пам’яті комп’ютера або виражаються аналоговою моделлю); перерахування засобів управління з програмами їх впливу на елементи системи; складання алгоритму управління (розрахунок за моделюю зміни системи в часі за різних управляючих впливів і вибір оптимальної стратегії і тактик управління для досягнення мети; прийняття рішення й уточнення програми управління); контроль виконання програми управління (система зворотних зв’язків, оцінка стану системи на проміжних стадіях і корекція управляючих впливів залежно від ефекту управління). З використанням методології системного підходу проаналізовано статичні, динамічні, структурні компоненти, онтогенетичні зв’язки та властивості кібернетичних відносин, їхні внутрішні та зовнішні вияви, а також рівень інформаційної взаємодії з інформаційним середовищем. Розглянуто трактування матричного підходу як стандартного способу структурування зібраних даних на основі моделі «об’єкт – ознака». Висновується, що наука і її цінність полягає в передбаченні й формуванні прогнозних моделей і сценаріїв розвитку різноманітних подій із відповідними механізмами реагування держави. За такого підходу ми не відстаємо, ми не реагуємо, а діємо проактивно, адже в даному випадку ми формуємо майбутнє і реальність, і штучний інтелект приходить до нас у світ і буде функціонувати за нашими правилами.
  • Документ
    Способи фіксації електронних доказів, отриманих із соціальних мереж, у цивільному процесі України
    (Одеса : Гельветика, 2020) Дрогозюк, Крістіна Борисівна; Дрогозюк, К. Б.; Drohoziuk, Kristina B.; Drohoziuk, K. B.
    Досліджуючи феномен соціальних мереж, соціологи звертають увагу на зростання кількості їхніх користувачів, яке відображається в геометричній прогресії. Соціальні мережі стають не тільки місцем для вільного спілкування, а ще й повноцінним засобом обміну інформацією серед користувачів, майданчиком для розвитку комерційної діяльності тощо. Незважаючи на позитивні зміни в процесуальному законодавстві щодо застосування електронних доказів у цивільному судочинстві, необхідно констатувати, що досі немає чіткого законодавчого врегулювання ряду важливих питань, зокрема порядку фіксації електронних доказів, отриманих із соціальних мереж, адже чинні норми не враховують процесуально-правові особливості відповідних доказів. Метою наукової статті є виокремлення та аналіз можливих способів належної фіксації, електронних доказів, отриманих із соціальних мереж, а також аналіз судової практики під час використання відповідних доказів у цивільному судочинстві. У статті досліджено можливі способи фіксації електронних доказів, отриманих із соціальних мереж. За результатами дослідження встановлено, що серед способів фіксації електронних доказів, отриманих із соціальних мереж, можна виокремити: огляд доказів судом за їх місцезнаходженням (огляд аккаунту в соціальних мережах або інших місць збереження даних в Інтернеті); залучення спеціаліста з метою фіксування електронних доказів; проведення експертного дослідження; проведення протоколу огляду вебсайту адвокатом; подання паперової копії електронного доказу, посвідченої в порядку, передбаченому законом; фіксація контенту, що міститься на вебсайті, шляхом його збереження на відповідних носіях; протокол огляду вебсторінки нотаріусом; проведення відеозапису процесу дослідження огляду соціальних мереж; допомога приватних компаній, які здійснюють фіксацію інформації, розміщеної на вебсторінках (наприклад, сервісу Internet Archive, Wayback Machine); запит до провайдера на отримання довідки – log-файлу.
  • Документ
    Цивільно-правовий режим охорони права на таємницю про стан здоров’я
    (Одеса : Гельветика, 2020) Білоус, Тетяна Йосипівна; Білоус, Т. Й.; Bilous, Tetiana Y.; Bilous, T. Y.
