Ніцшеанське вічне повернення як шлях до самого себе

Abstract

Стаття присвячена дослідженню ніцшеанської ідеї вічного повернення та проблемі її різностороннього трактування. Зауважено, що такий концепт є фундаментом всієї ніцшеанської філософії, який об’єднує в єдине ціле інші ключові ідеї мислителя, такі як надлюдина, «остання» людина, воля до влади, «смерть» Бога, amor fati. Наголошено, що людина зображується Ніцше як дуальна істота, оскільки в ній рівною мірою представлено два протилежних начала – людське й надлюдське. Підкреслено, що, на переконання Ніцше, кожен із нас потенційно вже є надлюдиною, нам лише потрібно «видобути» її з себе, «подолавши» в собі своє людське начало, «вижити» із себе слабку «останню» людину. Відзначено, що подібне вивищення власної (надлюдської) сутності над усім низьким, незмінним і людським («занадто людським») можливе лише в колі вічного повернення, через яке людина здійснює своє призначення, реалізує мету власного життя та вершить свою долю – самоперевершується та стає надлюдиною. Саме тому ніцшеанське вічне повернення може бути трактоване як ідеальна програма людської самореалізації, вічне становлення людини, її шлях до самої себе, її повернення до власної сутності, до себе справжньої, до оновленого, «покращеного» варіанту себе самої. Акцентовано, що, лише долаючи саму себе, людина підіймається до найвищого утвердження життя, адже, переживаючи постійний «жах» вічного повернення та радісно вітаючи всі перспективи, які воно перед нами відкриває, людина не тільки створює саму себе, вона ще й перестворює наново увесь світ. Для цього їй потрібна неабияка сила волі, точніше, воля до влади, яка у філософії Ніцше виступає не як жага до панування, а як влада людини над собою, як свобода її самовираження через внутрішню силу духу й самовладання. Таким чином, вдосконалюючись і самоперевершуючи себе, людина досягає більших висот власної самореалізації.

The article is devoted to the study of Nietzsche’s idea of eternal recurrence and the problem of its various interpretations. It is noted that this concept is the foundation of all Nietzschean philosophy, which unites other key ideas of the thinker, such as the superman, the “last” man, the will to power, the “death” of God, amorfati. It is emphasized that man is portrayed by Nietzsche as a dual being, because it equally represents two opposite principles – human and superhuman. It is emphasized that according to Nietzsche, each of us is potentially already a superman, we just need to “get” it out of ourselves, “overcoming” our human origin, to “survive” a weak “last” person. It is noted that such a proclamation of one’s own (superhuman) essence over everything low, unchanging and human (“too human”) is possible only in the circle of eternal recurrence, through which a person fulfills his purpose, realizes the purpose of his own life and decides his destiny. That is why Nietzsche’s eternal recurrence can be interpreted as an ideal program of human self-realization, the eternal formation of man, his path to himself, his return to his own essence, to himself, to the renewed, “improved” version of himself. It is emphasized that only by overcoming oneself does one rise to the highest assertion of life, because experiencing the constant “horror” of eternal recurrence and joyfully welcoming all the prospects it opens before us, man not only creates himself, he also transforms the whole world. To do this, it needs a remarkable willpower, or rather the will to power, which in Nietzsche’s philosophy acts not as a thirst for domination, but as a man’s power over himself, as freedom of self-expression through the inner strength of spirit and self-control. Thus, by improving and surpassing himself, man reaches greater heights of his own self-realization.