Юридичний вісник №1/2021

Постійний URI для цього зібрання

Переглянути

Нові надходження

Зараз відображається 1 - 20 з 30
  • Документ
    Юридичний вісник №1/2021
    (Одеса : Гельветика, 2021)
  • Документ
    Судові присяги як складник судової символіки
    (Одеса : Гельветика, 2021) Кравчук, Олексій Олегович; Кравчук, О. О.; Kravchuk, Oleksii O.; Остащук, Іван Богданович; Остащук, І. Б.; Ostashchuk, Ivan B.
    Розглядаються сутність та значення судових присяг як елементів судової символіки. До судових присяг віднесено посадові присяги судових юристів (суддів, адвокатів, прокурорів), а також присяги свідків, перекладачів, інших осіб, що складаються у суді чи для судового процесу. Судові присяги полягають у символічній процедурі покладення на особу конкретного приписаного законом обов’язку діяти в спосіб, проголошений присягою. Присяга свідка, експерта, перекладача, в сукупності з попередженням про кримінальну відповідальність, символізує те, що визначені особи відповідають (або принаймні повинні відповідати) на запитання або повідомляють суду певні обставини правдиво, здійснюють правильний переклад; при цьому нібито презюмується, що свідок під присягою та після повідомлення про кримінальну відповідальність говорить більш правдиво й усвідомлено. Саме результат процедури складання присяги (перебування під присягою) символізує, що особа діє конкретно так, як приписує складена присяга. У країнах англо-саксонського права закони врегульовують посадові присяги (в т.ч. присяги судді), як правило, в межах одного правового режиму з іншими судовими присягами, зокрема присягами свідка, експерта (він може розглядатися як свідок), присяжного. На зміст присяги не впливає те, що особа, яка склала присягу, не вірить у надприродні сили у межах певної релігії або не вірить у присяги, адже обов’язок говорити правду чи інший підтверджений присягою обов’язок має утилітарне значення. Відповідальність за порушення присяги, якщо для конкретного випадку вона передбачена законом, залежить не від її процедури або процесу ритуалу, а від наявності її підписаного тексту, а також від факту її дотримання чи порушення. Також до судової символіки віднесено присяги посадових осіб, що складаються із залученням суддів. Процедура їх складання символізує наявність і функціонування розподілу влад і системи стримань і противаг та означає, що суд контролює виконавчу та/або законодавчу владу, в представників яких суддею приймається присяга.
  • Документ
    Период «пятилетней нестабильности» (579–584 гг.): политико-правовые особенности ирано-византийских и византийско-тюркских взаимоотношений
    (Одеса : Гельветика, 2021) Мельник, В.; Melnyk, V.
    Стаття репрезентує спробу порівняльного аналізу ірано-візантійських та візантійсько-тюркських політичних відносин у період 579–584 років. Автор користується політологічним та історіографічним інструментарієм для висвітлення ключових юридичних проблем у системі міжнародних відносин другої половини VI століття нашої ери. Такими проблемами запропоновано вважати: 1) отримання та подальше використання «варварськими» племенами права foedus від візантійських (східноримських) монархів; 2) політичне функціонування Великого Тюркського Елю (Тюркського каганату) на засадах полівасальної залежності від Сасанідського Ірану та Візантії, водночас; 3) утвердження авестійської правосвідомості в Персії. Відтак цим трьом найважливішим юридичним позиціям відповідають три етапи владних трансформацій, що відбулись в означений період. 1. У 579 році шахіншахом Ірану став Ормізд IV (579–590) – молодший син Хосрова Ануширвана. 2. У 581 році каганом Тюркського Елю став Бага-Ишбар-хан (581–587). У 582 році Східну Римську імперію очолив генерал вірменського походження Маврикій (582–602). Оскільки на період «п’ятирічної нестабільності» припадає три зміни влади у трьох найбільших політичних утвореннях Старого Світу, то запровадження цього терміну видається доречним. Крім того, трансформації верховної влади негайно призводили до зміни дипломатичних орієнтирів. Приклади: Персія в 579–580 роках відмовилась від курсу на примирення з Візантією, Тюркський каганат в 581 році знову почав ворогувати з Персією та зближуватись з Візантією, Східна Римська імперія в 582–584 роках намагалась відновити антиперсидський союз із тюрками. Врешті, ці рухи були невдалими і не призвели до повної зміни геополітичної ситуації. Однак на фоні таких політичних «вагань» особливо вирізняються окремі юридичні практики та звичаї. Саме із ними, без відриву від фактології періоду, стаття знайомить читачів.
  • Документ
    Сутність конституційно-правового статусу українського народу
    (Одеса : Гельветика, 2021) Колодій, Олексій Анатолійович; Колодій, О. А.; Kolodii, Oleksii A.