    У даній статті досліджено цивільно-правовий режим охорони права на таємницю про стан свого здоров’я. Встановлено, що людина, її життя, здоров’я, честь та гідність, недоторканість та безпека визнаються найвищою соціальної цінністю. Особисте немайнове благо розуміється як комплекс якісних та кількісних медичних показників про плотський, психічний і соціальний стан людини. Проаналізовано, що з терміном «медична таємниця» тісно переплітається термін «лікарська таємниця». Досліджено, що зміст права фізичної особи на таємницю про стан свого здоров’я становить можливість цієї особи самостійно визначати коло осіб, яким вона захоче надати таку інформацію. Стверджується, що реалізація права на медичну таємницю закріплюється важливою гарантією поширення на нього особливого правового режиму. Визначається, що права особи на таємницю про стан свого здоров’я є можливістю самостійно, на власний розсуд визначати коло осіб, які можуть отримати таку інформацію, а також вимагати не розголошувати її від тих осіб, що отримали її під час виконання своїх робочих обов’язків. Встановлено, що, забезпечуючи дане право, законодавець закріпив і обов’язок інших осіб утримуватись від втручання в особисте життя людини, що пов’язане з її здоров’ям. Зазначається, що медичну таємницю можна розглядати у двох варіантах: лікарська таємниця і хворий та лікарська таємниця і треті особи. Акцентується увага на тому, що збереження медичної таємниці не може бути абсолютним, адже якщо збереження таємниці шкодить суспільству або оточуючим хворого, то лікар повинен порушити таємницю. У даній роботі підкреслено, що сучасне вітчизняне та міжнародне законодавство забороняє поширення інформації, що порушує права людини та передбачає випадки правомірного розголошення медичної таємниці. Наголошується, що відступ від нерозголошення лікарської таємниці можливий у випадках, коли хвороба може призвести до важливих наслідків у родині, створити загрозу для оточуючих чи суспільства.
  • Документ
    Техніко-криміналістичні дослідження як базова категорія криміналістичної техніки: поняття та ознаки
    (Одеса : Гельветика, 2020) Арешонков, В. В.; Areshonkov, V. V.
    Наукова стаття присвячена розгляду такої базової для криміналістики категорії, як «техніко-криміналістичні дослідження». Наголошується, що в більшості випадків у літературі з криміналістики цей термін вживається відносно досліджень документів і ним позначається галузь криміналістичної техніки з однойменною назвою. Водночас термін «техніко-криміналістичні дослідження» без віднесення його до дослідження документів майже не вживається в науковій літературі. Таким чином, на відміну від інших існуючих категорій у криміналістиці, до цього часу чітко не визначено поняття техніко-криміналістичних досліджень та не окреслені їхні ознаки. Це призводить до певних проблем як наукового, так і практичного характеру. Для визначення ознак даних досліджень пропонується використовувати два критерії: за належністю та за обов’язковістю. За першим критерієм ознаки техніко-криміналістичних об’єктів можуть бути загальними обов’язковими та окремими. Загальні обов’язкові ознаки пов’язані із сутністю досліджень, метою їх проведення та сферою використання. Загальні обов’язкові у свою чергу передбачають знання, які використовуються в ході досліджень, суб’єктів та об’єкти техніко-криміналістичних досліджень. Факультативні окремі ознаки пов’язані з технічними засобами, які застосовуються під час проведення таких досліджень. На основі окреслених у роботі ознак зроблено висновок, що техніко-криміналістичні дослідження в розслідуванні кримінальних правопорушень – це вивчення матеріальних об’єктів з метою отримання інформації або виявлення її джерел, яке здійснюється в ході розслідування кримінальних правопорушень з використанням спеціальних криміналістичних знань, умінь, навичок та за потреби – техніко-криміналістичних засобів суб’єктом, який володіє такими знаннями, уміннями та навичками та який правомочний на виконання відповідних досліджень. Окрім цього, як висновок відстоюється позиція, що поява даного терміна дозволить об’єднати різні види досліджень в одну групу, чітко окреслити її та відмежовувати від інших існуючих у криміналістиці досліджень, а також дозволить розглядати дані дослідження на рівні з іншими базовими для криміналістичної техніки категоріями.
