Проблема сприйняття у філософії Т. Адорно

Abstract

У статті розглянуто особливості проблеми сприйняття у філософії Т. Адорно. Його творчість відбувалася на тлі великих суспільних й культурних перетворень в XX столітті. Будучи філософом, культурологом, соціологом, музикознавцем, Т. Адорно напрацював свою теорію «негативної діалектики», в межах якої диференціював індивідуальне й надіндивідуальне, особливе й загальне. У статті обґрунтовано, що основним здобутком Т. Адорно є його тлумачення витвору мистецтва, музичного, зокрема, як самостійного автономного суб’єкта, що має трансцендентний характер. Таким чином, раціональному позитивному мисленню – як суспільному, так і індивідуальному, що набуло своїх характерних рис у час розвитку авангардного мистецтва, народження Постмодерну, добу панування суспільства масового споживання й масової культури (поп-культури), яке певним чином стандартизує мислення, віддаючи перевагу масовим формам мистецтва й масовій музичній культурі, Адорно протиставляє процес безпосереднього сприйняття слухачем й глядачем культури, музики на рівні об’єктивного існування витвору мистецтва, який водночас має автономну суб’єктивну природу. Окреслено, що основним мотивом цієї «безпосередності» стала (в теорії Адорно) спонтанність – як безпосередній вияв людиною своїх почуттів, як вияв раціональної й ідеологічної незаангажованості. Адорно мав на увазі паритет індивідуального й надіндивідуального, що мав би дати людині ширший простір у сенсі виявів свободи – соціальної, естетичної й т. п. Також це давало змогу Адорно своєрідно підійти до актуального вирішення основної проблеми тогочасної (й, на нашу думку, нинішньої ) культури – співвідношення двох полюсів культури – «високої» елітарної й «низької» масової. Адорно заперечив обидві, висунувши тезу щодо необхідності вивільнення людської свідомості з кола будь-яких обмежень – соціальних, естетичних й т. ін. Доведено, що кінцевою метою такого вивільнення Адорно вважав досягнення певного рівня соціокультурної активності індивіда, який є здатним творчо переробити не тільки себе, але й суспільство, яке, з одного боку, стало супер раціональним, а з іншого – супервпливовим щодо свідомості людей, які стали заручниками тоталітарного способу мислення й життя, учасниками становлення нового «монополістичного» суспільства. Такі погляди Адорно цілковито відповідали настановам й орієнтаціям Франкфуртської школи. Разом із тим Адорно став стійким об’єктом критики – як із боку авангардних інтелектуалів, так і з боку лівацьки налаштованих кіл, які стали основним конфронтаційним фоном тодішнього західного істеблішменту. Нині людство перейшло до життя в інформаційному глобальному візуалізованому цифровому суспільстві, де значно підваженими виглядають морально-ціннісні норми минулого, інтенсивно переглядаються естетичні настанови, орієнтації, смаки, зрештою, активно формуються новітня філософія, антропологія, філософія освіти й педагогіка, які мають дати відповідь на світоглядні й морально-етичні виклики сучасного суспільства.

The article considers the peculiarities of the problem of perception in the philosophy of T. Adorno. The work of Theodore Adorno took place against the background of the great social and cultural transformations that took place in the twentieth century. As a philosopher, culturologist, sociologist, musicologist, Theodore Adorno developed his theory of “negative dialectics”, within which he differentiated between individual and supra-individual, special and general. The article substantiates that Theodore Adorno’s main achievement is his interpretation of a work of art, music, in particular, as an independent autonomous subject that has a transcendent character. Thus, rational positive thinking – both social and individual, which acquired its characteristics during the development of avant-garde art, the birth of Postmodernism, in the era of society of mass consumption and mass culture (pop culture), which in some way standardizes thinking, giving Adorno opposes the process of direct perception by the listener and viewer of culture, music at the level of the objective existence of a work of art, which, at the same time, has an autonomous subjective nature. It is outlined that the main motive for this “immediacy” was (in Adorno’s theory) spontaneity – as a direct manifestation of human feelings, as a manifestation of rational and ideological disengagement. Adorno meant the parity of the individual and the superindividual, which should give man a wider space in the sense of manifestations of freedom – social, aesthetic, etc. today’s) culture – the ratio of the two poles of culture – “high” elite and “low” mass. Adorno denied both, arguing the need to free human consciousness from any restrictions – social, aesthetic, etc. It is proved that the ultimate goal of such liberation Adorno considered the achievement of a certain level of socio- cultural activity of an individual who is able to creatively transform not only himself but also society, which, on the one hand, has become super rational and, on the other, super influential. Became hostages of a totalitarian way of thinking and living, participants in the formation of a new “monopolistic” society. Adorno’s views were fully in line with the guidelines and orientations of the Frankfurt School. At the same time, Adorno became a constant object of criticism, both from avant-garde intellectuals and left- wing circles, which became the main confrontational background of the then Western establishment. Today, humanity has moved to a state of life in the information global visualized digital society, in which the moral and value norms of the past look significantly undermined, aesthetic guidelines, orientations, tastes are intensively revised pedagogy, which should respond to the worldview and moral and ethical challenges of modern society.