    У цій науковій статті розкрито сутність конституційно-правового статусу Українського народу. Визначено, що сутність демонструє найголовніші, найвизначніші характеристики та якості певного предмета, у цьому разі конституційно-правового статусу Українського народу. Вона демонструє, що являє собою такий предмет, його походження, буття, функціонування, перспективи розвитку, місце і роль у житті суспільства, держави, особи. Тобто сутність як соціально-цілісна система включає у себе певні різні взаємопов’язані ознаки та елементи предмета, що і становлять його внутрішню сторону. Наголошено, що сутністю конституційно-правового статусу Українського народу є визнання його повноцінним суб’єктом всіх (політичних, економічних, правових, духовних та інших) суспільних відносин, що мають місце у соціальному житті, гарантування його системоутворюючого права бути носієм суверенітету, єдиним джерелом влади, здійснювати владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, визначати і змінювати конституційний лад в Україні, утворювати власне суспільство, державу, право, контролювати та змінювати їх. Акцентовано увагу, що необхідність визнання принципів елементами конституційно-правового статусу Українського народу зумовлюється тим, що саме вони спільно із функціями демонструють сутність, соціальне призначення та соціальну цінність конституційно-правового статусу Українського народу. Наголошено, що у сучасних інтерпретаціях функцій їх здебільшого розглядають як напрям діяльності. Проте хотілося б зазначити, що не всякий напрям діяльності Українського народу можна визнати його функцією, а тільки найбільш важливий із них, той, який демонструє його сутність і соціальне призначення. І навіть за такого підходу не забезпечується абсолютна рівнозначність функцій за своєю вагомістю й значущістю для Українського народу. Саме тому і можна вести мову про основні та неосновні функції Українського народу.
  • Документ
    Дискусійні погляди на поняття та види форм державного режиму
    (Одеса : Гельветика, 2021) Атаманова, Н. В.; Atamanova, N. V.
    У статті розглянуто поняття «форма державного режиму», яке сформувалося під час суспільнополітичного розвитку та було розкрите у результаті пізнавальної діяльності у багатьох поколіннях державознавців. Наявність різноманіття самих поглядів щодо його дефініції й змісту на теперішньому етапі розвитку юридичної науки і свідчить про гносеологічну проблемність і зокрема актуальність цього питання. Велике значення у статті має єдність як теоретичного, так і практичного у пізнанні форми державного режиму, адже зумовлене необхідністю комплексного дослідження його двох складників – юридичного та політичного (фактичного). Також автором показано, що динаміка політичного життя та соціально-практичні аспекти в організації і реалізації державної влади виступає предметом вивчення багатьох наук. Тому доцільно у межах цього дослідження звернути увагу на дискусійні питання в теоретичній площині з урахуванням як історичного, так і практичного аспектів, які дали змогу побудувати більш цілісне уявлення щодо форми державного режиму сучасної країни як історично зумовленої політико-правової владної цілої системи, що зовнішньо віддзеркалює і зміст, і сутність держави та проявляється у його загальнотеоретичних, конституційних та політичних сферах. У статті теоретичного уточнення набуло дискусійне питання, пов’язане із виявленням місця та ролі форми державного режиму у системі елементів форми самої держави. Ретельному науковому аналізу та осмисленню, а також узагальненню піддалось питання, яке не охоплюються більш усталеними традиційними схемами та уявленнями. Дискусійним є питання категорії «форма державного режиму», для визначення якої автором розглянуто різноманітні погляди, оскільки у сучасній юридичній літературі немає його одностайності. Розглянуто класифікацію форм державного правління, яке теж має різне трактування. Здійснено установлення самої сутності та правових ознак сучасних різновидів форми державного режиму, його поняття, яке на рівні дефінітивного формулювання у теперішніх умовах вимагає суттєвого уточнення та узагальнення.
  • Документ
    Формування ідей індивідуалізму у філософії права Джона Локка
    (Одеса : Гельветика, 2021) Пилипишин, Павло Богданович; Пилипишин, П. Б.; Pylypyshyn, Pavlo B
    У статті робиться спроба розкриття індивідуалізму у філософії права Джона Локка. Філософсько-правова думка доби Просвітництва перебувала під величезним впливом локківської інтерпретації природнього стану суспільства, в якому вчений розглядає основні права людини і, чи не вперше, відносить туди право власності, яке має як буржуазний, так і індивідуалістичний відтінок. Дж. Локк, продовжуючи ідею договірного походження держави, на відмінну від Т. Гоббса, більше акцентував на індивідуалістичних тенденціях, аніж суспільних, вважаючи, що індивід повинен мати політичну, духовну та економічну самостійність і бути вільним суб’єктом вибору та дії. Зосереджуючись на індивідуалістичному аспекті спадщини англійського філософа, звернено увагу на його основні філософсько-правові постулати: індивідуальні права на життя, свободу і власність є фундаментальними за своєю суттю та нероздільними одне від інших; свобода є основою всіх інших прав; ця свобода передбачає свободу від різних відносин з іншими, крім тих, в які індивід вступає добровільно з урахуванням власного інтересу; свобода від залежності щодо інших робить нас людьми; свобода кожного індивіда може бути обмежена тільки такими правилами і обов’язками, які необхідні для того, щоб забезпечити таку ж свободу іншим; рівність не зрівнює, а оберігає і стимулює природну несхожість людей; люди є рівноправними суб’єктами щодо економічної, духовної та політичної сфери і власної долі; людина має право задовольнити свободу тим способом, якими йому до вподоби, а не порушувати законів справедливості; по суті, індивід є власником своєї особистості і здібностей, і в цьому відношенні він нічим не зобов’язаний суспільству; лише сам індивід може визначити, в чому полягає його власне благо; право власності є антропологічною константою, а праця – це первинна умова задоволення потреб; людське суспільство складається з ринкових відносин; держава є результатом суспільної домовленості для захисту власності індивіда в його особі і у вигляді благ, і отже, збереження впорядкованих відносин обміну між індивідами, які розглядаються як власники самих себе; невтручання держави у приватне життя та особисте процвітання людей.
