Юридичний вісник №3/2019
Постійний URI для цього зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Юридичний вісник №3/2019(Одеса : Гельветика, 2019)Документ Військова юстиція в Україні: проблемні питання(Одеса : Гельветика, 2019) Полянський, Юрій Євгенович; Полянський, Ю. Є.; Polianskyi, Yurii Ye.У статті, з урахуванням історичного аспекту проблеми та міжнародного досвіду, розкрито організаційні та функціональні особливості здійснення судової та правоохоронної діяльності у Збройних Силах України. Підкреслено, що оборонна міць збройних сил визначається не тільки кількістю військовослужбовців, рівнем їх професіоналізму та майстерності, якістю військової техніки. Боєздатність військових частин та з’єднань напряму залежить від стану законності та правопорядку в них. Тому міжнародний досвід свідчить про те, що в більшості розвинутих країн, які мають сучасні збройні сили і які в той же час відомі своїми демократичними традиціями (США, Великобританія, Франція, Канада, Іспанія - всього близько 40), органи військової юстиції успішно діють і виконують завдання зі зміцнення військової дисципліни та правопорядку. Постійним Комітетом Ради Європи з прав людини (м. Страсбург) у червні 2003 р. була взагалі визначена потреба органів військової юстиції, а щодо військових судів висловлена думка про те, що їх наявність у країні не суперечить Конвенції про захист прав людини і її основоположних свобод, а також зобов’язанням держав, які підписали цю конвенцію. Зазначено, що військові суди можуть бути визнані незалежними і неупередженими судами. Звертається увага на те, що в Україні, в умовах раніше – антитерористичної операції, а зараз – операції об’єднаних сил, а фактично проведення реальних бойових дій на певних територіях країни, на жаль, відбувається процес ліквідації органів військової юстиції. Так, військові суди були ліквідовані ще у 2010 році, й до цього часу не відновлені, хоча це питання вирішувалося на всіх необхідних рівнях органів державної влади, військові прокуратури зараз на межі ліквідації. У наявності лише органи Військової служби правопорядку, але з вельми обмеженими повноваженнями виключно профілактичної спрямованості. Наведені аргументи на користь подальшого реформування військової юстиції у Збройних Силах України із формуваннями спеціалізованих судових і правоохоронних органів, а саме їх тріади у складі військових судів, військової прокуратури та органів Військової служби правопорядку (у майбутньому – військової поліції). Тільки в такому разі буде реально забезпечений належний рівень законності, правопорядку та військової дисципліни у Збройних Силах України.Документ Завдання кримінального законодавства: українські реалії та зарубіжний досвід(Одеса : Гельветика, 2019) Стрельцов, Євген Львович; Стрельцов, Є. Л.; Streltsov, Yevhen L.; Кузьмін, Едуард Едуардович; Kuzmin, Eduard E.; Кузьмін, Е. Е.Кримінальне законодавство, незалежно від того, в якій формі воно існує (кодифікований нормативно-правовий акт чи низка законів, які передбачають кримінальну відповідальність), завжди має (повинно мати) цілий ряд основних інститутів, які, по суті, визначають зміст, характеристики, ознаки такого законодавства. Причому, по-перше, наявність таких інститутів є обов’язково необхідною, а по-друге, для більш реальної оцінки саме змісту цього законодавства вони повинні бути закріплені в законодавчому визначенні. Одним із таких основних інститутів є завдання кримінального законодавства, тобто те, що призначене для виконання під час застосування саме цього законодавства. Українське кримінальне законодавство протягом ХХ–ХХІ сторіч мало три КК (1922, 1927 і 1960 років) і КК 2001 року, який діє зараз. Усі вони мали і мають визначення таких завдань. Причому вони мають як спільні ознаки, так і ознаки, які відрізняються. Це виглядає природно, тому що завдання КК на кожному етапі розвитку державності багато в чому є «похідними» від тих загальних політичних, соціально-економічних, правових та інших процесів, які відбуваються на кожному конкретному етапі розвитку державності. Дослідження, які проводяться із цього приводу, можливо розділити на два основні напрямки. Перший – це дослідження вітчизняного досвіду, сучасного стану кримінального законодавства та розроблення відповідних проектів законодавства та необхідних рекомендацій. Другий напрямок – проведення порівняльно-правових досліджень, які повинні надати можливість вивчення досвіду зарубіжних країн щодо завдань кримінального законодавства. Здійснення дослідження саме в порівняльно-правовому напрямку дає змогу сформулювати низку положень. Перше, яке є більш формальним, пов’язане з тим, що країни, кримінальне законодавство яких аналізувалось, можливо розділити на дві загальні групи: де визначення завдань такого законодавства є і де його немає. У свою чергу, в тих країнах, де таке визначення існує, воно має вираз у двох видах: більш широке і менш широке, тобто більш стисле. Аналіз визначень завдань кримінального законодавства, що існують, дозволяє відзначити, що традиційним у них є визначення об’єктів охорони кримінального законодавства. У той же час, відносно впливу його застосування на конкретну особу (групу осіб, населення), слід констатувати, що тут є розбіжності термінологічного та змістовного характеру. Ще один, більш загальний висновок полягає в тому, що завдання кримінального законодавства повинно надавати можливість реалізації двом основним положенням. По-перше, воно повинно «оприлюднювати» для всіх положення про те, для чого існує в державі кримінальне законодавство, яке завдання має держава, приймаючи відповідне законодавство. По-друге, закріплення та проголошення завдання кримінального законодавства дає змогу його виконання під час практичного застосування.