  • Документ
    Класифікація суб’єктивних публічних прав приватної особи
    (Одеса : Гельветика, 2020) Чуб, Антон Володимирович; Чуб, А. В.; Chub, Anton V.; Chub, A. V.
    У науковій статті визначено критерії класифікації суб’єктивних публічних прав приватної особи. Розглянуто, що здійснення класифікації суб’єктивних публічних прав обґрунтовує їхнє розуміння як розгалуженої системи, що об’єднує досить різні за змістом, сферою використання, нормативно-правовою базою публічно-правові феномени. Наголошено, що метод класифікації виступає одним із найважніших методів наукового пізнання, осмислення та описання закономірностей навколишнього середовища, а також формою пізнання, базою емпіричного знання, засобом впорядкування знань. Досліджено, що метод класифікації в науці використовується з метою систематизації та організації знань, репрезентації знань у надійному й зручному для огляду, розпізнавання та зіставлення вигляді, відбиття або встановлення порядку речей; представлення знань; використання знань; опосередкованого надання знань. З’ясовано, що побудова внутрішньої ієрархії цієї системи ґрунтується на розподілі суб’єктивних публічних прав на права, пов’язані з участю в публічному управлінні (умовно «публічно-управлінські права»); права, пов’язані з реалізацією законних інтересів у соціальній, культурній, економічній, екологічній тощо сферах («соціокультурні права»); права, пов’язані із захистом і відновленням порушених органами публічної влади прав («захисні права»). Обґрунтовано, що в межах системи суб’єктивних публічних прав виділяються такі групи прав, як публічно-управлінські й соціокультурні, що можуть розгалужуватися. За правочинним суб’єктом виділено загальні, спеціальні й індивідуальні суб’єктивні публічні права; за ступенем можливості реалізації права – абсолютні й відносні; за галузевою належністю нормативної бази – адміністративні й змішані тощо; за змістом можливої дозволеної правом поведінки – права-дії та права-вимоги.
  • Документ
    Ефективність способу судового захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно
    (Одеса : Гельветика, 2020) Спєсівцев, Д. С.; Spiesivtsev, D. S.
    Стаття містить результати наукового дослідження ефективності як критерію застосування способу судового захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно. Встановлюється, що в умовах дії положень чинного цивільного, а також цивільного процесуального й господарського процесуального законодавства України ефективність розглядається як визначальний критерій застосування способу захисту в конкретній правовій ситуації. Водночас положення чинного законодавства України не розкривають чітко зміст критерію, що актуалізує необхідність його наукового осмислення, в тому числі в контексті способів захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно. У процесі дослідження автор звертається до сучасних лексикографічних джерел, які розкривають сутність ефективності як характеристики певного явища, а також до правових позицій вищих судових інстанцій із приводу відповідної властивості способу захисту суб’єктивних цивільних прав. Встановлюється, що ефективність способу захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно є комплексним поняттям, яке охоплює три компоненти: 1) належність способу захисту в цілому. У такому розумінні належність способу захисту розглядається як його відповідність характеру порушення. Ефективними в такому сенсі способами захисту права власності на об’єкти нерухомого майна є, зокрема, віндикаційний, негаторний позови, позов про визнання права власності й інші, які взагалі можуть бути використані для захисту права власності; 2) власне ефективність способу захисту, яка позначає здатність способу захисту досягти визначеної мети, зокрема не допустити порушення, припинити порушення, відновити порушене право або забезпечити відшкодування завданої шкоди в конкретній практичній ситуації; 3) здатність відповідного способу захисту досягти найкомплекснішого результату (ефекту) в конкретній правовій ситуації. В умовах, коли для захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно може бути використаний один із декількох способів захисту або одночасно декілька способів захисту, ефективним способом або комбінацією способів вважається той спосіб (комбінація способів), що здатен забезпечити досягнення найкомплекснішого результату.
  • Документ
    Структурні чинники механізму інформаційної безпеки держави
    (Одеса : Гельветика, 2020) Перун, Т. С.; Perun, T. S.