  • Документ
    Обмеження розвитку інституту судового захисту трудових прав в Україні у період 1937–1945 рр. (частина 2)
    (Одеса : Гельветика, 2021) Боєва, О. С.; Boieva, O. S.
    Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудових прав у Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 року та за часів Другої світової війни. Наприкінці 30-х років ХХ сторіччя Україна починає втрачати свою суверенність та незалежність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційноправового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конституційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст доповнень до Конституції УСРР, прийнятих у 1925 році, то там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна республіка», згодом у Конституції УСРР 1929 року зазначалося, як «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави мови не було. Проте в Конституції 1937 року (найменування УСРР було змінене на УРСР на Надзвичайному XIV з’їзді Рад у січні 1937 року) ці положення відсутні, є лише запис про об’єднання республік у союзну державу. Конституція УРСР 1937 року замість з’їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом державної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР вибирала Президію – колегіальний постійно діючий орган влади у періоди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загальносоюзних органів управління республіканськими об’єктами господарства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копiювання змiсту загальносоюзних законодавчих актів, так і застосуванням союзних нормативних актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули і галузь трудового права. Теоретично прийняття у 1937 році Конституції УРСР мало б бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до удосконалювання захисту прав працівників, проте демократичні засади і положення Конституції залишилися декларативними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов’язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за підприємствами, установами, заборонялося виїжджати на заробітки тощо. Наприкінці 30-х – початку 40-х років минулого століття у всій союзній державі (у тому числі і в УРСР) з метою збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підвищення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані «тунеядці», «дармоїди», «нероби»), притягувалися до адміністративної або до кримінальної відповідальності; мало місце більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, за виробництво продукції з браком, за недотримання правил техніки безпеки. У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гарантій працівників, взагалі була відсутня можливість захисту їхніх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регресивних ознак. Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був зумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (в основному чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. З метою забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгоспів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулювання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 1922–1924 років, за змістом яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим законодавством трудова повинність була передбачена лише у разі необхідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, та лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Комісарів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівельних робіт, заготівлю палива, безперебійного функціонування транспорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість указів Президії Верховної Ради СРСР та постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан і фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досягнення в сфері трудового права. Цей період характеризується мілітаризацією праці, мобілізацією працездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збільшенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введенням надурочних робіт. Унікальність цього явища у плані дослідження ґенези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції в основному мали місце не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприємства разом зі своїми працівниками та їхніми родинами у зв’язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими військами території України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 року до лютого 1943 року здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві). Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорене принципам і положенням законодавства СРСР, яке, своєю чергою, мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найкоротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було здобути перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.
  • Документ
    Історико-правові передумови виникнення корупції в правоохоронних органах України
    (Одеса : Гельветика, 2021) Плекан, Віталій В.; Плекан, В. В.; Plekan, Vitalii V.
    Становлення України як демократичної держави неможливе без зниження рівня корупції в державі, у тому числі в правоохоронних органах, одним із завдань яких є забезпечення дієвої боротьби із цим негативним явищем. У засобах масової інформації досить часто публікуються новини щодо корупційних скандалів за участю посадових осіб поліції, Служби Безпеки України, митниці, прокуратури. Окрім цього, корупційні злочини, що вчиняються працівниками правоохоронних органів, негативно впливають на стан законності держави в цілому, породжують недовіру до цих органів. Водночас теперішній стан корумпованості правоохоронних органів не виник одномоментно, оскільки виникненню будь-якого соціального явища в тому числі корупції передує значна кількість історичних чинників, які нерідко взаємопов’язані між собою та створюють підґрунтя для подальшого їх розвитку. Метою дослідження у цій статті є виокремлення історичних передумов, які сприяли виникненню корупції в правоохоронних органах, а також дослідження дієвості правових актів, спрямованих на подолання корупційних явищ, що виникали на території українських земель в різні історичні періоди. Автором досліджено історико-правові передумови для виникнення корупції в правоохоронних органах України. Проаналізовано антикорупційне законодавство, що діяло на українських землях з часів Київської Русі, у складі Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорської та Російської імперій, СРСР і до моменту проголошення Україною Незалежності у 1991 році, з точки зору його ефективності, достатності та безпосередніх результатів впливу на стан і рівень корупції. Упродовж кожного історичного періоду надано оцінку методам, спрямованим на подолання корупції, що впроваджувались на держаному рівні. Досліджено історично встановлені факти корупції, що мали місце в діяльності правоохоронних органів на території українських земель. За результатами дослідження виокремлено ключові соціально-правові, ментальні, соціально-економічні та соціально-політичні передумови для виникнення та подальшого розвитку корупції в правоохоронних органах України. У статті автором досліджено історичні передумови для виникнення корупції в правоохоронних органах України. Проаналізовано антикорупційне законодавство, яке діяло з часів Київської Русі і до проголошення Україною Незалежності у 1991 році. Досліджено факти корупції, що мали місце в діяльності правоохоронних органів на території українських земель. За результатами дослідження виокремлено ключові соціально-правові, ментальні, соціально-економічні, соціально-політичні передумови, які сприяли становленню та подальшому розвитку корупції у правоохоронних органах України.
