Правовий механізм взаємодії громадянського суспільства та Української держави у сфері захисту прав дитини

Abstract

Дисертаційна робота містить результати комплексної характеристики правового механізму взаємодії громадянського суспільства і держави у сфері захисту прав дітей в Україні. Матеріал дисертації узагальнює аналіз наукових праць, що стосуються вказаної проблеми, міжнародно-правових договорів, національних нормативно-правових актів, аналітичної та статистичної інформації.У роботі наголошено, що практично всі держави сучасного світу узгоджують власну політику у сфері прав дітей з універсальними стандартами, які містить міжнародний механізм захисту прав дитини, у зв’язку з чим здійснено ретроспективний аналіз формування цього механізму й виокремлено чотири етапи цього процесу – від початку ХХ ст. і донині. Висвітлено зміст основних загальних і спеціальних міжнародно-правових актів, які регламентують права дитини та їх захист. Охарактеризовано діяльність міжнародних міжурядових і неурядових організацій у сфері захисту прав дітей. Підкреслено, що в третьому тисячолітті зусилля міжнародного співтовариства спрямовуються на реалізацію принципу найкращого забезпечення інтересів дитини.Висвітлено європейську політику у сфері захисту прав дітей, що реалізується під егідою Ради Європи та у рамках Європейського Союзу. Виявлено відповідність законодавства України європейським конвенціям щодо захисту прав дітей та прагнення Української держави досягнути такого ж рівня захисту прав дитини, який забезпечують країни-члени ЄС.Захист прав дітей розглянуто як один із напрямів ювенальної політики держави. Охарактеризовано модель молодіжної/ювенальної політики Української держави, що має змішаний характер, оскільки поєднує риси поширених у світі шведської та американської моделей. Крім того, національну модель молодіжної/ювенальної політики визнано відкритою, оскільки вона орієнтується на норми міжнародного права прав дитини.Підтверджено, що на сучасному етапі ювенальна політика України зберігає багато патерналістських ознак. Перспективним напрямом розвитку ювенальної політики визнано поєднання патерналізму та лібералізму, що передбачає як особливий захист дитини з боку суспільства і держави, так і безпосередню участь дитини у прийнятті рішень з тих питань, які безпосередньо її стосуються.Запропоновано визначення ювенальної політики як діяльності державних і недержавних інституцій щодо створення умов з метою всебічного розвитку дітей та їх соціального становлення як повноправних членів громадянського суспільства. Зміст ювенальної політики охарактеризовано як єдність трьох основних напрямів діяльності щодо забезпечення, охорони і захисту прав дітей. Захист прав дітей розглянуто у широкому та вузькому аспектах. У широкому аспекті захист прав дітей є частиною соціальної функції держави та являє собою систему юридичних, економічних, організаційних заходів щодо забезпечення, охорони і відновлення у разі порушення прав, свобод і законних інтересів дітей. У вузькому аспекті захист прав дітей розуміється як діяльність державних органів і суспільних інституцій, спрямована на убезпечення дитини від порушення її прав і свобод, поновлення порушених прав і притягнення порушників до відповідальності.Доведено, що цілеспрямована й ефективна реалізація державної політики у сфері захисту прав дітей забезпечується цілісним механізмом – системою компетентних державних органів, що створюють належні умови для реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів дитини у передбачених законодавством формах за допомогою відповідних засобів і способів попередження та/або усунення їх порушень. У сфері захисту прав дитини діють органи як загальної, так і спеціальної компетенції. Органи загальної компетенції формують правову основу для захисту прав дітей в Україні, а органи спеціальної компетенції здійснюють практичне забезпечення і захист прав дитини. Відзначено, що система спеціалізованих органів не має стабільного характеру.Проаналізовано процес формування інституту уповноваженого з прав дитини Україні та його статус. Визнано за доцільне посилити взаємодію дитячого омбудсмена з інституціями громадянського суспільства у сфері прав дитини шляхом його сприяння громадському контролю за додержанням прав та законних інтересів дітей, реалізації відповідних громадських програм і проєктів.Висвітлено процес формування в Україні ювенальної юстиції як елемента кримінального судочинства. Позитивно оцінено розроблений і схвалений урядом України проєкт Закону «Про юстицію, дружню до дитини» (2021), який спрямований на забезпечення законності, обґрунтованості та ефективності кожного рішення щодо дитини, яка перебуває у конфлікті чи контакті із законом. Водночас запропоновано внести зміни до законопропроєкту, щоб закріпити у ньому загальнодозвільний принцип взаємодії суб’єктів юстиції щодо дітей з інституціями громадянського суспільства.