Реалізація розсуду в податковому праві

Abstract

У статті проаналізовано прояв диспозитивності в податковому праві, оскільки закон надає суб’єкту право обирати на власний розсуд. Авторкою виділено об’єктивні та суб’єктивні фактори розсуду. У статті акцентовано увагу на тому, що переважно дослідження категорії «розсуд» зводиться до вивчення правозастосовного розсуду в загальнотеоретичному ракурсі, а також адміністративного та судового розсуду, які є особливими різновидами правозастосовного розсуду, або з погляду на галузеві особливості, зокрема в податковому праві. Подібні підходи звужують категорію розсуду та виключають з неї розсуд інших суб’єктів права, які мають можливість вибору варіантів поведінки. Авторкою розмежовано такі поняття, як «розсуд» та «дискреція», та указано, що термін «розсуд» має ширше значення порівняно з терміном «дискреція». Розсуд застосовується для всіх суб’єктів податкового права, тоді як дискреція – тільки для владних суб’єктів. За реалізації розсуду зобов’язана особа наділена правом задоволення власного інтересу на відміну від владної сторони правовідносин, яка не має власного інтересу, а реалізує надані їй повноваження в інтересах суспільства та держави. Крім того, у статті детально проаналізовано відмежування понять «дискреція» та «дискреційні повноваження». Дискреційні повноваження розглядаються як єдність прав та обов’язків державних органів, а термін «дискреція» означає право суб’єкта обирати один із декількох наявних варіантів. Досліджено погляди науковців із цього питання, які вказують, що повноваження розглядаються як термінологічна сполука «право-обов’язок». Наголошено на тому, що суди неодноразово використовують у своїх рішеннях визначення «дискреційні повноваження», яке міститься в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи та має рекомендаційний характер для українського законодавства. Авторкою вказано на необхідність закріплення на законодавчому рівні термінів «розсуд» та «дискреція».

The article analyzes the manifestation of dispositiveness in the tax law, as the law gives the subject the right to choose at its judgement. The author distinguishes between objective and subjective factors of judgement. The article emphasizes that prevalently the study of the judgement category is resolve itself to the study of law enforcement judgement in a general theoretical perspective, administration and judicial judgement, which are a special kinds of law enforcement judgement, or in terms of sectoral features, including the tax law. Such approaches narrow the judgement category and exclude from it the judgement of other law subjects who have the opportunity to choose options for behavior. The author distinguishes between such concepts as “judgement” and “discretion”. In this regard, it is pointed out that the term “judgement” has a broader meaning than “discretion”. The judgement applies to all subjects of the tax law, in turn discretion applies only to the subjects of authority. In exercising the judgement, the obligated person is endowed with the right to satisfy their own interest, in contrast to the authoritative party of legal relations, which has no self-interest, but exercises the powers granted to it in the interests of society and the state. In addition, the article analyzes in detail the distinction between “discretion” and “discretionary powers”. Discretionary powers are seen as the unity of the rights and responsibilities of public authorities, and the term “discretion” means the right of a subject to choose one of several options. The views of scholars on this issue have been examined, indicating that powers are seen as a term of legal responsibilities. It is emphasized that courts have repeatedly used in their decisions the definition of “discretionary powers” contained in the Recommendation of the Committee of Ministers of the Council of Europe, which is of a recommendatory nature for Ukrainian legislation. The author points out the need to enshrine at the legislative level the terms “judgement” and “discretion”.