  • Документ
    Ознаки трудових відносин за актами МОП і законодавством України
    (Одеса : Гельветика, 2021) Чанишева, Галина Іванівна; Чанишева, Г. І.; Chanysheva, Halyna I.; Щукін, Олександр Сергійович; Щукін, О. С.; Shchukin, Oleksandr S.
    У статті розглядаються ознаки трудових відносин за актами Міжнародної організації праці та законодавством України. Аналізуються норми Рекомендації МОП № 198 про трудове правовідношення від 31 травня 2006 року про ознаки зазначеного правовідношення. Звертається увага на прогалини у чинному Кодексі законів про працю України щодо визначення поняття трудових відносин та ознак їх наявності. Пропонується доповнити чинний Кодекс окремою главою І з позначкою один (І1 ) «Трудові відносини», нормами якої визначити поняття та ознаки трудових відносин, презумпцію їх існування за наявності декількох ознак, сторони трудових відносин, їх основні трудові права і обов’язки, підстави виникнення зазначених відносин. Доводиться необхідність закріплення у зазначеній главі окремої норми про презумпцію існування індивідуального трудового правовідношення при встановленні наявності декількох його ознак, передбачених Кодексом, та формулюється її зміст. Аналізується зміст статті 30 «Виникнення трудових відносин» проекту Трудового кодексу України. Вносяться пропозиції про внесення змін і доповнень до зазначеної статті з урахуванням норм Рекомендації МОП № 198 про трудове правовідношення 2006 року. У Кодексі законів про працю України, проекті Трудового кодексу України пропонується визначити трудові відносини як відносини, що виникають на підставі угоди між працівником і роботодавцем про особисте виконання працівником за своєчасну і в повному обсязі заробітну плату трудової функції (роботи за визначеною професією, спеціальністю, кваліфікацією, посадою) в інтересах, під керівництвом і контролем роботодавця з додержанням працівником правил внутрішнього трудового розпорядку при забезпеченні роботодавцем належних, безпечних та здорових умов праці, передбачених трудовим законодавством, колективним договором, угодами, трудовим договором.
  • Документ
    Покарання як складник форм реалізації кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні посягання на земельні ресурси України
    (Одеса : Гельветика, 2021) Шульга, А. М.; Shulha, A. M.
    У статті досліджено проблеми, пов’язані з розумінням покарання як обов’язкової складової частини форм реалізації кримінальної відповідальності за кримінальні правопорушення проти земельних ресурсів України. Розкрито юридичну сутність покарання як одного із ключових кримінальноправових інститутів. Проведено аналіз історичних витоків виникнення цієї кримінально-правової матерії. Як відомо, людині властиво не тільки дотримувати, а й порушувати правові норми. У зв’язку із цим у кожній державі існує система заходів, які захищають кожну особу окремо і суспільство загалом від порушників закону та відновлюють справедливість. Якщо людина не хоче поважати закон і не виконує його приписів, то відповідною реакцією закону є притягнення до кримінальної відповідальності та застосування покарання. Застосування каральних заходів належить до числа найдавніших соціальних практик, які здавна і скрізь використовувались на всіх історичних етапах розвитку суспільства. Покарання залежить від того, які соціальні, політичні, культурні, моральні погляди панують у суспільстві, а тому кримінальний закон повинен бути направлений на розвиток, враховуючи сучасний уклад життя суспільства, стану економіки і фінансів та відповідати правовим і етичним правилам, що складаються на цій базі. Покарання за кримінально протиправні посягання на земельні ресурси України полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Воно має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових таких кримінальних правопорушень як самими засудженими, так і іншими особами. Своєї мети покарання може досягти лише у випадку дотримання основних його принципів. Актуальним для всієї правоохоронної та судової систем залишається завдання забезпечення невідворотності покарання за кримінально карані посягання на земельні ресурси України.
  • Документ
    Контроль за допустимістю надання державної допомоги суб’єктам господарювання
    (Одеса : Гельветика, 2021) Добровольська, Володимира Володимирівна; Добровольська, В. В.; Dobrovolska, Volodymyra V.; Феофанова, Ірина Максимівна; Феофанова, І. М.; Feofanova, Iryna M.
    Досліджено визначення і застосування контролю як певної процедури стосовно надання державної допомоги суб’єктам господарювання з метою визначення її законності, доцільності та критеріїв допустимості, на підставі запропонованих визначень ученими-фахівцями за різноманітними підставами та умовами, а також визначених нормами чинного законодавства. Запропоновано поняття форми і змісту державного контролю за допустимістю надання державної допомоги суб’єктам господарювання через повноваження спеціально уповноваженого органу – Антимонопольного комітету України з метою захисту конкуренції як умови існування ринкової економіки. Органи фінансового державного контролю також можуть здійснювати контролюючі дії стосовно допустимості державної допомоги, наприклад Рахункова палата України та податкові органи, з метою перевірки цільового використання державних (місцевих) коштів та/або майна (ресурсів держави). Змістом державного контролю за допустимістю надання державної допомоги суб’єктам господарювання є виявлення, встановлення та аналіз критеріїв допустимості з урахуванням її соціального характеру, встановлених кінцевих бенефіціарів-споживачів та наявності надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру. Формою контролю допустимості державної допомоги є повідомлення, яке надсилається шляхом перевірки та може слугувати підставою для розгляду. Громадський контроль за допустимістю надання державної допомоги суб’єктам господарювання здійснюється відповідними особами, яким за законом надані зазначені повноваження. Моніторинг являє собою постійний нагляд за допустимістю надання державної допомоги суб’єктам господарювання шляхом збору та аналізу інформації з метою швидкого та оперативного виявлення правопорушень та повідомлення до компетентних органів задля реалізації подальших їх дій контролюючого характеру, а також складання і подання відповідної звітності.