Документ Особливості розвитку охорони здоров’я в Україні 1950-2000 рр.(Одеса : Гельветика, 2019) Запорожченко, Анастасія Олексіївна; Запорожченко, А. О.; Zaporozhchenko, Anastasiia O.У статті зроблено спробу показати особливості розвитку охорони здоров’я в Україні у другій половині ХХ ст. Історичний аналіз зазначеного спрямування розпочинається з післявоєнного періоду. Відбудова та відновлення медико-санітарної мережі в республіці були визначені п’ятирічним планом. Виконанню поставлених завдань повинна була сприяти реформа медичної мережі. Важливим організаційним заходом стало об’єднання лікарень і поліклінік у єдині медичні заклади. Починаючи з 60-х рр., в Україні розгорнулося будівництво великих лікарень для забезпечення потреби населення у всіх видах висококваліфікованої медичної допомоги. Основним правовим документом були Основи законодавства про охорону здоров’я 1969 р. У вирішенні завдань охорони здоров’я вагоме місце належало розробленій у країні концепції організації первинної медичної допомоги. З середини 70-х рр. почалося зниження темпів розвитку охорони здоров’я, фінансування якої проводилося за залишковим принципом. У 80-х рр. система охорони здоров’я все помітніше відчувала труднощі, пов’язані з недостатнім фінансуванням і екстенсивним механізмом розвитку. Потрібні були серйозні зміни в системі фінансування, впровадження нових економічних методів управління охороною здоров’я. Спроби проведення окремих економічних експериментів у сфері охорони здоров’я не дали очікуваних результатів. Вдалішими були спроби налагодження диспансеризації за окремими захворюваннями. У незалежній Україні з 1991 р. розпочався період формування нормативно-правових засад охорони здоров’я у нових соціально-економічних умовах.Документ Зумовленість людськими потребами та інтересами правозастосовчої і правотлумачної діяльності(Одеса : Гельветика, 2019) Наконечна, Анна Михайлівна; Наконечна, А. М.; Nakonechna, Anna M.Стаття присвячена аналізу форм впливу людських потреб та інтересів на правозастосовчу та правотлумачну діяльність, а саме: а) матеріальне спричинення такої діяльності, б) формування їх змістовної спрямованості. Розглянуто сутність поняття правозастосовчої діяльності, яка полягає у тому, що це владно-регулятивна діяльність повноважних суб’єктів, яка полягає у прийнятті персоніфікованого рішення щодо конкретних осіб, яке спрямоване на задоволення людських потреб та інтересів і полягає у встановленні взаємних прав і обов’язків цих суб’єктів, які реалізовуватимуть відповідну юридичну норму. Окрім цього, визначено кількісні показники згадування у правозастосовчих актах терміно-понять «потреба» та «інтерес»: – За сферою життєдіяльності найчастіше згадуються особистісні (20 випадків) та політичні (20 випадків) потреби й інтереси порівняно з економічними (8 випадків). Це зумовлено тим, що саме вони найчастіше не задовольняються або задовольняються не повною мірою. Особистісні потреби та інтереси виражають індивідуальність особи (особливості характеру, думок,свідомості, поведінки), її автономію. Дуже часто іншими людьми чиниться вплив або тиск власне на свідомість індивіда, крім того думки і погляди людей можуть ущемлюватися внаслідок певних обставин. Політичні потреби та інтереси відображають можливість людини брати участь у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування, у визначенні та здійсненні їх політики, а відтак вони теж часто можуть зазнавати обмежень. Згадки ж про потреби й інтереси у сфері соціального захисту та культурно-духовні у постановах ВСУ та рішеннях КСУ за досліджуваний період (2015–2017 рр.) взагалі не виявлені. – За суб’єктом-носієм найпоширенішими є згадки про потреби й інтереси індивідуально-колективні (20 випадків) на відміну від суто індивідуальних (18) та колективних (16 випадків). Це можна пояснити тим, що вони порівняно з виключно колективними та індивідуальними завжди пов’язані із конкретною ситуацією, яка зазвичай і є предметом регулювання правозастосовчих судових рішень.Документ Теоретико-правові аспекти адміністрування земельного податку(Одеса : Гельветика, 2019) Білоус-Осінь, Тетяна Ігорівна; Білоус-Осінь, Т. І.; Bilous-Osin, Tetiana I.; Койчева, Ольга Семенівна; Койчева, О. С.; Koicheva, Olha S.