К реконструкции антиномий

Abstract

Философия ищет безвыходные положения, чтобы затем указать из них выход. Апории, антиномии, противоречия – все имена одного и того же или, точнее, почти одного и того же. Иллюзия тождества исчезает, едва появляется «концептуальный персонаж»: апории Зенона, антиномии Канта, противоречия Гегеля. Зенон доказывает «от противного», предпосылает истину рассуждению. Кант замирает перед двумя истинами и актом воли выбирает одну. (Как шутит Луман: «Буриданов осел выживет, если поймет, что не способен принять решение; тогда он именно поэтому примет решение».) Гегель проводит через виражи тез и антитез, чтобы найти истину в «снятиях», и тем самым подвергает антиномии негации. На этом бы поставить точку, если бы не одно «но»: все персонажи и их концепты – дети «тяжелого» времени, а наше время – «текучее» (образы Зигмунта Баумана); мы больше не уверены в том, что «снятия» есть. Поэтому антиномии (как формы рассуждения), «схватывающие» удвоение истины, обретают новое («текучее») основание. Вот только убежища в «практическом разуме», как когда-то у Канта, у нас больше нет. Антиномии – то, что подлежит не возрождению (по Канту), но реконструкции.

Філософія шукає безвихідні становища, щоб потім знайти з них вихід. Апорії, антиномії, протиріччя – імена майже одного й того самого, але не зовсім. Ілюзія тотожності зникає, коли з’являється «концептуальний персонаж»: апорії Зенона, антиномії Канта, протиріччя Гегеля. Зенон доводить «від противного», у нього істина передує доказу. Кант завмирає перед двома істинами й актом волі обирає одну. (Як жартує Луман: «Буриданів віслюк виживе, якщо зрозуміє, що не здатен прийняти рішення, тоді він і прийме рішення».) Гегель грає тезами та антитезами, знаходить їх «зняття» й тим самим здійснює негацію антиномій. На цьому можна було б поставити крапку, але всі персонажі та їхні концепти – діти «твердого» часу, а наш час – «текучий» (метафори Зиґмунта Баумана); ми більше не впевнені в тому, що «зняття» є. Антиномії (як форми умовиводів, котрі «схоплюють» подвоєння істини) отримують нову «текучу» основу. Але тільки притулку в «практичному розумі», як колись у Канта, для нас теж більш не існує. Антиномії – те, що підлягає не відродженню (за Кантом), а реконструкції.

Philosophy is looking for hopeless positions, then to find out from them the way out. Aporia, antinomy, contradiction are almost identical concepts, but only “almost”. The illusion of identity disappears, when a “conceptual character” appears: the aporias of Zeno, the antinomy of Kant, the contradictions of Hegel. Zeno argues “from the contrary”, his truth precedes the proof. Kant freezes in front of two truths and an act of will chooses one of them. (As Luman jokes: the Buridan donkey will survive, if he realizes that he is incapable of making a decision, then he will make a decision.) Hegel plays with theses and antitheses, until he brings them to “withdrawal”, and thereby carries out the negation of antinomies. This would put a point, but there is one “but”: all the conceptual characters are children of “solid” time, but our time is “liquid” (metaphors of Zygmunt Bauman); we are no longer convinced, that “withdrawals” exist. Antinomies (as forms of reasoning, expressing the doubling of truth) receive a new “liquid” foundation. We can no longer, as Kant once did, hide under the shadow of practical reason. Antinomies are something that is subject not to rebirth (according to Kant), but to reconstruction.