  • Документ
    Науково-нормативні підходи до визначення податкової політики
    (Одеса : Гельветика, 2021) Марущак, Анна Валеріївна; Марущак, А. В.; Marushchak, Anna V.; Олексій, Уляна Олександрівна; Олексій, У. О.; Oleksii, Uliana O.
    Стаття присвячена дослідженню податкової політики, її реалізації та визначення. У науковому дослідженні міститься аналіз ключових понять податкової політики держави. Розглядаються органи державної влади, що провадять її реалізацію. Встановлено, що поняття «податкова політика» є досить дискусійним, оскільки не існує єдиного погляду на визначення його змісту. Закцентована увага на недостатності нормативного визначення податкової політики, що міститься у діючому законодавстві України. Встановлено, що податкова політика є частиною державної політики і має беззаперечний вплив на багато сфер суспільного життя – економічну, політичну, соціальну, культурну тощо. Діяльність із приводу реалізації податкової політики здійснюється органами державної влади у сукупності з бюджетною, валютною та митною політикою. Звертається увага на таку особливість податкової політики, як циклічність, тобто безперервне здійснення певних дій, метою яких є покращення добробуту та підвищення ефективності усієї державної політики. Встановлено, що податкова політика країни є ключовим інструментом усієї держаної політики, який може негативно чи позитивно вплинути на економічну стабільність. Податкова політика стосується і формулювання податкової системи, і вироблення стратегій, що сприятимуть інвестуванню, створенню прийнятного середовища для ведення бізнесу. Вказується щодо чотирьох підходів до трактування податкової політики, які утворились у наукових колах. Відповідно до першого податкова політика розглядається у широкому значенні як системне поняття, певна сукупність усіх засобів і способів її здійснення. Другий підхід характеризує податкову політику як вид державної і, відповідно, діяльність державних органів щодо її впровадження та забезпечення. Прихильники третього підходу притримуються думки, що податкова політика є частиною бюджетно-податкової, а четвертого – що податкову політику потрібно ототожнювати з фіскальною. Запропоновані ключові особливості здійснення ефективної податкової політики: ініціювання відповідних законопроектів; консультації з громадськістю; забезпечення доходу та аналіз економічного впливу; сприяння міжнародним податковим відносинам; здійснення моніторингу впливу змін у податковій політиці; гармонізація податкової політики з іншими видами державної політики.
  • Документ
    Юридична природа і соціальна необхідність забезпечення прав людини в умовах надзвичайного стану
    (Одеса : Гельветика, 2021) Загребельна, Н.; Zahrebelna, N.
    У статті досліджено юридичну природу і соціальну необхідність забезпечення прав людини в умовах надзвичайного стану. Автор звертає увагу на те, що нестабільність політичної обстановки, економічна і соціальна кризи у суспільстві, зростання злочинності, правовий нігілізм, екологічні лиха і багато інших негативних процесів, що протікають у сучасній Україні, прямо і побічно продукують екстремальні ситуації. Адміністративно-правовий режим надзвичайного стану – досить складний і багатогранний конституційний інститут, дослідження і розвиток якого актуальне нині не тільки для України, а й для більшості держав світу. Тероризм і стихійні лиха, державні перевороти і міжнаціональні конфлікти, епідемії і епізоотії не можуть не становити небезпеку для держави з будь-якою формою державної влади і управління, політичного режиму і релігійної спрямованості. Тим більше актуальні такі проблеми в умовах недостатньої підготовленості органів державної влади та місцевого самоврядування до екстреного і інтенсивного реагування на них в умовах надзвичайної ситуації, найчастіше зумовленої дією не одного, а цілої сукупності вищеназваних чинників. Насамперед для дослідження, яке зачепило таке коло проблем, провідне значення має вивчення правової бази, яка повинна регламентувати в деталях усі необхідні елементи процесу усунення обставин, що спровокували виникнення екстремальної ситуації на території держави. Чітка регламентація дій суб’єктів, що відповідають за введення і підтримання режиму надзвичайного стану, є запорукою ефективної боротьби з раптовим непередбаченим явищем політичного, екологічного, техногенного чи іншого характеру. Актуальною у сучасних умовах є проблема забезпечення прав і свобод людини і громадянина в умовах режиму надзвичайного стану. Особа людини, її основні права і законні інтереси натепер далеко не завжди захищені в реальному житті держави і суспільства, тим більше, в екстремальних умовах. Теоретичною основою вивчення питань порядку та підстав уведення правового режиму надзвичайного стану стали публікації таких провідних науковців, як: В.В. Кожан, С.О. Магда, С.К. Могил, Б.І. Стахура, Т.М. Шмідт та ін.