Бажання стати невід’ємною частиною європейської спільноти вимагає від України дотримання певних вимог та відповідності встановленим стандартам. Одним із критеріїв відповідності є розвинута економіка, яка забезпечує інтереси держави в цілому та кожного члена суспільства окремо. Наша держава вже багато років намагається зайняти своє «місце під сонцем», де всі її громадяни будуть робити добре, і кожен зможе задовольнити свої потреби, незважаючи на те, що всі вони різні. Україна, як і майже всі пострадянські держави, належить до країн, що розвиваються, і цей фактор обов’язково повинен враховуватися при побудові сучасної економіки країни. Саме тому актуальність земельного оподаткування не викликає сумнівів. Стаття присвячена висвітленню проблем, які пов’язано з адмініструванням земельного податку в Україні. Під час дослідження було звернуто увагу на невідповідність положень законодавства, яким врегульовано адміністрування земельного податку, а також низький рівень взаємодії між органами, які встановлюють земельний податок та органами, які його справляють. Проаналізовано підходи до способів визначення земельного податку через категорії «податок на землю», «податок на купівлю та реєстрацію землі», «податок за користування землею». Запропоновано шляхи вдосконалення процедури нормативної грошової оцінки земельної ділянки та визначення порядку подання інформації, необхідної для обчислення бази плати за землю. Доцільним вважається доповнення Закону України «Про землеустрій» ст. 26 таким змістом: «Подання документації із землеустрою до органів місцевого самоврядування та державних органів влади для затвердження документації із землеустрою від імені замовника документації здійснюється її розробником, якщо інше не встановлено договором» та ст. 28 такого змісту: «Розробники документації із землеустрою несуть відповідно до закону відповідальність за неподання документації із землеустрою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, для внесення відомостей до Державного земельного кадастру від імені замовника».Документ Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури як суб’єкт доступу до професії адвоката(Одеса : Гельветика, 2019) Владишевська, Вікторія Вікторівна; Владишевська, В. В.; Vladyshevska, Viktoriia V.Конституція України закріплює право кожного на професійну правничу допомогу, делегуючи цю функцію інституту адвокатури. Для формування високоморальних та професійних представників адвокатської спільноти має суттєве значення забезпечення законності, прозорості, відкритості, рівності всіма суб’єктами та на всіх етапах доступу до адвокатської діяльності. Автором здійснено порівняльно-правове дослідження правового статусу учасників процедури набуття статусу адвоката, які наділені відповідним комплексом прав, обов’язків та повноважень щодо забезпечення та реалізації права на доступ до професії адвоката в Україні та в країнах пострадянського простору. Одним із органів адвокатського самоврядування, який безпосередньо бере участь у формуванні кадрового складу адвокатури, є кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури. Статтю присвячено комплексному дослідженню питання місця і ролі кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури у світлі набуття права на заняття адвокатською діяльністю. Проаналізовано чинне законодавство в частині доступу до професії адвоката, порядку організації, складання та оцінювання кваліфікаційного іспиту для набуття права на заняття адвокатською діяльністю в Україні. Метою статті є комплексне дослідження місця й ролі кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури як суб’єкта доступу до адвокатської діяльності в Україні та аналогічних органів адвокатського самоврядування країн пострадянського простору, серед яких Азербайджанська Республіка, Російська Федерація. На основі вивчення зарубіжного досвіду автором надано пропозиції щодо вдосконалення законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність щодо порядку допуску до складання кваліфікаційного іспиту, складання цього іспиту та оцінювання результатів його складання для набуття права на заняття адвокатською діяльністю.Документ Особливості застосування трьохрівневої системи методів наукового пізнання правових відносин у сфері прикордонної безпеки України(Одеса : Гельветика, 2019) Ганьба, Олег Борисович; Ганьба, О. Б.; Hanba, Oleh B.У статті узагальнюються та аналізуються особливості застосування трьохрівневої системи методів наукового пізнання правових відносин у сфері прикордонної безпеки України. Наголошується, що від правильного та продуманого підбору методологічного інструментарію залежатиме результативність наукового пізнання, ступінь і глибина його проникнення в сутність правовідносин у досліджуваній сфері, окреслення їх специфіки, особливостей прояву та реалізації змісту, з урахуванням перебування України в стані гібридної війни. Стверджується, що методологічна система наукового дослідження правових відносин у сфері прикордонної безпеки України складається з трьох рівнів методів наукового пізнання. При цьому перший рівень охоплює філософські (світоглядні) методи: діалектичний (всезагальний), метафізичний і синергетичний методи. Другий рівень методів окресленої методології пізнання охоплює загальнонаукові (міждисциплінарні) методи, серед яких у дослідженні правових відносин у сфері прикордонної безпеки України варто використовувати такі: соціологічний, метод структурно-функціонального аналізу, метод абстрагування, формально-логічний метод, статистичний метод. Третій рівень методів пропонованого автором методологічного інструментарію складають спеціально-наукові (власні) методи дослідження, до яких належать спеціально-юридичний, формально-юридичний (догматичний), порівняльно-правовий методи. Зауважується, що методи дослідження усіх трьох рівнів системи наукового пізнання правових відносин у сфері прикордонної безпеки України доцільно застосовувати одночасно у поєднанні, у різних комбінаціях залежно від особливостей змісту складників предмета дослідження. Акцентується увага на тому, що методологія дослідження правових відносин у досліджуваній сфері повинна ґрунтуватися на системності та комплексності наукового пізнання з урахуванням військових реалій сьогодення у прикордонному просторі України та з використанням досягнень як вітчизняної, так і зарубіжної теорії, а також практики регулювання прикордонних відносин у високорозвинених державах сучасного світу.