Викрадення у кримінальному праві України: поняття та форми

Abstract

Дисертація є першим у вітчизняній науці кримінального права спеціальним комплексним дослідженням, де обґрунтовується необхідність відмови від використання при характеристиці посягань на власність такого поняття, як викрадення, впровадження поняття розкрадання та визначення його форм на рівні КК України.

На основі аналізу кримінально-правових норм про викрадення в історичній ретроспективі встановлено, що воно було першим поняттям, яке виконувало узагальнюючу функцію, охоплюючи собою лише такі способи впливу на предмет злочину, які полягали у протиправному виведенні майна з володіння власника у суто фізичному сенсі (розбій, грабіж, крадіжки та шахрайство). Зазначено, що наприкінці ХІХ початку ХХ століття це поняття поступово втрачає свій узагальнюючий статус, а в середині 50-х років минулого століття йому на зміну приходить нове узагальнююче поняття – розкрадання, яке охоплює всі способи посягань на власність, пов’язані з виведенням чужого майна з речових активів власника чи законного володільця, не обмежуючись лише його фізичним вилученням. Зроблено висновок, що з цього моменту, у кримінально-правовій площині поняття викрадення та розкрадання розглядалися вже як частина та ціле і за будь-яких умов не могли розцінюватися як тотожні.

У дисертації зазначено, що у світовій законодавчій практиці існують два основних підходи до регламентації кримінальної відповідальності щодо посягань на власність (майнових посягань), пов’язаних із заволодінням винним чужим майном на свою користь чи на користь третіх осіб.В основу першого покладена ідея про необхідність створення узагальнюючого поняття, яке б охоплювало собою будь-які існуючі або ті, що з’являться у майбутньому, способи остаточного (тобто «назавжди») заволодіння чужим майном, розкриваючи їх спільні риси та, разом з цим, не позбавляючи специфічних особливостей. Цей підхід сповідував до початку 2000-х років вітчизняний законодавець та сповідує законодавець деяких держав, причому намагаючись надати такому поняттю нормативний статус. У зарубіжному законодавстві тенденція до створення певного збірного поняття, яке б могло використовуватися для характеристики майнових посягань, якщо й мала місце, подальшого розвитку не отримала.

Інший підхід заснований на казуїстичних засадах, коли законодавець безпосередньо у нормах кримінального закону намагається ретельно описати ті чи інші особливості конкретних посягань на власність, враховуючи при цьому не тільки кримінально-правову, а й криміналістичну специфіку їх вчинення. Відсутність родового поняття у межах цього підходу не дозволяє забезпечити «речову» чистоту охоронюваних відносин власності, чітко розмежувати посягання на них і суміжні діяння та сприяє необґрунтованому збільшенню кількості спеціальних складів кримінальних правопорушень.

Констатовано, що у чинному КК України поняття викрадення має потрійну кримінально-правову природу. Воно: 1) є складовою об’єктивної сторони крадіжки та грабежу; 2) виконує певну узагальнюючу функцію при характеристиці окремих кримінальних правопорушень проти громадської безпеки, здоров’я населення, авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи об’єднань громадян та встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, охоплюючи собою крадіжку і грабіж, а інколи і грабіж, поєднаний з насильством та, навіть, розбій; 3) є складовою об’єктивної сторони окремих кримінальних правопорушень проти волі особи.

Зроблено висновок, що усі три варіанта використання цього поняття в тексті КК України є невдалими, що зумовлює доцільність відмови від його вживання як при характеристиці посягань на речові відносини, так і при характеристиці предметних посягань на інші охоронювані КК України об’єкти. Термін викрадення може характеризувати собою окремі посягання проти волі особи за умов наповнення його новим кримінально-правовим змістом, відповідно до якого основою цього поняття буде виступати захоплення людини, вчинене з використанням примусу, обману або безпорадного стану потерпілої особи.

Обґрунтовано, що визначення поняття викрадення через такі категорії, як заволодіння та обернення, які дуже розповсюджені у сучасній вітчизняній теорії кримінального права, є безпідставними. Викрадення, заволодіння та обернення не можуть розглядатися як тотожні поняття, оскільки є якісно різними способами посягань на власність та інші охоронювані об’єкти. Встановлено, що викрадення з позицій чинного КК України - це лише протиправне безоплатне фізичне вилучення чужого майна або інших предметів незалежно від наявності чи відсутності підстав для володіння останніми, вчинене шляхом крадіжки та ненасильницького грабежу. Тому воно не тільки не є синонімом заволодіння чи обернення, а й за будь-яких умов не здатне виконувати функцію родового поняття.

Зазначено, що під формами викрадення, заволодіння та обернення слід розуміти ті значущі з кримінально-правової точки зору прийоми та методи, за допомогою яких здійснюється посягання на власність чи інші охоронювані КК об’єкти.

Доведено, що викрадення та самовільне використання – це поняття, які виключають одне одного, у зв’язку з чим запропоновано змінити зміст та правову природу діяння, передбаченого ст. 188-1 КК України.

Обґрунтовано, що подальший розвиток національного кримінального законодавства за посягання на власність має бути пов’язаний з поверненням у кримінально-правову площину такого поняття як розкрадання. Зроблено висновок, що поняття розкрадання повинно отримати легальний статус.

Визначено, що формою розкрадання, поряд з крадіжкою, грабежем, розбоєм, шахрайством, привласненням, розтратою та вилученням майна шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, може бути визнано і вимагання, за умов внесення у диспозицію ч. 1 ст. 189 КК України відповідних змін. Питання щодо форм розкрадання теж має вирішуватися на законодавчому рівні.

В дисертації запропоновано вдосконалити законодавче визначення таких кримінальних правопорушень, як крадіжка, грабіж, шахрайство та заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем через заміну у диспозиціях відповідних норм термінів «викрадення» та «заволодіння» на термін «вилучення».

Обгрунтовано необхідність змінити законодавчу конструкцію вимагання шляхом скасування вказівки на вимогу вчинення будь-яких дій майнового характеру та доповнити диспозиції відповідної норми вказівкою на обмеження прав, свобод або законних інтересів потерпілого чи його близьких родичів.

Визначено за доцільне змінити змістовну характеристику права на майно, шляхом доповнення диспозицій норм про шахрайство та вимагання вказівкою на чуже нерухоме майно.

Запропоновано вдосконалити диспозицію ч. 1 ст. 191 КК України шляхом обмеження предмету привласнення чи розтрати лише чужим майном, яке було ввірено винному, а також диспозицію ч. 1 ст. 388 КК України шляхом відмови від використання термінології, що притаманна розкраданню, зокрема скасування вказівок на розтрату та майно, що ввірено особі.

Доведена доцільність доповнення розділу VI Особливої частини КК України окремою нормою щодо відповідальності за порушення законного порядку придбання права власності або законного володіння майном.

Обґрунтовано науковий підхід щодо відмови при визначенні розбою від такого поняття, як напад.

Запропоновано обмежити шахрайство та заподіяння майнової шкоди лише таким способом їх вчинення, як обман. Обгрунтована доцільність позиціонування заподіяння майнової шкоди шляхом обману як кримінального правопорушення (кримінального проступку) у сфері господарської діяльності.

Зроблено висновок щодо необхідності визначення кримінально-правової природи незаконного заволодіння транспортним засобом як злочину проти власності.