  • Документ
    Особливості виникнення права власності на ембріони людини in vitro
    (Одеса : Гельветика, 2021) Крушельницька, Г. Л.; Krushelnytska, H. L.
    У статті досліджено питання віднесення ембріонів людини, створених поза людським організмом в умовах in vitro, до об’єктів права власності. Автором аналізуються дві протилежні позиції, що склалися у судовій практиці та в доктрині цивільного права, що стосуються можливості віднесення ембріонів in vitro до власності суб’єктів цивільних правовідносин. Оскільки автор притримується підходу, згідно з яким ембріони in vitro є об’єктами цивільних прав і можуть перебувати у власності чітко визначеного законом обмеженого кола осіб, у статті аналізуються підстави виникнення права власності на такий специфічний об’єкт. Автором застосовується аналогія закону, оскільки жоден із наявних правових режимів об’єктів цивільних прав не може поширюватися на штучно створені ембріони людини. Зокрема, у статті розглядається набуття права власності на ембріони in vitro шляхом специфікації, оскільки вони на підставі договору створюються в закладі охорони здоров’я в умовах in vitro із репродуктивного матеріалу, наданого пацієнтами, або із донорських гамет, в результаті чого виникає новий об’єкт. Залежно від власника репродуктивних клітин, із яких створюються ембріон, визначаються суб’єкти права власності на них. Також автором досліджується можливість набуття закладом охорони здоров’я права власності на «покинуті» ембріони in vitro в порядку набувальної давності, у випадку, якщо після закінчення строку дії договору про кріокосервацію, пацієнти не заявили прав на свої кріоембріони, а заклад охорони здоров’я не вжив заходів щодо їх утилізації. Окрема увага приділена донації ембріонів як підставі виникнення права власності на них, а також встановленню власника донованих ембріонів залежно від виду донорства (відкритого чи анонімного). У статті аналізується можливість виникнення права власності на ембріони in vitro в порядку спадкування, зокрема автором розглядається доктринальний та судовий підхід до вирішення цієї проблеми, на підставі чого робиться обґрунтований висновок, що наявність генетичного зв’язку між спадкодавцем та його ембріонами in vitro впливає на визначення їх подальшої долі.
  • Документ
    До питання законодавчої техніки конструювання кваліфікованих складів кримінальних правопорушень у Кримінальному кодексі України
    (Одеса : Гельветика, 2021) Самотієвич, В. О.; Samotiievych, V. O.
    Статтю присвячено аналізу конструювання кваліфікованих складів кримінальних правопорушень в чинному КК України та вивченню підходів їх тлумачення правозастосувачами. У статті підкреслено, що законодавець не має єдиного підходу у конструюванні кваліфікованих складів кримінальних правопорушень. Відмічено, що в чинному КК України використовуються чотири основні прийоми законодавчої техніки конструювання кваліфікованих складів, проте мета застосування того чи іншого прийому не є чітко визначеною. У результаті аналізу кожного виду конструкції наголошено на існуванні низки розбіжностей між буквальним значенням кримінально-правових норм того чи іншого виду та практикою їх застосування. З’ясовано, що питання необхідності врахування усіх без винятку ознак кримінального правопорушення основного складу під час притягнення особи до кримінальної відповідальності, за умови наявності в скоєному нею діянні ознак кваліфікованого складу кримінального правопорушення, вирішується неоднозначно. У переважній більшості кваліфікація діянь за кваліфікованим складом кримінального правопорушення здійснюється за умови встановлення усіх ознак основного складу кримінального правопорушення та, власне, кваліфікуючих. Проте трапляються випадки, коли правозастосовна практика не враховує окремих ознак основного складу кримінального правопорушення, однак за наявності ознак, що його кваліфікують, вважає за можливе притягти особу до кримінальної відповідальності. Зустрічаються й протилежні приклади, коли буквальне тлумачення кваліфікованих складів кримінальних правопорушень не вимагає обов’язкового встановлення окремих ознак основного складу, проте суб’єкти застосування таких норм в якості обов’язкових ознак встановлюють ті, що буквально не охоплені конструкцією кваліфікованого складу. Відсутність достатньої чіткості у формулюванні кваліфікованих складів призводить до прийняття різними суб’єктами протилежних рішень за подібних обставин вчинення суспільно небезпечних діянь. Уникненню неоднозначності тлумачення кваліфікованих складів кримінальних правопорушень сприятиме, по-перше, використання єдиного прийому законодавчого закріплення кваліфікованих складів, а також дотримання єдиного підходу у застосуванні цих норм, а саме ознаки кваліфікованого складу кримінального правопорушення мають охоплювати усі ознаки його основного складу, окрім випадків, які повинні бути безпосередньо передбачені в законі.
  • Документ
    Особливості правового регулювання сфери аквакультури в Україні
    (Одеса : Гельветика, 2021) Кожура, Людмила Олександрівна; Кожура, Л. О.; Kozhura, Liudmyla O.; Kozhura, L. O.