Документ Роль і місце прокуратури України в суспільстві як суб’єкта державної влади(Одеса : Гельветика, 2019) Косюта, Михайло Васильович; Косюта, М. В.; Kosiuta, Mykhailo V.Стаття присвячена дослідженню місця органів прокуратури у суспільстві і ролі прокуратури як суб’єкта державної влади. Проаналізовано ідею поділу влади та визначено, що в умовах сучасного демократичного суспільства зміст теорії поділу влади є значно глибшим, а метою його практичного застосування є впорядкування державно-владної діяльності для того, щоб держава в цілому й окремі складники державного механізму найефективніше реалізовували функції соціального управління і пов’язані з ними функції соціального контролю. Визначено, що нормальна життєдіяльність державного механізму є можливою лише за умови безперервної взаємодії всіх його складників. Розглянуто історію становлення та розвитку інституту прокуратури у ретроспективі. Проаналізовано питання про місце прокуратури в системі державних органів, яке за порівняно короткий період існування незалежної України в законодавчих актах і законопроектах вирішувалося суперечливо й непослідовно. Для вирішення зазначеної проблеми проаналізовано способи закріплення прокуратури у конституційних і законодавчих актах держав, які виникли на місці Союзу РСР, входили до складу так званої соціалістичної співдружності та інших держав світу. З’ясовано, що прокурорська система України сьогодні слугує додатковим підтвердженням того, що вона за сучасного стану правового регулювання на основі характеру її функцій і повноважень, єдності і централізації цієї систем може розглядатися як самостійна гілка державної влади. Розглянуто можливість визначення місця прокуратури у системі влади, спираючись на її цілі й завдання. Зроблено висновок про те, що часта змінюваність керівників прокуратури протягом усього періоду незалежності України закінчиться тоді, коли в нашій державі будуть створені необхідні умови для плідної співпраці державних структур та буде підвищено рівень правової культури посадовців різного рангу.Документ Принцип транспарентності бюджету як важлива складова безпеки держави(Одеса : Гельветика, 2019) Латковський, Павло Павлович; Латковський, П. П.; Latkovskyi, Pavlo P.У статті досліджено транспарентність бюджету як важливого складника безпеки держави. Встановлено, що особливого значення набуває розвиток процесів транспарентності в бюджетній діяльності, оскільки бюджет є головним політичним та фінансовим інструментом реалізації соціально-економічної політики держави. Аргументовано, що проблема прозорості дій влади на будь-якому рівні сьогодні є особливо актуальною, оскільки прозорість – основна умова відкритості рішень владних структур та становлення демократії. Зазначено, що побудова соціальноправової держави залишається пріоритетним напрямом розвитку української держави та одним із найважливіших стратегічних завдань бюджетно-правової політики. Розкрито основні принципи бюджетної політики держави, яка є невід’ємним складником фінансової політики. Виокремлено підходи до визначення фінансової та бюджетної політики, обґрунтовано особливості бюджетної політики. Зроблено висновок про необхідність законодавчого закріплення бюджетної політики на рівні закону та необхідність забезпечити максимальну відкритість усіх процесів, що відбуваються в сфері державного управління і, зокрема, у фінансовій сфері. Особливо пильна увага в умовах реформування економіки з метою прагнення подолати наслідки світової фінансової кризи та корупції повинна приділятися процесу використання і витрачання бюджетних коштів. Умови сучасного світу змушують уряди різних країн прагнути до забезпечення принципу вільного доступу громадськості до публічної інформації. Тож створення найбільш зручних, менш витратних механізмів реалізації цього права громадян є пріоритетом для більшості розвинутих країн.Документ Публічне адміністрування в сфері охорони здоров’я(Одеса : Гельветика, 2019) Неугодніков, Андрій Олександрович; Неугодніков, А. О.; Neuhodnikov, Andrii O.У статі проаналізовано відповідність стану системи охорони здоров’я до реальних потреб населення. Формальне закріплення міжнародних стандартів в означеній сфері не наділяє послуги у сфері охорони здоров’я ознаками доступності та якості. Можливість вільного доступу до міжнародних протоколів, відповідно до яких має здійснюватися лікування, має бути українською мовою, що дозволить спростити порядок прийняття конкретних рішень у сфері охорони здоров’я та належним чином виявляти помилки, які можуть спостерігатися в медичній практиці. Cутність публічного адміністрування в сфері охорони здоров’я визначено на основі поєднання загальної теорії адміністративного права та специфіки сфери охорони здоров’я як регламентовану законами та іншими нормативно-правовими актами виконавчо-розпорядчу діяльність щодо охорони та забезпечення належного стану повного фізичного, психічного і соціального благополуччя шляхом прийняття адміністративних рішень та надання встановлених законами послуг у сфері охорони здоров’я. Результати дослідження актуальні для вітчизняних законодавців та суб’єктів, які здійснюють публічне адміністрування в сфері охорони здоров’я на тлі актуалізації тенденцій демократизації управлінських процесів в Україні. У цій статті вперше досліджуються глобалізаційні аспекти охорони здоров’я як системний інструмент реформування управлінського підходу в Україні. Для послідовного висвітлення проблеми виділено окремі змістовні блоки, які характеризують однорідну групу суспільних відносин, що стосуються особливостей публічного адміністрування в сфері охорони здоров’я: інституційно-правові засади публічного адміністрування в сфері охорони здоров’я, глобалізаційні тенденції в сфері охорони здоров’я, міжнародно-правові засади публічного адміністрування в сфері охорони здоров’я.