    У науковій статті викладається ступінь та еволюція механізму інформаційної безпеки. З’ясовано, що термін «механізм інформаційної безпеки держави» базується на основі детермінантів і принципів безпеки. Інформаційна безпека країни може розглядатися з позиції забезпечення захисту життєво важливих інтересів усіх громадян, суспільства й держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Автор зазначає, що інформаційна безпека – це динамічний елемент економіки, який адаптується до вимог свого часу. Таким чином, розглядаючи поняття інформаційної безпеки, слід виходити з визначення рівноваги економічної системи та її подальшого сталого розвитку. Також розглядається взаємодія засобів масової інформації та державних органів влади. Аналізується впровадження інформаційно-комунікаційних технологій як фактору подальшого розвитку інформаційних процесів та ефективнішого розвитку державних політико-правових інститутів. Розглянуто можливі варіанти підвищення ефективності інформаційного забезпечення державної політики. Показано, що інформаційне забезпечення державної політики з доступом громадян до відкритих державних ресурсів є одним зі складників національних інтересів України в інформаційній сфері. Автор доходить висновку, що з метою вдосконалення нормативно-правового забезпечення механізму інформаційної безпеки держави доцільно: на законодавчому рівні виробити єдину термінологію, характерну для цієї сфери, у формі глосарію як обов’язкового нормативного варіанта для інших правових актів, що належать до інформаційної безпеки; внести категорію інформаційної безпеки держави в Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів; уточнити положення Доктрини інформаційної безпеки України, визначивши, що об’єктом інформаційної безпеки є забезпечення права на інформацію, права на захист від небезпечної інформації, права на недоторканність приватного життя громадян.
  • Документ
    Адміністративне оскарження: сучасний стан та перспективи розвитку
    (Одеса : Гельветика, 2020) Михайлюк, Яна Богданівна; Михайлюк, Я. Б.; Mykhailiuk, Yana B.; Mykhailiuk, Ya. B.
    У статті проведено наукове дослідження сучасного стану правового регулювання адміністративного оскарження в Україні. Окрему увагу присвячено проблемі прийняття загального нормативно-правового акта щодо регулювання адміністративних процедур. Проаналізовано переваги та недоліки адміністративного оскарження в Україні. Зокрема, до переваг адміністративного оскарження віднесено доступність, оперативність, безоплатність, результативність. Натомість серед недоліків, що притаманні адміністративному оскарженню, виділено такі як низька ефективність, суб’єктивність та упередженість, відсутність реальних механізмів оскарження в окремих випадках. Детально розглянуто проблему суб’єкта розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів публічної адміністрації. Розгляд адміністративних скарг органом вищого рівня є найефективнішим, однак не завжди такий орган наявний. У цьому випадку в західноєвропейських країнах зазвичай застосовується механізм перегляду, тобто розгляд скарги здійснюється органом, який видав оскаржуваний адміністративний акт. При цьому з метою забезпечення неупередженості та об’єктивності посадова особа чи особи, які видали оскаржуваний адміністративний акт, не можуть брати участь у розгляді такої скарги. Розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів публічної адміністрації спеціальними комісіями з розгляду скарг не є ефективним, зважаючи на рекомендаційний характер їхніх рішень та необов’язковість їх створення. Проаналізовано досвід західноєвропейських країн у сфері правового регулювання адміністративного оскарження та виокремлено дві основні моделі адміністративного оскарження: обов’язкове та необов’язкове, кожна з яких наділена як перевагами, так і недоліками. За результатами проведеного дослідження наголошено на необхідності вдосконалення сучасного стану правового регулювання через прийняття єдиного акта щодо регулювання адміністративних процедур загалом, так і адміністративного оскарження зокрема.
  • Документ
    Запровадження міжнародних антикорупційних стандартів у національне законодавство України
    (Одеса : Гельветика, 2020) Сергєєва, Т.; Serhieieva, T.