    У цій статті розкрито особливості правового регулювання аквакультури. Акцентовано увагу, що в Законі України «Про аквакультуру» (далі – Закон) відсутні положення щодо порядку здійснення контролю та нагляду. Ст. 16 Закону є бланкетною та відсилає до Закону України «Про ветеринарну медицину» щодо порядку проведення ветеринарно-санітарного контролю. Натомість у самому Законі відсутні норми, що визначають здійснення інших видів контролю (наприклад, контроль за поданням суб’єктами аквакультури звітної інформації щодо обсягів виробництва продукції аквакультури; контроль за діяльністю суб’єктів аквакультури під час розведення та/або вирощування чужорідних та немісцевих видів гідробіонтів тощо). Відзначимо, що норми Закону не містять положень щодо інших форм контрольної діяльності уповноважених суб’єктів: моніторингу, аудиту, нагляду, перевірки тощо. Відсутність засобів управлінської природи у спеціальному нормативно-правовому акті створює ситуацію нівелювання окремих норм. Прогалиною видається також відсутність норми, що встановлює право громадських інспекторів здійснювати громадський контроль за законністю провадження аквакультури як самостійного виду сільськогосподарської діяльності, наприклад, здійснення громадського контролю щодо дотримання норм Зон аквакультури (рибництва) та рибопродуктивності по регіонах України чи контроль за дотриманням законодавства суб’єктами аквакультури тощо. Окрім здійснення контрольно-наглядової діяльності, також варто акцентувати увагу на здійсненні дозвільно-реєстраційної діяльності у сфері аквакультури уповноваженими суб’єктами. Зокрема, цим Законом не урегульовано питання отримання дозволів (дозволу на спеціальне водокористування; дозволу на вилучення водних біоресурсів тощо) та здійснення реєстраційної діяльності (об’єктів аквакультури, напрямів аквакультури тощо). Запропоновано визначити шляхи реалізації залежно від статусу суб’єкта: а) для суб’єктів державного сектору; б) для суб’єктів приватного сектору; в) для експорту. Окремим недоліком Закону хотілося б виокремити відсутність положень, що визначають взаємодію суб’єктів аквакультури між собою; взаємодію публічних органів управління та суб’єктів господарювання, які здійснюють аквакультуру; взаємодію між громадськими органами та органами публічного управління; взаємодію між громадськими органами та суб’єктами господарювання, які здійснюють аквакультуру.
  • Документ
    Стан реалізації окремих фундаментальних принципів протидії корупції в Україні
    (Одеса : Гельветика, 2021) Бондаренко, О. С.; Bondarenko, O. S.
    Стаття присвячена важливій та актуальній темі – характеристиці стану реалізації окремих фундаментальних принципів протидії корупції в Україні. Автор зосереджує увагу на тому, що ефективність виконання завдання з протидії корупції перебуває у прямій залежності з необхідністю чіткого та виваженого формулювання основних ідей такої діяльності. Правильне формулювання правил поведінки є ключем до її продуктивності. Крім того, з’ясовано, що у юриспруденції поняття правових принципів тлумачать по-різному, зокрема, вчені використовують такі категорії, як початкові теоретичні визначення, обґрунтування, керівні принципи (ідеї), загальні приписи, керівні принципи, закономірності, зміст тощо. Зосереджено увагу на тому, що значення верховенства права для кожної діяльності підтверджується його закріпленням у ст. 8 Конституції України. Крім того, тлумачення його юридичного змісту міститься у рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004, в якому зазначено, що верховенство права – це панування права в різних формах у суспільстві. Наступним фундаментальним принципом є принцип законності. Важливість цього принципу для функціонування держави настільки важлива, що законодавча влада закріплює його у різних формах у декількох статтях Конституції України. На думку автора, ступінь того, наскільки цей принцип насправді реалізовується загалом, особливо стосовно запобігання та боротьби з корупцією, викликає занепокоєння. Відсутність законодавчої основи для вжиття таких заходів є підставою для розробки і прийняття відповідних нормативно-правових актів. Принцип гласності тлумачиться як принцип зв’язків з громадськістю та відкритості всіх органів, уповноважених боротися з корупцією. Конституція України не містить норми, яка б чітко закріплювала принцип відкритості та прозорості, але він може бути виведений з ряду конституційних норм. Зроблено висновок, що антикорупційна діяльність в Україні, як і будь-яка інша діяльність, ведеться за певними основними ідеями, які є керівними принципами. Особливе значення серед цих принципів мають фундаментальні. Адже саме ці принципи визначають антикорупційну стратегію та вектор її реалізації. У контексті всебічної протидії корупції в Україні важливим є законодавче закріплення основних принципів протидії корупції.
  • Документ
    Цивільна відповідальність як елемент охоронного матеріального правовідношення
    (Одеса : Гельветика, 2021) Гуйван, П. Д.; Huivan, P. D.