Документ Кодекс адміністративного судочинства України як джерело адміністративного процесуального права: інновації та проблеми(Одеса : Гельветика, 2019) Крусян, Анжеліка Романівна; Крусян, А. Р.; Krusian, Anzhelika R.У статті досліджено інноваційні положення Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) як джерела адміністративного процесуального права. Визначено, що праксеологічна необхідність дослідження його положень обумовлена двома чинниками: по-перше, КАСУ є важливим кодифікованим джерелом адміністративного процесуального права, тому досконалість його положень детермінована з ефективністю вирішення спорів у сфері публічно-правових відносин; по-друге, інноваційні положення КАСУ запроваджують нові джерела адміністративного процесуального права, що потребують своєї практичної апробації та відповідного наукового дослідження. Обґрунтовано, що принцип верховенства права у системи джерел адміністративного процесуального права України відіграє фундаментальну роль та має інструментальне значення, проявляючись як: самостійне джерело адміністративного процесуального права в якості правової доктрини, що наповнюється конкретним юридичним значенням у контексті адміністративного судочинства; механізмений вектор застосування джерел права в адміністративному судочинстві. Досліджені новації КАСУ щодо: введення інституту типових та зразкових справ; залучення до адміністративного процесу такого учасника розгляду справи, як експерта з питань права (ст. 69 КАСУ), що свідчить про появу в адміністративному судочинстві правового інституту amicus curiae; та зроблено висновок про поступове впровадження судового прецеденту та правової доктрини до системи джерел адміністративного процесуального права України. Резюмовано, що система джерел адміністративного процесуального права України розвивається у напрямку її збагачення (розширення) такими джерелами, як правова доктрина, судовий прецедент, з виокремленням фундаментальної ролі та інструментального значення верховенства права. Водночас, нові положення КАСУ – кодифікованого джерела адміністративного процесуального права потребують свого подальшого удосконалення, зокрема, для забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин.Документ Про проблеми застосування податкового законодавства до конкурентних відносин за аналогією(Одеса : Гельветика, 2019) Подцерковний, Олег Петрович; Подцерковний, О. П.; Podtserkovnyi, Oleh P.У статті досліджена можливість застосування податкового законодавства до конкурентних відносин за аналогією. Аналізуються суперечливі судові рішення, які припускають застосування понять, які закріплені в податковому законодавстві, для визначення природи конкурентних відносин у сфері господарювання. Ця практика називається неправильною з погляду букви закону та засадничих теоретичних положень щодо аналогії закону, яка вимагає встановлення однотипного правового режиму у подібних відносинах. Такий однотипний режим має винятковий характер для міжгалузевих відносин. Вказується на прямі приписи Податкового кодексу України, що передбачають виключне застосування його положень для цілей оподаткування, а також аналізується змістовна відмінність правил оподаткування та результатів об’єктивних господарських операцій на прикладі бонусу, який надається імпортером у формі безповоротної фінансової допомоги усім своїм дистриб’юторам за реалізацію імпортованої продукції за кошти державного бюджету через систему публічних закупівель. Зроблено висновок, що визначення правил оподаткування та дефініцій у податковому законодавстві, яке має виняткову публічно-правову природу, не може переноситися на сферу змішаних приватно-публічних відносин економічної конкуренції, що ґрунтуються на особливих нормативно-правових джерелах, ділових звичаях та спеціальній методології оцінки результатів господарських операцій. Результати оподаткування самі становлять економічний результат, але податкові правила не можуть формально «призначати» наявність чи відсутність економічного результату. Податкові відносини є формалізованими та вторинними, на відміну від об’єктивних господарських конкуренційних відносин. Не випадково Господарський кодекс України чітко розділяє державну антимонопольно-конкурентну політику та державну податкову політику. На цій підставі зроблено висновок про розбіжність типу правового режиму податкових і господарських відносин та неприпустимість застосування податкового закону до відносин економічної конкуренції за аналогією.Документ Система місцевого самоврядування в пострадянських державах(Одеса : Гельветика, 2019) Бальцій, Юрій Юрійович; Бальцій, Ю. Ю.; Baltsii, Yurii Yu.