    Стаття присвячена дослідженню законодавства України у сфері протидії корупції. Виявлено, що чинне законодавство лише частково враховує положення міжнародних антикорупційних договорів, стороною яких є Україна. Ряд питань залишаються лише частково врегульованими або взагалі неврегульованими. Зазначено, що корупція деструктивно впливає на розвиток суспільства. Спонукає нашу країну до активної боротьби з корупцією здійснення міжнародного співробітництва у цій сфері. Зроблено акцент на співпраці України з Радою Європи й структурами Організації Об’єднаних Націй у сфері боротьби з корупцією. Підкреслено значення для України Цивільної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією та проаналізовано основні моменти виконання Україною положень міжнародної угоди. Зазначено, що з метою виконання та імплементації норм міжнародного права щодо протидії корупції в Україні впроваджується та вдосконалюється власна система антикорупційного законодавства. Проаналізовано норми щодо вдосконалення адміністративної та кримінальної відповідальності за корупційні правопорушення. Закони й підзаконні акти в цій сфері значним чином зазнали змін внаслідок міжнародного впливу на Україну міжнародних організацій із приводу впровадження антикорупційних заходів та їх виконання. Приділено увагу захищеності господарської діяльності й створенню сприятливого середовища для ведення підприємницької діяльності у світлі добросовісного виконання приписів антикорупційного законодавства всіма суб’єктами різних видів правовідносин. Запропоновано використати досвід зарубіжних країн щодо створення дієвого національного механізму протидії корупції. Варто створити в Україні єдиний централізований орган із боротьби з корупцією, який не дублюватиме функції ряду державних органів із протидії корупції. Доцільно, щоб такий орган займався питаннями розслідування фактів корупції, ускладнених іноземним елементом. Зазначено, що нині українське антикорупційне законодавство ще має бути переглянуте у світлі базових положень міжнародних документів, що удосконалить чинне законодавство.
  • Документ
    Юридическая правосубъектность Тюркского каганата (552–568 гг.): ирано-византийский аспект
    (Одеса : Гельветика, 2020) Мельник, Віктор Мирославович; Мельник, В. М.; Melnyk, Viktor M.; Melnyk, V. M.
    Автор пропонує читачам комплексний аналіз юридичної історії Тюркського каганату (552–603 рр.), як за доби його становлення (545– 553 рр.), так і в часи правління видатного полководця Муган-кагана (553–572 рр.). Встановлення тісних політико-правових зв’язків між тюрками і Східною Римською імперією було наслідком укладення мирної угоди між візантійцями та персами (562 р.). У 562, 563, 565 і 566 роках Тюркський каганат надсилав своїх офіційних послів у Константинополь. На той момент тюрки володіли юридичним статусом васалів китайського династичного царства Західна Вей (згідно з привілеєм 545 р.). Перемога над Жужаньським каганатом у 552 р. дозволила тюркам взяти під контроль усі тюрко-монгольські й маньчжурські племена східної частини Євразійського степу. У 554 р. тюрки почали боротьбу проти інших спадкоємців племені хунну – «гуннів-ефталітів». Оскільки ефталіти вже тривалий час тероризували східні провінції Новоперсидського царства, то іранський шахіншах («цар царів») Хосров Ануширван (531–579) прийняв рішення запросити частину тюркської орди на військову службу. При цьому ми припускаємо, що Хосров Ануширван, маючи великий штат радників греко-римського походження, прагнув використати юридичну модель lex foedus, згідно з якою Римська імперія традиційно вербувала та приймала на імперську військову службу цілі народи «варварів» (як германців чи слов’ян-землеробів, так і кочівників іранського, арабського чи гуннського походження). Задум був успішним. Муган-каган передав загони свого дядька Істемі («західну орду») під командування Хосрова, а донька Істемі стала дружиною персидського «царя царів». У 555–557 рр. тюрки розгромили останні прожужаньські сили в Північному Китаї (племена аварів) та підпорядкували