    Стаття присвячена дослідженню актуального наукового питання про сутність цивільноправової відповідальності як механізму адекватного реагування правоволодільця та суспільства на порушення. У праці розглядається такий вид юридичного відношення в контексті його взаємозв’язку з таким правовим явищем, як охоронне правовідношення. Обстоюється визначальна теза, що цивільна відповідальність є важливим, але не єдиним елементом охоронного відношення. Адже застосування заходів протидії різним ризикам та загрозам, які тягнуть порушення суб’єктивних прав, шляхом притягнення правопорушників до цивільної відповідальності забезпечує ефективне поновлення прав та належну компенсацію потерпілим. Водночас засади запровадження негативних для порушника наслідків не обов’язково ґрунтуються на позбавленні порушника матеріальних благ. Вони базуються на комплексному застосуванні заходів, у тому числі і таких, що мають оперативний та превентивний ефект і, строго кажучи, не є відповідальністю. У роботі концептуально обґрунтоване широке поняття санкцій та їх співвідношення з відповідальністю як загального з частковим. Підтримана позиція, що цивільна відповідальність являє собою один з різновидів санкцій і є впливом на правопорушника шляхом позбавлення його певних майнових прав чи покладення на нього додаткових майнових обов’язків. У статті також детально проаналізовано теоретичне положення про обов’язковість застосування примусу у разі притягнення порушника до відповідальності, піддано вказану тезу критиці. Доведено, що державний примус через судове рішення є дієвим, але не обов’язковим елементом охоронного відношення, що виникає між потерпілим і порушником. Наочно показано можливість реалізації захисної вимоги шляхом добровільного виконання її боржником і таким чином задоволення охоронних вимог. У роботі також проведене розмежування понять цивільного правопорушення та порушення права. Адже порушення суб’єктивного права може бути спричинене не тільки діями, що кваліфікуються як цивільні правопорушення, але й іншими, що таких ознак не мають. У цьому відношенні порушення права є більш широким терміном, який охоплює наслідки різних явищ, у тому числі і правопорушення, становить певний результат.
  • Документ
    Проблеми правозастосування цивільно-процесуальних оціночних понять на стадії касаційного перегляду судових рішень
    (Одеса : Гельветика, 2021) Майка, М. Б.; Maika, M. B.
    У роботі висвітлено актуальні питання та досліджено проблеми правозастосування цивільно-процесуальних оціночних понять на стадії касаційного перегляду судових рішень у цивільному процесі України. Проаналізовано необхідність застосування цивільно-процесуальних оціночних понять у сфері регламентування правовідносин на стадії касаційного перегляду рішень у цивільних справах. Здійснено правову характеристику цивільно-процесуальних оціночних понять, визначено їх ознаки та критерії. Вказано на прогалини правового регулювання правовідносин у зазначеній сфері, серед яких: відсутність нормативного визначення поняття «правовий висновок Верховного Суду»; відсутність нормативного визначення оціночних понять: «фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «значний суспільний інтерес», «виняткове значення для учасника справи». Запропоновано дефініції процесуальних оціночних термінів «фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «значний суспільний інтерес», «виключна правова проблема», «виняткове значення для учасника справи», «висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах». Сформовано висновки та пропозиції, спрямовані на вдосконалення цивільно-процесуального законодавства щодо перегляду судових рішень у касаційному порядку, зокрема, з метою оптимізації механізму правового регулювання процедури перегляду судових рішень у цивільному процесі касаційною інстанцією, запропоновано доповнити положення чинного законодавства правовими нормами, якими конкретизувати ознаки цивільно-процесуальних оціночних понять: доповнити ч. 3 ст. 389 ЦПК України, що визначає підстави для касаційного оскарження, положеннями, якими визначити поняття «питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики», як питання про застосування правових норм та принципів, аналогії закону та аналогії права, що необхідні для формулювання судом єдиної практики для подолання прогалин у нормативному регулюванні чи колізій між нормами права; доповнити ч. 5 ст. 403 ЦПК України, яка визначає поняття «виключна правова проблема», нормами, що встановлюють ознаки такої правової проблеми, зокрема: наявність неоднакової судової практики застосування тих самих норм законодавства при вирішення спорів у подібних правовідносинах; наявність невизначеної кількості спорів із зазначеної проблеми; недотримання основоположних та фундаментальних принципів права в ході судового розгляду; наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах.
  • Документ
    Особливості надання проектно-кошторисної документації за запитами на інформацію в аспекті захисту прав на комерційну таємницю
    (Одеса : Гельветика, 2021) Чайковська, А. В.; Chaikovska, A. V.
    У статті досліджені особливості надання проектно-кошторисної документації, яка містить комерційну таємницю, за запитами на інформацію, поданими в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації». Наведено нормативно-правовий аналіз підстав надання проектно-кошторисної документації, яка містить комерційну таємницю, за запитами на інформацію. Проведено аналіз судової практики у справах про оскарження відмови в задоволенні запиту на інформацію в частині ненадання копій проектно-кошторисної документації та зобов’язання розглянути запит із дотриманням Закону України «Про доступ до публічної інформації» і надати запитувану інформацію. У результаті проведеного дослідження виявлена наявність неоднакової судової практики під час вирішення справ про оскарження відмови в задоволенні запиту на інформацію в частині ненадання копій проектно-кошторисної документації. Зроблені висновки про необхідність під час розгляду справ про оскарження рішень розпорядників інформації про відмову у її наданні, в порядку, передбаченому Законом України «Про доступ до публічної інформації», досліджувати таку інформацію в судовому засіданні, для з’ясування даних про те, яка інформація дійсно міститься у проектно-кошторисній документації і чи може така інформація вважатися інформацією з обмеженим доступом. Крім того, визначено, що у випадку надходження запиту, поданого в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації», про надання документів, в яких міститься комерційна таємниця, розпоряднику інформації слід виходити з того, що обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. Комерційна інформація має бути вилучена з документа, у спосіб, який унеможливлює її з’ясування, та документ підлягає наданню за виключенням такої інформації.