У статті досліджено системи місцевого самоврядування в пострадянських державах. Побудова демократичної правової держави передбачає створення ефективної децентралізованої системи публічної влади, яка ґрунтувалася б на верховенстві волі народу та пріоритеті людини як найвищої соціальної цінності. Однак зазначені завдання неможливо реалізувати без розбудови повноцінної системи місцевого самоврядування. Зазначено, що Україна взяла курс на вступ до Європейського Союзу, що зумовило необхідність приведення національного законодавства до рівня європейських та світових правових стандартів. Крім того, саме сьогодні особливо гостро постало питання, в якому саме напрямку буде розвиватися місцеве самоврядування в пострадянських державах, чи зможе цей інститут вирішити задачі, які на нього покладаються і які проблеми необхідно вирішити для сприятливого розвитку системи місцевого самоврядування. Визначено, що ратифікація такого найважливішого документу, як Європейська хартія місцевого самоврядування, Україною визначила нові принципи організації та функціонування всієї системи місцевого самоврядування, а також запровадила новітні демократичні напрямки її вдосконалення та дієвого реформування в умовах побудови правової демократичної держави, але, незважаючи на значний обсяг нормативно-правових документів, які регламентують процеси становлення та розвитку системи місцевого самоврядування, дослідження сучасного стану місцевої демократії показують низький рівень ефективності наявної в Україні системи місцевого самоврядування. Визначено, що система місцевого самоврядування кожної окремої пострадянської держави функціонує в межах певної політичної культури і традицій, особливості її зумовлені багатьма, інколи непомітними, чинниками, пов’язаними з оточуючим соціально-політичним середовищем, тому неможливо дати однозначну оцінку тієї чи іншої системи місцевого самоврядування навіть у межах характерного для неї політико-адміністративного контексту; ще важче визначити, як вона буде діяти та функціонувати в разі її перенесення та запровадження в нашій державі. Наголошено на необхідності застосування позивного досвіду пострадянських держав у сфері місцевого самоврядування у створенні якісної системи місцевого самоврядування України.Документ Феномен якісного законодавства та визначеності владних повноважень за європейськими принципами(Одеса : Гельветика, 2019) Гуйван, Петро Дмитрович; Гуйван, П. Д.; Huivan, Petro D.У роботі розглядаються актуальні питання правового врегулювання порядку здійснення владних повноважень при здійсненні функцій державного управління. Наголошується, що право як регулятор певних суспільних відносин, має ґрунтуватися на чіткій регламентації не лише правил поведінки для членів суспільства, але й мати конкретні механізми діяльності органів влади та важелі впливу на них із метою чесної та справедливої їхньої правотворчої та правозастосовної діяльності. Питанням чіткого та стабільного правового поля для забезпечення прав і свобод особи приділяє увагу Європейський суд з прав людини. У роботі досліджується поняття якості закону як певне юридичне явище, що широко використовується міжнародними інституціями в процесі правового забезпечення справедливого захисту прав і свобод. Акцентується, що правовий акт має бути сформульований достатньо чітко для того, щоб людина могла передбачити в розумних межах, виходячи з обставин справи, ті наслідки, які може спричинити конкретна дія. У контексті дослідження було здійснено правовий аналіз такого правового явища як дискреція в діяльності суб’єктів владних повноважень. Встановлено, що при вирішенні питань, які стосуються основоположних прав людини, надзвичайні можливості владних суб’єктів у розмірі необмежених повноважень є несумісними з принципом верховенства права. На конкретних прикладах із рішень Європейського суду з прав людини продемонстровано механізми закріплення в нормативних актах порядку надання в необхідних випадках права широкого розсуду органам влади та обмеження дискреції, коли вона виходить за рамки легітимної мети того чи іншого вживаного заходу в тій чи іншій ситуації. Зазначено, що у демократичних суспільствах триває тенденція до зменшення обсягу дискреційних повноважень органів виконавчої влади. Це досягається за рахунок звуження сфер регулювання, де зберігається законодавча невизначеність, яка потребує прояву персональної ініціативи та результативності з боку відповідної посадової особи чи органу влади. Таким чином, вирішальною стає вимога винятково законодавчого закріплення їхніх повноважень.Документ Участь прокурора у призначенні судових експертиз під час досудового розслідування(Одеса : Гельветика, 2019) Курбатова, Ірина Сергіївна; Курбатова, І. С.; Kurbatova, Iryna S.