своїй владі Хорезм. Внаслідок поразки частина аварів відступила аж у Волго-Донське міжріччя, де в 558 р. стала просити візантійського імператора Юстиніана Великого (527–565) надати їм статус федератів. Східна Римська імперія прийняла аварів у своє підданство і де-юре заснувала Аварський каганат (558–805 рр.). Оскільки володіння Тюркського каганату тепер сягнули Волги, тюрки і перси уклали Договір про поділ ефталітських володінь (566 р.), що охоплювали межі сучасних Афганістану та Пакистану. Ратифікація нової угоди створила важливий прецедент в історико-правовому житті Євразії. Тюркський каганат визнавав своїми сюзеренами як китайських імператорів із династії Західна Вей, так і шахіншаха Персії («прецедент полівасалітету»). При цьому тюрки надавали «сюзеренам» усі необхідні знаки уваги та визнання, вбачаючи в цьому простір для політичного маневрування, прагнучи повністю підпорядкувати своїй владі ключові відтинки Великого Шовкового Шляху. Прихід до влади у Візантії імператора Юстина ІІ (565–578) та подальша активізація торговельних контактів Константинополя з Тюркським каганатом привели до охолодження ірано-тюркських стосунків. У 567 р. Східна Римська імперія ініціювала переселення аварів у Паннонію та Дакію, тоді як Північне Причорномор’я передавалось західнотюркській орді Істемі на правах lex foedus. Отже, станом на 568 р. Тюркський каганат юридично визнавав себе залежним від влади Східної Римської імперії, Ірану та Західної Вей, що, безумовно, мало призвести до вибуху чергового міжнародного збройного конфлікту.
  • Документ
    Історико-правові аспекти прийняття жінок на службу в поліцію: досвід деяких зарубіжних країн
    (Одеса : Гельветика, 2020) Полішко, Наталія Леонідівна; Полішко, Н. Л.; Polishko, Nataliia L.; Polishko, N. L.
    У статті розглянуто питання залучення жінок до несення служби в поліції деяких зарубіжних країн у його історичному розвитку. Автором статті підкреслено, що проблема дискримінації жінок є одним із важливих явищ як в окремо взятому суспільстві, так і у всьому світі. Саме така обставина спонукала Організацію Об’єднаних Націй та інші міжнародні організації до розробки й затвердження ряду міжнародних документів, метою яких є забезпечення рівності й справедливості у сфері праці жінок, у тому числі й тих, хто несе службу в різних правоохоронних структурах. Здійснений аналіз зарубіжної літератури й законодавства дозволив автору сформулювати висновок, що першою країною, яка стала залучати жінок до поліцейської діяльності, стали Сполучені Штати Америки, а згодом така практика поширилась і на країни Західної Європи. Автор спирається на офіційні дані, за якими досвід роботи жінок у поліції в Сполучених Штатах Америки розпочався в середині ХІХ століття. У таких країнах Європи, як Великобританія, Німеччина, Франція та інші жінок на службу в поліції почали залучати в 30-х роках минулого століття. У таких країнах, як Ірландія, Ізраїль, Канада жінок на службу в поліцію стали брати лише в другій половині ХХ століття. У результаті здійсненого дослідження автором встановлено, що спочатку поліцейська діяльність жінок, в основному, здійснювалась у таких напрямках: патрульно-постова служба, регулювання дорожнього руху, розслідування дорожньо-транспортних пригод, забезпечення охорони громадського порядку. Вивчення процесу залучення жінок на службу до поліції в різних країнах дозволяє зробити висновок про те, що на початку кадрові служби наймали на роботу жінок для виконання обмежених видів діяльності, вони не мали спеціальної підготовки й поліцейських повноважень. І лише після того, як керівництво визнало їхню ефективність у роботі, пов’язаній із жінками й дітьми, співробітниці почали проходити професійну підготовку й отримувати повноваження поліцейських. Автор констатує, що залучення жінок на службу в поліцію розв’язало ряд проблем, зокрема це й питання некомплекту кадрів. Загалом удосконалення правового регулювання служби жінок у поліції сприяло покращенню роботи поліції у сфері забезпечення правопорядку й боротьби зі злочинністю