Механізм взаємодії громадянського суспільства і держави у сфері захисту прав дитини визначено як систему правових, інституційних, організаційних, матеріальних і фінансових засобів, за допомогою яких забезпечується їх партнерство та співробітництво з тенденцією до поступового розширення діяльності суспільних інституцій у цій сфері. Відзначено активну діяльність в Україні таких міжнародних організацій, як Представництво ЮНІСЕФ в Україні, Місія Міжнародного Комітету Червоного Хреста,Данська Рада у справах біженців, Громадська організація «Ла Страда-Україна», Фонд «Відкрита політика» та ін. Національними елементами механізму забезпечення захисту дітей виступають Коаліція НУО «Права дитини в Україні» та її члени (Всеукраїнська фундація «Захист прав дітей», Благодійна організація Партнерство «Кожній дитині» та ін.); громадські ради, які утворюються при органах державної влади (наприклад, Громадська рада при Міністерстві соціальної політики України, Експертно-консультативна рада з питань захисту прав дітей та Національна дитяча рада при Раднику – уповноваженому Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації); релігійні організації, засоби масової інформації, бізнес-структури тощо. Окремо наголошено, що дитячі та молодіжні громадські організації покликані забезпечити участь дітей і молоді у прийнятті рішень з питань, які безпосередньо їх стосуються, протидії обмеженню їхніх прав та діяльності щодо їх захисту.У результаті ретроспективного аналізу ставлення до дитини з боку держави і суспільства від найдавніших часів до останньої чверті ХХ ст. виявлено окремі способи захисту дитини як державою, так і суспільними інституціями, такими як сім’я, церква, громада. Визнано за доцільне переосмислити та використати національний досвід для посилення взаємодії суспільства та держави щодо захисту прав дитини. Зокрема, варто активізувати дії громади щодо влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування, та захисту окремих категорій дітей (внутрішньо переміщених осіб, постраждалих від воєнних дій та ін.); вплив церкви і релігійних організацій на утвердження гуманістичного ставлення до дитини, розв’язання конфліктів за участю неповнолітніх мировими суддями тощо.Доведено, що реформа місцевого самоврядування має своєю метою покращення життя всього населення громади, п’яту-шосту частину яких становлять діти. Відповідно реалізація та захист прав дітей – це справа громади, оскільки від цього залежить як її сьогодення, так і майбутнє. Проведено аналіз відповідного законодавства, де закріплений доволі широкий перелік повноважень місцевого самоврядування у сфері охорони дитинства, реалізації права дітей на освіту, соціального захисту дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування та дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, дітей, постраждалих від шкільного чи домашнього насильства та ін. Більшість повноважень є делегованими, тому визнано за необхідне змінити співвідношення на користь самоврядних повноважень органів місцевого самоврядування. Відзначено позитивний зміст ініціативи «Громада, дружня до дітей та молоді», що реалізується в Україні за сприяння ЮНІСЕФ, а саме: активне залучення органами місцевого самоврядування дітей та молоді до розробки і прийняття рішень з питань, які їх стосуються, шляхом створення дитячих та/або молодіжних рад. Запропоновано створити інститут муніципального омбудсмена з прав дітей та молоді для захисту їхніх прав у державних та недержавних структурах.Розглянуто особливості захисту дітей, які контактують із законом як підозрювані/обвинувачені, потерпілі чи свідки, у рамках відновного правосуддя. Під відновним правосуддям розуміється альтернативна кримінальному судочинству діяльність сторін кримінального правопорушення, держави в особі уповноважених органів, інституцій громадянського суспільства та інших суб’єктів, спрямована на захист і відновлення прав потерпілого, правопорушника та громади. Систему основних принципів відновного правосуддя доповнено такими положеннями: принципом сумірності вини правопорушника та заходів, що застосовуються згідно з досягнутими домовленостями сторін; презумпцією невинуватості, згідно з якою участь особи, що вчинила правопорушення, у відновному процесі не може тлумачитись як визнання провини у кримінальному провадженні щодо неї, якщо сторони не дійшли згоди; принципом гарантованості, який означає забезпеченість відповідними гарантіями самої процедури відновного правосуддя та його учасників (гарантії безпеки сторін, право консультуватися з адвокатом, користуватися послугами перекладача, для неповнолітніх – отримувати допомогу своїх законних представників).Висвітлено реалізацію пілотного проєкту «Програма відновлення для неповнолітніх, які є підозрюваними у вчиненні кримінального правопорушення», запровадженого в Україні 2019 р. Зроблено висновок, що ця Програма дає конкретні позитивні результати, але поки що її ефективність невисока. Однією із причин визнано те, що Програма застосовується лише у кримінальних провадженнях про кримінальні проступки та нетяжкі злочини, вчинені неповнолітніми та за таких чотирьох умов: 1) наявність потерпілої сторони (фізичної чи юридичної особи); 2) кримінальний проступок або нетяжкий злочин вчинено неповнолітнім уперше; 3) визнання неповнолітнім факту вчинення ним кримінального правопорушення; 4) згода на участь у Програмі і неповнолітнього, який вчинив кримінальне правопорушення, і потерпілого.Програма реалізується в кілька етапів, центральним із них виступає медіація. Нині медіація як метод вирішення спорів є соціальним інститутом, через який громадянське суспільство бере безпосередню участь у відновному правосудді. Водночас практика реалізації пілотного проєкту підтвердила, що ідеї відновного правосуддя не повною мірою сприймаються суспільством, тому визнано за доцільне популяризувати ці ідеї як серед фахівців, так і в суспільстві загалом із широким залученням громади.