У статті досліджено участь прокурора як процесуального керівника під час досудового розслідування у призначенні судових експертиз. Проаналізовано національне законодавство України щодо порядку призначення судових експертиз, вибір експерта, експертної організації чи групи експертів для здійснення експертного дослідження під час досудового розслідування, вимоги до оформлення процесуальних документів для призначення експертизи. Приділена значна увага порядку призначення експертиз слідчим суддею під час досудового розслідування за зверненням сторони, якщо слідчим, прокурором було відмовлено стороні захисту у призначенні судової експертизи. Наголошено, що КПК України передбачає підстави відмови слідчим суддею у задоволенні клопотання, однак цього недостатньо, тому запропоновані свої варіанти підстав для відмови у задоволенні клопотання. Національним законодавством передбачено, що криміналістична, судово-медична та судово-психіатрична експертизи здійснюються виключно державними установами. Зроблено висновок, що відносно судово-медичної та судово-психіатричної експертиз альтернативи не може бути, а щодо окремих видів експертиз криміналістичної ця заборона не виправдана. Надання можливості проведення окремих видів криміналістичних експертиз недержавними організаціями чи експертами розвантажило б державні та створило здорову конкуренцію. Зроблено висновок, що участь прокурора у прийнятті рішень щодо призначення судових експертиз та нагляд за законністю використання матеріалів експертних досліджень на досудових стадіях кримінального процесу є одним із найдієвіших засобів підвищення ефективності кримінального судочинства.Документ До питання правового статусу державного виконавця(Одеса : Гельветика, 2019) Сергієнко, Наталія Артурівна; Сергієнко, Н. А.; Serhiienko, Nataliia A.У науковій статті розглянута проблематика правового статусу державного виконавця. Здійснено аналіз приписів чинних нормативно-правових актів, які визначають права та обов’язки державних виконавців. Будучи суб’єктом виконавчого процесу, державний виконавець реалізує в цій юрисдикційній діяльності свої процесуальні права та обов’язки. Державний виконавець є суб’єктом владних повноважень, тому має діяти відповідно до закону. У цьому ж контексті виявляється законність як один із принципів виконавчого провадження. Своєчасне, повне та неупереджене виконання рішення – завдання державного виконавця в ході виконавчого провадження. У зв’язку з наведеним постає необхідність у розумному розсуді державного виконавця у виконавчому провадженні – можливості обирати, яке право слід реалізовувати для досягнення завдання виконавчого провадження – своєчасного, повного та неупередженого виконання рішення. На думку автора, розумний розсуд – це спеціальна прерогатива державного виконавця з одного боку, а з іншого боку – це частина відповідальності державного виконавця. Виконавче провадження здійснюється на певних принципах (ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження»), законність та диспозитивність – серед них. На думку автора, законність та диспозитивність як деякі принципи виконавчого провадження не протидіють одна одній, а доповнюють одна одну. Вони різні, але взаємопосилюючі, існують у специфічній єдності, ввиявляються і у діяльності державного виконавця. Державний виконавець водночас має діяти виключно на підставі закону (тому що він є суб’єктом владних повноважень), однак при прийнятті рішень має керуватися і розумним розсудом, позаяк не буває однакових життєвих ситуацій, тому й однакової формули, як діяти, немає. У статті зроблено висновок, що права та обов’язки державного виконавця перебувають у єдності, що є необхідним для примусового виконання рішення. Подальші наукові розробки теми статусу державного виконавця є перспективними, оскільки різноманітність наукових думок вдосконалює науку і дає більш повні відповіді на питання практики.Документ Правові та процесуальні аспекти становлення та розвитку інституту затримання особи у кримінальному провадженні(Одеса : Гельветика, 2019) Устінова-Бойченко, Ганна Миколаївна; Устінова-Бойченко, Г. М.; Ustinova-Boichenko, Hanna M.; Черниш, Т. В.; Chernysh, T. V.; Чабаненко, Юлія Cтаніславівна; Чабаненко, Ю. С.; Chabanenko, Iuliia C.Стаття присвячена дослідженню такого важливого правового інституту як затримання особи. Для кожної правової держави, яка дотримується загальноправових принципів, важливим елементом у системі кримінального судоустрою є створення максимально демократичних засобів. Затримання особи належить до примусових заходів, які спрямовані на встановлення особи злочинця, припинення його протиправних діянь та розкриття кримінального злочину. При виникненні необхідності застосування такого процесуального-примусового заходу затриманій особі повинні гарантуватися реалізація та недопущення порушення її прав та свобод. Історичне дослідження виникнення та розвитку інституту затримання особи у кримінальному провадженні становить певний науковий інтерес, оскільки вивчення історичних прогалин у цьому питанні допоможе створити дійсно демократичну та правову основу застосування цього заходу у теперішній час та у майбутньому. Інститут затримання особи пройшов дуже складний історичний шлях, та для кожного етапу є наявні певні характерні риси. Загалом умовно можна виділити такі етапи становлення та розвитку інституту затримання особи: 1) регулювання затримання особи на підставі договорів Русі та Візантії 911 та 944 років, а також «Руською Правдою»; 2) прийняття Соборного Уложення 1649 року; 3) етап пов’язаний із наділенням у 1718 році поліції права затримувати осіб незалежно від учинення ними будь-якого злочину, а за підозрою у їх вчиненні; 4) цей етап розпочався з розмежування затримання, арешту та тюремного ув’язнення із прийняттям Великого Наказу (XVIII ст.); 5) прийняття Статуту кримінального судочинства 1864 року; 6) кримінально-процесуальне законодавство 1921–1924 років затримання особи визначало як захід попереднього, превентивного характеру, який здійснювався уповноваженими органами; 7) реформи кримінально-процесуального законодавства 50–60 років ХХ ст. 8) розвиток інституту затримання особи у незалежній Україні, який триває до сьогоднішнього дня. Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, тривалий час залежало від політичних чинників у державі. Тільки після набуття Україною незалежності, прийняття нею міжнародних та європейських стандартів стало дійсно можливим гарантування затриманій особі реалізацію її конституційних прав та свобод.Документ До питання про поняття аліментів, аліментних правовідносин та особливості аліментних зобов’язань(Одеса : Гельветика, 2019) Адамова, Олена Семенівна; Адамова, О. С.; Adamova, Olena S.У статті досліджено національне законодавство України щодо поняття аліментів, аліментних правовідносин та особливостей аліментних зобов’язань. Надано власне визначення аліментних правовідносин як сімейних матеріальних відносин, в яких одна сторона зобов’язана в силу вказівки на те закону за наявності відповідних умов утримувати іншу сторону, а остання має право вимагати виконання цього обов’язку. Проаналізовано ознаки аліментних правовідносин як правовідносин сімейних. Приділено увагу розгляду питання щодо того, які особи належать до «інших членів сім’ї» та визначено, що такими особами є мачуха, вітчим, падчерка та пасинок, а також фактичний вихователь та вихованка. Також до цієї категорії осіб можна віднести чоловіка та жінку, що проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, осіб, пов’язаних відносинами опіки та піклування. Розглянуто питання щодо того, чи всі суб’єкти аліментних правовідносин є членами сім’ї. З цього приводу зроблено висновок, що не всі суб’єкти аліментних правовідносин можуть вважатися членами сім’ї, оскільки родичі взагалі можуть ніколи в житті і не входити до складу сім’ї, однією з ознак якої є спільність проживання та ведення побуту Разом з тим, це не виключає їхню можливість входити до складу цього осередка суспільства. Виникнення аліментних зобов’язань пов’язується не з членством у сім’ї, а із перебуванням у шлюбі, певним ступенем спорідненості та свояцтва. Під останнім розуміються відносини між родичем одного із подружжя і другого із подружжя, а також між родичами кожного із подружжя (наприклад, відносини між вітчимом і пасинком, мачухою і падчеркою). Свояцтво не ґрунтується ані на походженні, ані на кровному спорідненні. Особлива увага в статті приділена такій необхідній умові участі особи в аліментних правовідносинах як наявність у неї правосуб’єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником сімейних та аліментних відносин.Документ Правові аспекти застосування помилування за законодавством України(Одеса : Гельветика, 2019) Анненко, Олександр Сергійович; Анненко, О. С.; Annenko, Oleksandr S.; Зубаков, Петро Миколайович; Зубаков, П. М.; Zubakov, Petro M.Стаття присвячена аналізу сучасного стану правового регулювання застосування помилування до засуджених в Україні. Чинні нормативно-правові джерела, які регламентують зазначений правовий інститут, не позбавлені недоліків. Предметом дослідження є проблеми строків, після відбуття яких можливе застосування помилування до осіб, засуджених вперше та до осіб раніше судимих, відшкодування особами, відносно яких застосовано помилування, спричиненої кримінальним правопорушенням шкоди, застосування помилування стосовно осіб, які скоїли умисні злочини під час випробувального терміну при умовному засудженні, відносно яких раніше застосовувалось помилування, амністія, умовно дострокове звільнення від відбуття покарання або заміну його на більш м’яке. Законодавство України про кримінальну відповідальність забезпечує правовий захист прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань; забезпечення миру та безпеки людства та запобігання злочинності. Для виконання цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання повинні застосовуватися до винних осіб. У той же час питання застосування механізмів звільнення від кримінальної відповідальності залишається актуальним для чинного законодавства про кримінальну відповідальність. Помилування займає чільне місце в законодавстві України, в системі видів звільнення від кримінальної відповідальності. Тому в період політичної реформи в Україні проблема ефективності застосування інституту помилування до ув’язнених в Україні є досить актуальною. Актуальність порушених у статті питань обумовлена необхідністю законодавчого регулювання деяких положень щодо застосування помилувань до засуджених в Україні. У статті проаналізовано сучасний стан правового регулювання використання помилувань для ув’язнених в Україні. Зазначається, що чинні нормативно-правові джерела, що регулюють інститут застосування помилувань до ув’язнених в Україні, не позбавлені прогалин. Предметом дослідження є проблеми строків, після яких заява про помилування засудженим може бути відшкодована, особам, щодо яких застосовано помилування, компенсація, спричинена кримінальним правопорушенням, можливість застосування помилування до осіб, які вчиняли навмисне злочини під час випробування із умовно-достроковим покаранням раніше застосовували помилування, амністію, умовно-дострокове звільнення або заміни більш м’яким раніше судимим. Автори статті також надають необхідні рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання використання помилувань для засуджених в Україні.