О так называемой «генеалогической преемственности» в развитии немецкого классического идеализма

Abstract

В статье анализируется воспроизведенная в советской историко-философской и учебной литературе схема о «генеалогической преемственности», целостности и наличии имманентной логики в развитии германской классической философии. При этом считалось, что всем представителям этой интеллектуальной традиции свойственно единое проблемное поле, подобное пониманию системообразующих фундаментальных идей и понятий. Показано, что знакомство с новейшими научными разработками и архивными данным последних десятилетий существенно изменили образ немецкой классики, что позволяет нам утверждать о чрезмерной упрощенности такого рода схемы, ее неполную. соответствие реальному положению дел, согласно которому традиция немецкого идеализма предстает скорее «в пестром разнообразии версий развертывания философского дискурса». В статье показана также идеологическая ангажированность энгельсовского, так называемого «лестничного», толкование развития немецкой классической философии, согласно которому каждый последующий за Кантом ее представитель позиционировался как превосходящий по результатам своего предшественника, а все догегелевские системы рассматривались только как подготовка к созданию сначала гегелевской, а затем и марксистской философии. Гегель в этой схеме представал как венец всего германского идеализма, а, соответственно, Маркс и Энгельс – как вершина всей германской философской мысли как таковой. Автор высказывает мнение о том, что сейчас достаточно проблематично утверждать не только о «генеалогической преемственности» в развитии немецкой классики, но и о место И. Канта, как родоначальника дальнейших идеалистических систем И. Фихте, Ф. Шеллинга и Г. Гегеля. Показана специфика кантовской реформы метафизики, которая была радикально отвергнута его последователями, начиная уже с Фихте, осуществившего ее перерождение на диалектической основе; раскрыты также особенности понимание Кантом диалектики, которой ни в коей мере не следует смешивать с гегелевской или с марксистской ее версией. Это совсем не умаляет роль и значение великого кенигсбергского мыслителя, а, наоборот, свидетельствует об уникальности его учения, благодаря которому философия приобрела дух основательности и критичности. Таким образом, мы можем более скрупулезно и точно подходить сейчас к анализу историко-философского процесса, лишаясь многих советских стереотипов и штампов, имевших, в частности, идеологически ангажированный характер.У статті аналізується відтворена в радянській історико-філософській та навчальній літературі схема про «генеалогічну наступність», цілісність та наявність іманентної логіки в розвитку німецької класичної філософії. При цьому вважалося, що всім представникам цієї інтелектуальної традиції властиве єдине проблемне поле, подібне розуміння системоутворювальних фундаментальних ідей і понять. Показано, що знайомство з новітніми науковими розробками та архівними даними останніх десятиліть істотно змінили образ німецької класики, що дає нам змогу стверджувати про надмірну спрощеність такого роду схеми, її неповну відповідність реальному стану справ, згідно з яким традиція німецького ідеалізму постає швидше «у строкатому різноманітті версій розгортання філософського дискурсу». У статті показана також ідеологічна ангажованість енгельсівського, так званого «сходового», тлумачення розвитку німецької класичної філософії, згідно з яким кожен наступний за Кантом її представник позиціонувався як такий, що перевершує за результатами свого попередника, а всі догегелівські системи розглядалися тільки як підготовка до створення спочатку гегелівської, а потім і марксистської філософії. Гегель у цій схемі поставав як вінець всього німецького ідеалізму, а, відповідно, Маркс і Енгельс – як вершина всієї німецької філософської думки як такої. Автор висловлює думку про те, що нині досить проблематично стверджувати не лише про «генеалогічну наступність» у розвитку німецької класики, а й про місце І. Канта, як родоначальника подальших ідеалістичних систем І. Фіхте, Ф. Шеллінга та Г. Гегеля. Показано специфіку кантівської реформи метафізики, яка була радикально відкинута його послідовниками, починаючи вже з Фіхте, який здійснив її переродження на діалектичній основі; розкрито також особливості розуміння Кантом діалектики, яку жодною мірою не слід змішувати з гегелівською або з марксистською її версією. Це зовсім не применшує роль і значення великого кенігсберзького мислителя, а, навпаки, свідчить про унікальність його вчення, завдяки якому філософія набула духу ґрунтовності і критичності. Таким чином, ми можемо більш скрупульозно і точно підходити нині до аналізу історико-філософського процесу, позбавляючись багатьох радянських стереотипів і штампів, що мали, зокрема, ідеологічно ангажований характер.The article analyzes the scheme reproduced in the Soviet historical, philosophical and educational literature about “genealogical continuity”, integrity and the presence of inherent logic in the development of German classical philosophy. At the same time, it was believed that all representatives of this intellectual tradition have a single problem field, a similar understanding of systemic and fundamental ideas and concepts. It is shown that familiarity with the latest scientific developments and archival data of recent decades has largely changed the image of German classics, which allows us to argue about the excessive simplification of this kind of scheme, its incomplete compliance with the real state of affairs, according to which the tradition of German idealism appears more likely “in the first variety of competing versions of the deployment of philosophical discourse”. The article also shows the ideological engagement of the Engels scheme for the development of German classical philosophy, according to which every representative following I. Kant was positioned as superior in the results of his predecessor, and all pre-Hegelian systems were considered only as preparations for the creation of Hegel’s and then Marxist philosophy. The author conducts the idea that today it is quite problematic to assert not only about “genealogical continuity” in the development of German classics, but also about the place of I. Kant, as the ancestor of subsequent idealistic systems of I. Fichte, F. Schelling and G. Hegel. It is shown the specificity of the Kantian reform of metaphysics, which was radically rejected by his followers, starting with Fichte, who carried out its transformation on a dialectical basis; it is also revealed the peculiarities of Kant’s understanding of dialectics, which in no way should be confused with the Hegelian or Marxist version. This does not diminish the role and significance of the great Konigsberg’s thinker, but, rather, on the contrary, testifies to the uniqueness of his teachings, thanks to which philosophy has gained a spirit of thoroughness and criticality. This does not diminish the role and significance of the great Konigsberg’s thinker, but, rather, on the contrary, testifies to the uniqueness of his teachings, thanks to which philosophy has gained a spirit of thoroughness and criticality. Thus, we can more scrupulously and accurately approach today the analysis of the historical and philosophical process, getting rid of many Soviet stereotypes and clichš s, which among other things, had an ideologically biased character.